WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Мова і політика - Реферат

Мова і політика - Реферат

Лише створивши власний позитивний образ, народ усвідомлює себе господарем на своїй землі і передає у спадок наступним поколінням національну гідність і солідарність.

Таким чином, державотворчий процес потребує певної міфологізації масової свідомості, активізації патріотичних почуттів, застосування у пропаганді державних цінностей високої риторики. Водночас звільнення суспільства зпід впливу стереотипів догматичного мислення, які систематично нав'язував населенню радянський режим, потребує протилежних заходів, а саме деміфологізації свідомості. Збіг обох процесів у часі значно ускладнив українську ситуацію перехідної доби.

Якщо у прибалтійських країнах, де імперії не вдалося придушити місцевий патріотизм і розмити колективну національну ідентичність, процеси деколонізації і декомунізації суспільства відбуваються швидко й успішно, то в Україні внаслідок високого рівня асиміляції населення сходу й півдня рух у обох напрямах заблоковано. Державотворчі завдання у наших умовах ускладнює цілковите знецінення патріотичної риторики, що відбулося за доби тоталітаризму.

На відміну від іншого тоталітарного режиму — фашистського, що відверто формулював свою агресивну антилюдську сутність, більшовизм завжди приховував її за вправною демагогією, словесною грою на загальнолюдських ідеалах і цим, властиво, сфальшував і знецінив усю лексику, вживану у сфері державної пропаганди.

Партійний апарат створив свою мову — специфічний жаргон, що після появи відомого роману. Дж. Оруелла "1984 рік" дістала назву новомови. Визначальна риса її — антикомунікативність. Вона не призначена для спілкування, не передбачає обміну думками, дискусії, роздумів. Це мова, якою авторитарна влада, впевнена у власній безпомильності й неконтрольованому праві нав'язувати іншим свою "єдино правильну" ідеологію, диктувала соціуму всі норми суспільної поведінки.

Компартійна мова дуже далека від нормальної людської мови. Вона не виконує функції спілкування, не подає інформації, не виражає конкретних реальностей. Це радше словесний ритуальний обряд, позбавлені реального смислу шаманські заклинання. Той набір стереотипних фраз, який день у день повторювався у передових статтях радянських газет і журналів, мав чисто декларативний характер.

Лицемірство радянської політичної мови полягало в тому, що вона широко експлуатувала традиційну лексику на позначення загальнолюдських цінностей. Партійні вожді полюбляли маніпулювати словами з родинної сфери — найбільший тиран XX ст. називався "батьком народу", російський народ був для всіх інших "старшим братом", комуністична партія іменувала себе "рідною".

Найулюбленішою фігурою компартійних текстів був народ: "героїчний радянський народ", "згуртований радянський народ", "відданий рідній партії радянський народ". Народ нищили, присягаючи при цьому його ж таки іменем. (Цю програму більшовиків пророчо передбачив Достоєвський в образі Семінариста, що так виповів своє кредо: "Усунути народ... винищити народ, скоротити Його, мовчати його примусити"). Та варто уважніше придивитися до семантики слів і формул, поширених у радянській ідеологічній та адміністративно-діловій сферах — і нелюдське антинародне обличчя системи окреслиться дуже виразно. Прикладів можна навести безліч. З армії звільняли з формулюванням: "Звільнений за неможливістю дальшого використання", теоретики гуманітарні завдання мистецтва вбачали в тому, щоб "підготувати такий людський матеріал, який був би здатним до дальшого розвитку в бажаному напрямі" (Б. Арбатов), за погромної компанії 1949 р. О. Корнійчук висловлювався в такий спосіб: "Я дуже радий, що у нас теж почалася прополка".

Автори таких текстів не мали на меті звертання до людей, вони не сприймали іншу людину як рівну собі особистість, це був лише об'єкт для використання. Партійні чиновники, що звикали до такої мови, втрачали здатність розуміти інших людей.

На Україні компартійна новомова набула ще потворніших форм, оскільки вона повністю калькувала російську, знецінюючи у такий спосіб уже не тільки слова, а й мову як таку. Український варіант радянської новомови добре охарактеризував Леонід Кіпніс: "У нас під осміювання з великоруського боку масово підпадають два об'єкти, дві мішені: 1. Суржик позбавлених мови робітників простої праці; 2. Явище, яке я називаю "ДУ — мова", тобто "Для українців — мова". Це версія української мови, створена працівниками засобів масової комунікації на догоду начальству, щоб обслуговувати частину агітпропсистеми, що зображувала "УРСР" і українську культуру. Визначальний фактор: ні начальство, ні самі ці працівники ні між собою, ні у своїх родинах не говорили, як правило, ні по-українському, ні, тим паче, на цій версії, бо нею говорити незручно. Вони створювали її не для себе, а буцімто піклуючись про нас. Епіграфом до цієї операції можуть слугувати слова (Постишева?): "Ми будемо робити українську культуру без українців". Фактичне призначення цієї версії мови — показувати свою слабкість при зіставленні з великоруською мовою — своїм першоджерелом" [Науменко І.М., Кіпніс Л.І., Прокопенко І.Г. Вступ до соціоекології (Екологія людського суспільства). — К., 1995. — С. 166-167].

У відкритому суспільстві радянська новомова як політичний стиль наказу й диктату не може мати успіху. Мова політики орієнтована тут на спілкування з людьми, на порозуміння. У демократичних державах влада не наказує, а веде діалог з суспільством, прагне узгодити шляхом компромісу інтереси різних соціальних груп, що нерідко конфліктують між собою.

Для українських політиків дуже важливо в сучасних умовах перейти на новий стиль офіційної мови, очистити її від авторитарності, від смислового знецінення, знайти живі, справжні слова. Натомість влада лишається в руках колишньої партноменклатури, нездатної перейти на мову діалогу.

На жаль, не звільнились від стилю радянського офіціозу й чимало тих політиків, особливо з колишніх партійних працівників і секретарів партійних організацій, що нині називають себе українськими патріотами. Однак їхній патріотизм досить специфічний. Такі патріоти пишуть промови й гасла за звичними схемами радянської пропаганди, лише підставляючи слово "Україна" на місце колишньої найуживанішої абревіатури "КПРС". І хоча в нинішніх своїх промовах наші патріоти, можливо, не лицемірять, бо ж любити свою країну природніше, ніж любити "авангард пролетаріату", сам стиль галасливого і нав'язливого патріотизму надто нагадує людям остогидлу пропаганду радянської доби.

Тоталітарний канон патріотичної агітації, що цілковито ігнорує зворотний зв'язок, значно полегшив орієнтованим на Москву засобам масової інформації справу дискредитації національної ідеї.

Вацлаву Гавелу належать відомі слова: "У демократії є свої недоліки: вона дуже зв'язує руки тим, хто її поважає, а тим, хто не поважає, — дозволяє майже все".

У суспільстві, яке щойно вийшло з тоталітарної тюрми і в якому більшість прагне вільніших форм життя, але не має чітких національних орієнтирів, для компрометації національних цінностей достатньо ототожнити їх з тоталітарними. У перший же рік української незалежності в російськомовній пресі набув поширення ефектний журналістський прийом порівняння національної символіки з комуністичною. Шпальти російськомовних газет зарясніли фразами на кшталт: "Новый этап нашей истории знаменует полную потерю надежд на лидерство в ближайшее время красных "инженеров человеческих душ" и почти такой же крах надежд, по крайней мере на то же время, "инженеров желто-голубых". Ефектність метафоричного переносу підсилювало те, що першим президентом країни був колишній партійний ідеолог, а офіційна пропаганда не виробила нового політичного словника. Однак і це не давало підстав для порівняння національних цінностей з комуністичними, тому що таке порівняння ставить знак рівності між справжнім і фальшивим і розводить національне і демократичне по різні боки барикад. Властиво, виникає питання: а під який прапор мала б перейти Україна після відмови від червоного: чи не під триколірний?

Loading...

 
 

Цікаве