WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Мова і політика - Реферат

Мова і політика - Реферат

До речі, голі баришні, що їх полюбляв малювати бузиновий Шевченко, як і бузинове "відкриття" щодо приналежності Лесі Українки до сексменшин, — далеко не невинна гра такої собі розкутої уяви на любові публіки до сенсацій. Навіть у найвільнішому суспільстві, не кажучи вже про закомплексоване десятиліттями ханжества пострадянське, сексуальні збоченства завжди викликають у більшості людей огиду. Саме тому в часи Брежнєва-Щербицького, коли після засудження культу Сталіна трафаретний ярлик "ворог народу" вже не впливав на масову свідомість, КГБ розробило нову технологію звинувачення вільнодумців. У 70-х роках, поряд з політичними арештами, країною прокотилась хвиля арештів із звинуваченням у спробі зґвалтування. Справи фабрикувались надзвичайно просто. До приреченого на ув'язнення дисидента підходила на вулиці молода енергійна особа, кидалась йому на шию і, шматуючи на собі сукню, кричала: "Ґвалтують!" Тут же відкілясь виринали стражі порядку — і чоловік одержував відповідний термін ув'язнення [Див.: Марченко Валерій. Листи до матері з неволі. — К., 1994. — С. 351-352].

У випадку з Б. Антоненком-Давидовичем, до якого, враховуючи його вік і слабке здоров'я, застосувати таку методу не випадало, подібну провокацію вчинили з його сином, щойно той досяг повноліття, і загубили молоду людину лише заради того, щоб зробити у батька черговий трус і опублікувати в газеті огидний компромат на всю родину (див. "Літературна Україна", 13 липня 1973 р.).

Нинішній стиль уведення імен українських класиків у сексуальні контексти походить, скоріш за все, з тієї ж опери. Адже саме тепер маємо нарешті можливості відкрити їхню творчість у всій її красі і величі. Тому й поспішають малоросійські апологети великоросійського шовінізму облити брудом великі імена, щоб обмежити силу впливу їхнього слова, звільненого з кайданів догматичного тлумачення.

Отже, розпізнати "почерк" деяких київських великотиражних, добре кимось фінансованих газет доволі легко. Та це й не дивно. Заснував ті ж "Киевские ведомости" вихованець Московського.

ГРУ Сергій Кичигін, та й колишній головний редактор газети Олександр Швець, що після "Киевских ведомостей" зробив популярними на різного роду сенсаціях ще дві газети — "Всеукраинские ведомости" і "Факты", також свого часу не пас задніх у загоні борців з "українськими буржуазними націоналістами".

Таким чином, конфліктна двомовна-двокультурна ситуація, а також неспроможність суспільства звільнити засоби масової інформації з-під впливу колишніх бійців ідеологічного фронту заблокували як процес деколонізації, так і процес декомунізації країни, бо тільки справжня, а не контрольована колишніми співробітниками КГБ свобода слова здатна відкрити шлях до порозуміння україномовного населення з російськомовним.

Від доби тривалої русифікації значна частина українського соціуму успадкувало не тільки комплекс меншовартості своєї мови і культури, що часом приймає й агресивні форми ворожості до неї. Слід сказати й про нездорові психологічні наслідки, які провокує синдром "чужого у своїй країні" в середовищі свідомого українства. Адже українська людина, що оберігає природне право говорити своєю мовою у своїй державі, мусить щоденно у найрізноманітніших ситуаціях міського спілкування протистояти тискові оточення і переживати в той чи інший спосіб почуття відторгнення більшістю.

Особливо гостро постає в русифікованих містах проблема мовного вибору в родинному вихованні дітей. Гіркі почуття батьків, що спостерігають, як україномовне виховання обмежує їхню дитину у контактах з іншими дітьми, описав Микола Рябчук в одному з листів до журналу "Кур'єр Кривбасу". Цікавою в психологічному плані є й особиста реакція Миколи Рябчука на деформацію міжгрупових стосунків у двомовному соціумі. "І все ж я чую певну провину перед дитиною, — пише Микола Рябчук, — яку мимоволі вплутав у свою українськість, як у спадкову хворобу, а ще більше — перед її ровесницями з родин учорашніх колгоспників, а нинішніх двірників, міліціонерів та заводських чорноробів, для яких українська мова — не вияв "лічності" (бо й де та "лічность"!), а лиш зайвий баласт, неприємне нагадування про "жлобство", "когутство", "рогульство". Словом — про соціальну, а не лише мовно-культурну другосортність. Я не знаю, як зробить для них цей світ толерантнішим і комфортнішим" [Кур'єр Кривбасу. — 1997, грудень. — С. 165].

У цитованому листі окреслено основні соціальні групи киян, що зберігають україномовне спілкування у зросійщеному місті. До першої, кількісно більшої групи належать вчорашні селяни, які переїхали до Києва і працюють переважно на малопрестижних роботах. Ця група не виявляє мовної стійкості, оскільки підсвідомо пов'язує свій низький соціальний статус із мовною відокремленістю від міської більшості. В намаганнях пристосуватися до міста ця група утворює основну соціальну базу суржикомовної частини населення. Тут нерідко можна спостерігати, як подружжя, що між собою говорить по-українському, у спілкуванні з дітьми намагається перейти на "городську" мову. У свідомості молодшого покоління українська мова батьків асоціюється з їхнім низьким соціальни статусом, тому воно швидко асимілюється.

Друга соціальна група україномовних киян це інтелігенція, переважно гуманітарна, що на лежить до свідомих носіїв української мови.

Однак її малочисельність і мовно-культурна ізольованість у російськомовних містах викликає у її представників почуття відчуження й безсилля, що також тягне за собою різного роду комплекси. Можна зауважити принагідно, щ у цитованому вище уривкові з листа Миколи Рябчука проглядає комплекс вини — і перед власною дитиною, і перед тими ж непристосованими до іномовного міста вчорашніми селянам Як освічений інтелектуал Микола Рябчук свідомий власної відповідальності за долю своєї мов й культури, а тому гостро переживає почуття безсилля перед загрозою розкрученого маховик русифікації, який швидко поглинає і ту соціальну меншість, що є стихійним носієм національно ідентичності.

Поширення комплексу "без вини винних" серед української еліти, що його провокує нездорова мовно-культурна атмосфера країни, належить до задавнених хвороб українського соціуму. Про це свідчить, зокрема, цікавий лис Лесі Українки від 26 березня 1903 р. до Михайла Кривинюка, чоловіка її сестри Ольги, з яким письменницю пов'язували стосунки взаємної поваги і приязні. До порад, що їх Леся Українка дала зятеві, не зайве дослухатись і сьогодні:

"Варто б, на мою думку, покинути тую форм доказу: "Що ж я винен, що я українець? Хоч би хотів, то я не вмію бути іншим". Для недержавного народу се самоприниження зовсім зайве, б нагадує "рабий язык", та й приклад української інтелігенції показує, що українець зовсім так вміє бути неукраїнцем, коли схоче (різниця в ак центі і маленьке "закидання" по-українськи річ властиве, пуста). Тоді тільки починається справді вільна, не шовіністична, але й не "рабья національна психологія, коли чоловік каже: я може б і вмів бути іншим, але не хочу і не потребую бо я хоч і не ліпший, так зате й не гірший від інших, принаймні від тих, що хотять мене на свій лад перестановити. Приймайте мене таким, як є, і тим, ким я сам хочу бути, не ваше діло вибирати мені мову і звичаї. Моя мова мужицька Так і всі мови мужицькі, а пани скрізь намагаються говорити по-чужому, аби не так, як свої мужики говорять: московські пани хотять говорити по-французьки і донедавна так і говорили а по-московськи часто й читати не вміли, бо то було для них "простонародное наречие". Такий спосіб доказів заміряю я вживати скрізь, де буде треба, і хотіла б знати, наскільки Ви з тим згоджуєтесь" [Косач-Кривинюк Ольга. Леся Українка. Хронологія життя і творчости. — Нью Йорк, 1970. — С. 678].

Loading...

 
 

Цікаве