WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Мова і політика - Реферат

Мова і політика - Реферат

Російськомовні засоби масової інформації лишаються в полоні вчорашніх догм тоталітарної пропаганди, яка наполегливо й методично нав'язувала масовій свідомості ототожнення національних цінностей з націоналістичними у більшовицькому розумінні цього слова. На рівні пересічної свідомості русифікованого українця стійкість цього стереотипу виявляється у реакціях, подібних до відомого звинувачення Василя Стуса з боку одного із свідків на судовому процесі: "Я знал, что Стус националист, потому что он всегда говорит по-украински".

На жаль, такі хворобливі ментальні деформації демонструє не тільки люмпен, котрий під час виборчих кампаній пише на агітаційних плакатах кандидатів від Руху "бандери". Подібне сприйняття української мови як мови "націоналістичної" лишається впливовим і в середовищі працівників засобів масової інформації. Показовим у цьому плані є виступ на міжнародній науковій конференції, присвяченій проблемам утвердження державної мови, Ігоря Слісаренка, ведучого теленовин популярної студії "Один плюс один". Позицію журналіста задекларовано уже в назві виступу "Державна мова як знаряддя контролю владою засобів масової інформації в Україні". Як вважає Ігор Слісаренко, "контроль над засобами масової інформації є одним з головних елементів політичної легітимації правлячої еліти в Україні. Взята нею на озброєння ідеологія національного державотворення забезпечує владі моральне виправдання для такого контролю. Фактор мови в цій націоналістичній ідеології відіграє навіть вагомішу роль, ніж етнічна приналежність" [Слісаренко Ігор. Державна мова як знаряддя контролю владою засобів масової інформації в Україні // "Проблеми утвердження і функціонування державної мови в Україні" (Матеріали міжнародної наукової конференції 28-29 листопада 1996 р.) — К., 1998. — С. 85].

Таким чином, обстоюючи не свободу слова, як він сам, очевидно, вважає, а свободу мови масмедіа, І. Слісаренко припускається вельми симптоматичної логічної хиби. Адже якщо вважати українську мову репресивним органом контролю засобів масової інформації, то таку ж функцію слід визнати і за російською мовою з тією суттєвою різницею, що її використовує як орган контролю не українська, а російська влада.

То що врешті-решт обстоює "ліберал" Ігор Слісаренко?

Російськомовна преса жодною мірою не справдила наївних сподівань деяких українських інтелігентів на те, що вона стане ефективнішим засобом обстоювання й пропаганди української історії й культури серед російськомовного населення, ніж україномовні засоби масової інформації. І російська преса, і преса, що видається в Україні російською мовою, за рідкісними винятками, використовує свободу слова з протилежною метою — для доведення престижності російської культури і меншовартісності української.

На відміну від українських ЗМІ, що для пропаганди українських національних цінностей застосовують переважно малоефективну після тоталітарної доби високу риторику, журналісти російськомовних ЗМІ вправно володіють методами непрямої пропаганди російської культури й дискредитації української. Так, ефективним засобом компрометації в масовій свідомості української історії й культури є створення асоціативного зв'язку їх з найбільш одіозними постатями і культовими явищами тоталітарної доби.

Прикладів можна навести багато. Ось один з них. Статтю про історію об'єднання України, опубліковану в "Киевских ведомостях" (13 березня 1998 р.), О. Бузина і Я. Тинченко називають "Радянський Бісмарк, який об'єднав Україну залізом і кров'ю". Якби не Сталін, роз'яснюють читачам автори статті, недолугі українці ніколи б не спромоглися об'єднатися, та й саме їхнє об'єднання лишається проблематичним, бо територіально вони завжди поділялись на різні політичні (!) табори. Наведемо хоча б такий фрагмент із статті: "Ідеологією часів Сталіна було викоренено такі історичні поняття, як Галичина й Наддніпрянщина, Південно-Західний край і Донецько-Криворізький регіон. Ці поняття завжди поділяли українців на різні політичні табори. Як би абсурдно й парадоксально це не звучало, але грузин і радянський диктатор Йосиф Сталін зробив те, чого не змогли зробити українці за все своє існування, — реально, а не на папері об'єднати країну, у якій вони жили".

Сторінки, відведені на огляд культури, у російськомовних газетах заповнює інформація про події культурного життя чужих країн, де домінує, звичайно, Росія. Усе, що з'являється в українській культурі, коментується тут як бездарне, не варте уваги, вторинне щодо великоросійської культури. Так, мистецтвознавець І. Разумний у рецензії на одну з популярних музичних програм телестудії "Один плюс один" пише: "Повірте, Ірині Білик аж надто далеко до Ірини Аллегрової, Олександру Пономарьову — до Філіпа Киркорова, Наталі Могилевській — до Наташі Корольової, Андрію Миколайчуку — до Ігоря Ніколаєва, а ведучому, Олександру Ягольнику, — до Івана Демидова (список можна й продовжити). Невже не вистачило фантазії придумати хоча б іншу назву, щоб вкотре не нагадувати глядачеві про те, як нашій доморощеній естраді далеко до російської? Думаю, зі мною багато хто погодиться: ви вкотре примусили нас відчути себе провінціалами" ("Киевские ведомости", 10 січня 1997 р.). Показово, що, звинувачуючи українську естраду у провінційності, київський мистецтвознавець демонструє глибоку провінціалізацію власного світосприйняття, в якому Москва становить центр світобудови.

Цікаво простежити, як різко в цій же пресі міняється стильова тональність рецензій на українські і російські твори. Так, на одній сторінці "Киевских ведомостей" (18 січня 1997 р.) огляд українських творів на історичну тематику насичено такою лексикою: "строчат, как под диктовку", "доводит до одури читателей", "чувствует себя дьячком в храме, имя которому — Украина" і под., рецензія ж на новий роман російського письменника "Бандитский Петербург" починається так: "Еще бы неинтересно... После Петербурга Пушкина и Достоевского в сокровищницу наших душ войдет Петербург Горбатого й Кости-Могилы".

Аналогічну мету доведення неповноцінності українців як нації й нікчемності створеної ними культури переслідує й пародіювання української класики на сторінках тих же "Киевских ведомостей". І тут популярний у відкритому суспільстві жанр сміхової пародії використовується як нечесний прийом для дискредитації всієї української літератури.

У демократичній культурі кожен високомистецький твір, у тім числі класичний, може стати об'єктом травестії. У комедійному ключі можуть подаватися й факти біографії великих людей. Сміхове обігрування твору високого мистецтва наближає його до широкої аудиторії і переводить у явище популярної культури. Твори такого жанру почали з'являтися і в сучасній українській літературі, наприклад "Дзеньки-бреньки" Володимира Даниленка, опубліковані у книжці "Опудало" (К., 1997), або дотепна імітація листування Т. Шевченка з П. Кулішем "Кохайтеся, чорнобриві", опублікована в харківському журналі "Ґіґієна" [Передруковано в газеті "Література Плюс", червень 1998 р.].

Цілком інше призначення має пародійне обігрування українських класиків у російськомовній пресі. Опублікована в "Киевских ведомостях" (18 січня 1997 р.) пародія О. Бузини на Шевченка — це не літературна забава, що вводить високий образ у сміховий контекст, не літературна гра з класиком. Сміх Бузини продиктовано бажанням знищити об'єкт пародіювання. "Сокровіщніцу" його душі вщерть заповнив Петербург Горбатого і Кості-Могили. Може, є там трохи місця й Пушкінові з Достоєвським, але Шевченкові в цій "сокровіщніце" місця немає. Шевченко був Петербургові чужий. Чужий він і Олесеві Бузині.

Бездарна пародія Бузини може стати, проте, вдячним матеріалом для психоаналітика, оскільки в ній виразно проглядає проекція авторової ущербної свідомості на пародійований образ. У одній з телепередач Бузина висловлювався про Шевченка в такий спосіб: "він полюбляв страждати в солдатській неволі". Саме таким, "полюбляючим страждати" холуєм зображено в пародії поета на засланні, де він тільки те й робить, що малює "пару-тройку голых барышень для дембельских альбомов" і з страху перед фельдфебелем пише лозунг "Слава самодержавию" до дня царських іменин.

Loading...

 
 

Цікаве