WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → На городі бузина, а в Києві дядько, або чим Шевченко не догодив критиці (до 190-річчя від дня народження Великого Кобзаря) - Реферат

На городі бузина, а в Києві дядько, або чим Шевченко не догодив критиці (до 190-річчя від дня народження Великого Кобзаря) - Реферат

Реферат на тему:

На городі бузина, а в Києві дядько, або чим Шевченко не догодив критиці (до 190-річчя від дня народження Великого Кобзаря)

У Концепції літературної освіти загальноосвітньої школи однозначно сказано, що "література як шкільний предмет усе більше стає носієм народної моралі, загальнокультурних цінностей, засобом розвитку історичної пам'яті, формування національної свідомості" [9]. Аксіоматично означена теза охоплює повну гаму навчально-виховної місії художньої літератури в усіх типах середніх навчальних закладів.

Періодичні зрізи якості знань, вивчення стану методичного забезпечення навчально-виховного процесу в регіоні (і не тільки), творчі дискусії на обласних семінарах-практикумах, масові заходи гуманітарного спрямування, бесіди з учителями після відвіданих уроків, міркування над учнівськими творами, інші обстеження свідчать, що вагомим резервом щодо здійснення морального і національно-патріотичного виховання є формування світогляду і життєвої позиції підростаючого покоління вихованців на прикладах життя письменників. Особливо вдячним матеріалом для цього є життєписи Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Тараса Шевченка, Івана Франка, Бориса Грінченка, Павла Грабовського, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Миколи Хвильового, Остапа Вишні, Олександра Довженка, Олеся Гончара, Василя Симоненка, Василя Стуса та інших вітчизняних митців, котрі для нас були й залишаються прикладами самовідданого служіння Батьківщині.

Таке виховання конче необхідне, адже внаслідок негативного впливу розгнузданої демократії в Україні початку третього тисячоліття спостерігається різка зміна моральних категорій суспільства, докорінне деформування пріоритетів читацьких інтересів у бік прагматизму. Більш того, сьогоднішня молодь передбачає читати розважальну літературу, грати в різні ігри на комп'ютері. Останнім часом усе більше захоплює Інтернет, звідки за кілька хвилин можна отримати односторінковий зміст роману "Анни Кареніної", вже не кажучи про телебачення, котре заполонили бойовики і порнографія. Відтак сучасна молодь проводить дозвілля здебільше не за читанням книг, а в кращому разі за розгадуванням примітивних кросвордів.

Ми й раніш намагалися привернути увагу педагогічної громадськості до нагальної проблеми протистояння тенденціям утилізації художньої літератури як виду мистецтва, проте тоді були визначені лише її контури [3, 4]. Сьогодні хотілося б глибше зануритись у ці болючі проблеми виховання української юні. Отже, тему запропонованої розмови підказує саме життя.

Педагогічний досвід переконує, що результат виховного процесу на уроках літератури чи в ході проведення відповідних позакласних заходів, а зокрема присвячених ювілейним датам митців, позитивний тільки при умові, якщо вчитель правильно добирає і використовує приклади з життя митців. Якщо ж через недосвідченість чи з інших причин він стане зловживати біографічними деталями, смакуватиме сумнівними дрібничками — лише нашкодить справі.

Чому так ставиться питання? Діалектика життя, мабуть для рівноваги, окрім геніїв продукує й геростатів. Найбільше такого мотлоху в сферах політики, бізнесу й культурі. Це явище не нове, воно було, є і, як свідчить сьогодення, ще довго залишатиметься. Заради власного авторитету вони (геростати) обливають брудом усіх, кому заздрять, здійснюють плагіат, нехтують такими моральними поняттями, як альтруїзм, дружба, етика поведінки, міжособистісні, навіть родинні стосунки тощо. А все це свідчить про зростання духовної кризи суспільства.

Щодо означених метаморфоз не виключенням стала й українська література. За мисливським принципом завжди в першу чергу під обстріл попадають найпомітніші фігури. На світанку нашої літератури подібні аномалії були рідкістю, відтак серйозно не сприймались громадськістю, а до шкільного літературознавства загалом не доходили. Сьогодні розважальна белетристика зі своїм блюзреалізмом набула неабиякого розмаху і стала чи не прикметою часу.

Відтак маємо справу з брутальним зловживанням такими найкоштовнішими для людини привілеями, як свобода слова і друку. Думається, що тут не обійшлося без впливу зарубіжних ЗМІ, котрі необмежено панують в українській теле- і радіо сфері. Не скидаймо з шальок і те, що причиною теперішньої ситуації стала ще порівняно донедавна вихолощена чи ідеологічно викривлена, куца система гласності, а то й наглухо заблокована національна література. Замість своєї ми вчили великоімперську історію, російськомовних українських письменників студіювали на уроках російської літератури, не мали доступу до архівів, навіть не чули про літературу діаспори. Суцільний алогізм!..

Зрозуміло, внаслідок такої одіозної обстановки український читач знудився за правдою, якою б вона не була. Отже, стара система й недосвідчена демократія стали родючим ґрунтом, на якому сьогодні рясно цвітуть суржик, молодіжний сленг, рекетирський жаргон, парканна лексика, вирази несловникового вжитку, а найгірше — тривіальні публікації про письменників та інших діячів науки й культури. Ця шкідлива тенденція, хочемо того чи ні, поширюється на повсякденне життя навчальних закладів, більш того, проникає в шкільне літературознавство і, зрозуміло, відтак позначається на моральному становленні учнівської молоді.

Щодо цього актуальними залишаються думки Олеся Гончара, який зазначав: "Новітня арцибашевщина — не для нас! Мова притонів, смердючий рекетирський жаргон не може бути мовою справжньої літератури" [Літ. Україна, 1995, 20 липня]. А в напутньому побажанні щодо заснування журналу "Київ" наголошував: "На цім зламі епох, крім релігії, мабуть, лише мистецтво й література здатні протистояти натискові сил брутальних, цинічних, розтліваючих, тільки висока гуманістична творчість зможе реально сприяти зміцненню суспільної моралі, духовному оздоровленню наших сучасників".

Сумного висновку в сентенціях класика могло й не бути, коли б окремі любителі в гонитві за дешевим авторитетом не писали що завгодно й не спекулювали почуттями читачів. А видавці газет, думаючи лише про прибутки, такі матеріали охоче друкують. На жаль, вірус уседозволеності, неонатуралізму проник і в таку делікатну сферу літератури як біографічна публіцистика. А оскільки шкільні програми побудовані на життєписах класиків, то новоявлена продукція рано чи пізно стає надбанням учнів. І помітніше стає це останнім часом, коли система літературної освіти при значно урізаному навчальному плані переорієнтовує старшокласника на самонавчання.

При підготовці виступу, реферату чи домашнього твору допитливий учень, аби краще виконати завдання, прагне знайти в періодиці необхідні матеріали і скористатись у практичній роботі. Ознайомившись із таким "шедевром", юнак без достатнього життєвого досвіду може неправильно його зрозуміти. Добре, якщо вчасно звернеться за роз'ясненнями до вчителя, але ж інший може й посоромитись це зробити. Тоді такий ущербний випускник йде у самостійне життя з викривленим уявленням про моральне обличчя письменника, а відтак негарно подумає й про всю національну літературу. Більш того, цілком не виключено, що вичитані нісенітниці про інтимні подробиці життя письменників він стане переповідати своїм знайомим у власній інтерпретації.

У зв'язку з непоодиноким оприлюдненням подібної розважальної белетристики останнім часом у критиці навіть з'явилося поняття "відкрита література", котре ще не ввійшло до новітніх словників літературознавчих термінів. Як бачимо, нове поняття потребує роз'яснень, про що, між іншим, прохають самі викладачі-філологи. Щоб наосліп не борсатись у тенетах сумнівності, необхідно бодай дотично освітити історію питання, першоджерела якого сягають у середньовіччя.

Ще фанатичний ієзуїт Петро Скарга в часи боротьби Польщі за окатоличення України у XVI ст. складав пасквілі на український народ. До таких за змістовною наповненістю належать й послання — "обличенія" уніатам, написані українським полемістом Іваном Вишенським. Між іншим, до такого "жанру" можна віднести й загальновідомий лист запорозьких козаків турецькому султанові. Особливо характерними щодо цього одіозного явища були 60-ті роки XIX ст., коли в літературних салонах Москви з'явилися плітки у вигляді атеїстичних міфів про Григорія Сковороду. Зрозуміло, то був наслідок різко негативного ставлення з боку російських революціонерів-демократів до філософських трактатів українського Сократа, які не відповідали ідеологічним уподобанням останніх.

Наприклад, прошовіністично настроєний "глава русской критики" Віссаріон Бєлінський з властивою йому ненавистю до всього українського називав автора "Байок харківських" не інакше, як "Хомою с отпечатками настоящего малороссийского юродивого". Олександр Герцен звинувачував Сковороду у "чистому" моралізаторстві й зневазі до науки. Не менш відомий діяч російської демократії Микола Чернишевський менторськи повчав письменника Григорія Данилевського, щоб читав шкільний підручник, аніж брався за нарис про свого чудакуватого земляка. А явний українофоб Володимир Крестовський, не осягши жодної ідеї філософа, чванливо хвастав, що Сковорода — "семинарский тупица, реакционер, враг свободы и проповедник рабского аскетизма".

Loading...

 
 

Цікаве