WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Методологічні засади екзистенціально-діалогічного викладання словесності - Реферат

Методологічні засади екзистенціально-діалогічного викладання словесності - Реферат

Реферат на тему:

Методологічні засади екзистенціально-діалогічного викладання словесності

Філософія — в її мудрому узагальнювальному погляді на світ, людину в ньому і в її конкретних системах тлумачення життя — стає плідним ґрунтом при прочитанні художнього тексту. Сьогодні школа має вирватися з тісних рамок соціологічного тлумачення вітчизняної літератури, канонізованих за СРСР: вони збіднювали розуміння нашої культури, примітивізували її ідейне багатство. Не відкидаючи пафосу соціальної справедливості, продовжуючи досліджувати образне втілення соціально-критичної думки письменника, методика рекомендує філософське визначення світоглядних позицій автора, його героїв, мотивів ліричного твору, пояснення естетичних принципів кожного літературного напряму тощо.

Сучасна методична наука вийшла на той рівень, коли актуальним є створення засадничих теорій літературної освіти. Такі концептуальні праці потребують чітко визначеної методологічної основи. Сьогодні школа не тільки повертає історичну справедливість, об'єктивність і багатовекторність наукового знання, а й модернізує технологію викладання, дає простір роздумам та екзистенційному вибору особистості. Вік інформатики, який розпочався, загострив проблему виховання вдумливого читача українського красного слова, національна школа покликана її вирішити. Плюралістичність сучасної наукової думки висуває методологічну проблему, яка полягає в аргументованому виборі певного філософського чи психологічного вчення як основи дослідження.

Глобалізм, що нині часто розглядається як агресивна потужна сила, спрямована проти "маленької людини", можна витлумачити й інакше — за теорією В. Вернадського: науковець вважав, що людство стало єдиним цілим, потужною геологічною силою. Він, зокрема, писав: "Ноосфера є нове геологічне явище на нашій планеті. У ній уперше людина стає найбільшою геологічною силою. Вона може і має перебудовувати своєю працею і думкою сферу свого життя" [1; 241]. Українського мислителя хвилювала проблема "шукання основних законів людського наукового пізнання, тієї сили, котра перетворила в нашу геологічну епоху охоплену людиною біосферу в нове природне тіло за своїми геологічними і біологічними процесами — у новий її стан, у ноосферу" [1; 124]. Інтерес, який нині виявляють до праць В. Вернадського працівники різних галузей науки, у тім числі й педагогіки, пояснюється універсальністю відкриттів, зроблених ним. До ідеї екзистенціально-діалогічної парадигми методики викладання української літератури близьким видається таке міркування вченого: "Я впевнений, що все вирішує людська особистість, а не колектив, elite країни, а не демос, і значною мірою її відродження залежить від невідомих нам законів появи великих особистостей... Звичайно, що нічого не зробить з цим соціалістична схоластика, як не зробило царське самодержавство і православний синод. В силу вільної думки я вірю як в єдину реальну силу більш могутню, ніж це думаємо в наших політичних розрахунках..." [2; 209]. Покласти в основу викладання літератури саме особистість і розвиток її вільної думки — важливе завдання сучасної методики.

Розвиток наукової думки у кожній її галузі характеризується парадигматикою. "Парадигма — сукупність стійких і загальнозначних норм, теорій, методів, схем наукової діяльності, яка передбачає єдність у тлумаченні теорії, в організації емпіричних досліджень та інтерпретації наукових досліджень" [3; 357]. У сучасній філософії науки це поняття пояснює розвиток дослідництва. За Т. Куном, теоретиком "нормальної науки", передпарадигмальному етапові притаманна багатоманітність теоретичних напрямів та методологічних підходів, єдина теоретична концепція відсутня. Наступний етап — це "нормальна наука", він характеризується прийняттям стійкої парадигми. "Основне концептуальне навантаження парадигми полягає в тому, що вона, з одного боку, виключає всі концепції, теорії, методи, які не належать до неї і не узгоджуються з нею, з іншого боку, вона орієнтує наукове товариство та дослідницьку діяльність на використання теорії для передбачення нових феноменальних полів, а також на вдосконалення самої парадигми шляхом переінтерпретації наявних теорій" [3; 357]. Парадигма не вічна, бо ж етап "нормальної науки" рано чи пізно зміниться на кризовий, коли аномальні явища розхитають парадигму, вийдуть за її межі. Надалі, на переконання Куна, відбувається наукова революція, сутність якої у виникненні нової парадигми. Науковець визначає такі складові дисциплінарної матриці, що характеризує парадигму як таку: символічне узагальнення законів, яке дає можливість формалізувати основні теоретичні положення; "метафоричний" компонент — система методологічних принципів, які використовуються для інтерпретації цих законів; набір стандартизованих інструментів та методів для розв'язання типових проблем.

Застосоване в літературознавстві, поняття парадигма набуває специфічних рис: літературознавча парадигма не претендує на загальновизнаність у науці — достатньо школи, яка нею керується, або навіть одного

фундаментального дослідження, яке має вплив на подальший розвиток теоретичної думки; розвиток науки відбувається не лінійно, поетапно, а діалогічно — співіснують різні парадигми, які в чомусь збігаються, в чомусь розходяться, а то й діаметрально суперечать одна одній. Тож парадигма в літературознавстві має виразно непроминальний, особистісний характер.

Під педагогічною парадигмою (у перекладі з грецької "парадигма" — зразок, приклад) розуміється сукупність стійких, повторюваних, смислотворних характеристик, котрі визначають сутнісну змістову єдність схем теоретичної та практичної діяльності в освіті незалежно від ступеня рефлексії (Г. Корнетов).

Екзистенціально-діалогічна парадигма, на нашу думку, характеризується такими категоріями:

Учень: людина, яка активно будує себе, здійснюючи екзистенційний вибір при тлумаченні творів української літератури.

Навчальний процес: існування, яке веде до самотворення сутності особистості — екзистенція, яка, за М. Гайдеґґером, передує есенції.

Учитель: людина, яка створює умови для екзистування учня, спонукає його до вибору себе різноманітними методами, проте передусім — привідкриваючи учням своє власне розуміння художнього тексту та особистості його автора.

Мета: усвідомлення української літератури в цілому та прочитаних художніх текстів зокрема як явища екзистування унікальних талановитих особистостей; знання специфіки мистецького явища; вибір себе учнем як результат його різнобічного діалогу з художнім текстом та вчителем-літератором.

Основні принципи викладання: діалогізм та екзистенційна привідкритість учня і вчителя.

Коли ми кажемо про екзистенцію, то маємо на увазі духовне ядро людської індивідуальності, найглибший рівень особистості, її унікальну основу. Іде урок, учитель розповідає про прекрасну й трагічну долю Василя Стуса, перед ним — два десятки пар очей... Що значить викладати екзистенціально? Значить створити ситуацію екзистенційного настрою, вибору, розвитку, екзистенційної зустрічі з іншим "Я", торкнутися духовних основ індивідуального "Я" кожного учня. Який тут діє механізм? Механізмом є діалог: учитель веде діалог з учнем на конвенційному, ігровому, діловому, духовному рівнях; готує юного читача до діалогу з художнім текстом; дає взірець власного розуміння твору та особистості його автора; проводить аналіз тексту як запитання до тексту та знаходження відповідей у ньому і в собі; актуалізує діалогічні відносини, в які текст вступає з історичною епохою, літературною та загальномистецькою традицією, іншими текстами.

Екзистенціальна парадигма найближча до гуманітарної, проте відмінності є. Коли викладання літератури проводиться екзистенціальним шляхом, дитина не "шукає істину", а внутрішньо обирає правду, свою, індивідуальну, та інтерсуб'єктивно — для кожного. Провідним принципом організації навчального процесу стає діалог в екзистенціальному сенсі: вчитель привідкриває свій внутрішній світ, своє "буттяусвіті", тлумачить (у тому ж сенсі) існування літературних героїв та письменника і викликає таке ж, хай і мовчазне, привідкриття внутрішнього світу учня. Роль учителя полягає не в організації діалогу двох рівноправних суб'єктів — екзистенціалізму не властиві поняття тотожності щодо існування унікальних індивідуальностей. Роль учителя у викладанні української літератури: привідкриття ним того, як обирали себе письменник, його герої, як автор втілював себе в мистецьке слово, обираючи саме такий образ, стиль, як, тлумачачи твір, обирає себе сам учитель, — і спонукання учня, таким чином, до екзистенційного прочитання художнього тексту.

Екзистенціально-діалогічна парадигма викладання літератури спрямована на самотворення екзистенціальної людини, людини, яка, спілкуючись з художнім текстом, свідомо обирає себе у світі, в який її "закинуто". Віртуально зустрічаючись з автором під час вивчення біографії, ведучи діалог з учителем та однокласниками про літературу в її зв'язках із життям, індивідуально інтерпретуючи текст, учень проходить через "так" і "ні" — іде діалектичним шляхом мислення, усвідомлює свої почуття, настрої, інтуїтивні осягнення — він приходить до власного "так" і утверджує своє "Я" в бутті у світі.

Loading...

 
 

Цікаве