WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Літературно-критичний аспект українського fin de siecle’у - Реферат

Літературно-критичний аспект українського fin de siecle’у - Реферат

Реферат на тему:

Літературно-критичний аспект українського fin de siecle'у

На ситуацію зламу віків літературно-критична діяльність прореагувала і в тематично-проблемний, і в функціональний (формальний) спосіб. Ускладнення проблематики і форм мистецтва потягло за собою, з одного боку, спробу синтезу (синтетичний компонент — суттєва складова мистецтва другої половини ХIХ ст.) та волю до радикального відокремлення з другого. Ідеологічна атмосфера доби характеризувалась напругою доцентрово-відцентрових сил. Центрів було, власне кажучи, три: релігійний, прогресистський та національно-культурний. Релігійністю (містика) переважно позначений ранньомодерністський (і декадентський) дискурс в Росії. Шукаючи рятунку від нігілістичних настроїв, в хащі неокатолицизму поринув французький прозаїк Ж.-К. Гюїсманс. Прогресистське вікторіанство поборювали прерафаеліти і О.Уайльд (водночас як теоретик). Впливовий польський часопис "Krytyka" вибирався з декадентської безвиході шляхом єднання заангажованих позитивістів та естетів на модерній суспільно-політичній платформі навколо розбудови модерної нації. Для поневолених народів національна ідея була тією ланкою, що найпродуктивніше могла б примирити традицію з сучасністю. Але в українських реаліях вона виявилась в значній мірі обтяженою народницькими стереотипами, панславізмом, поступовою доктриною, нейтральною щодо етносів соціальною тенденцією. Як засвідчив досвід Празької школи, модерна поетика ефективно взаємодіє з національною ідеєю неоромантичного, волюнтарного типу (спостереження, що чинне принаймні для ХХ ст.).

Орієнтація на відокремлення суб'єктивізувала літературну критику. Ця галузь літературної діяльності на кінець ХIХ ст. прибрала подобу самодостатнього виду творчості, літератури в літературі. Означене явище — прикмета культурного життя fin de siecle'у. Недаремно Д. Мережковський, маючи на увазі критичну творчість, відзначав: "Це поезія поезії, можливо, бліда, примарна, безкровна, але проте невідома ще жодному з попередніх віків, нова, плоть від плоті наша — поезія думки, виплід ХІХ віку з його безмежною свободою духу і невтомною скорботою пізнання" [1].

Сучасник Мережковського, французький літератор Жуль Леметр проголосив добу критики як мистецтва користування книгами, що нібито заступає перестарілі та обмежені її типи, догматичний та науковий. Щоправда, у Леметра догматизм не відповідає громадянському ангажементу, мовиться радше про академічну традицію [2].

Трактат "Із секретів поетичної творчості" (1898) І. Франко розпочав з літературно-критичної типології. Негації автора зазнала публіцистична критика в стилі Писарєва або Добролюбова і нарочито суб'єктивна критика на зразок писань Леметра й Брюнетьєра. На противагу цим крайнощам толерується критика наукова. З цим напрямком пов'язані імена І. Тена, Е. Еннекена, Дессуара та ін. Очевидно, такий підхід у Франка виконував роль своєрідної золотої середини поміж крайнощами виняткової уваги до форми чи змісту. Цікаво, що наукова критика трактату "Із секретів поетичної творчості" зорієнтована передовсім на читацьку рецепцію. Генетично чи типологічно, за спостереженнями Р. Гром'яка, вона співвідносна з напрацюваннями французького вченого Е. Еннекена, монографія котрого під назвою "Наукова критика" побачила світ у Парижі 1888 року. В ній означився деякий відхід стосовно теоретизувань І. Тена про конечність впливу середовища на формування особистості. Згідно з естопсихологічними принципами Еннекена, автор чинить не менший тиск на колективну свідомість, аніж ця остання на автора. Мабуть, більше закономірного, чим парадоксального можемо констатувати в тому, що розгортаючись у позитивістському річищі, Франкові міркування враховують дію ірраціонального, несвідомого фактора на процес творчості. І все ж, поряд з різко негативними відгуками про поезію П. Верлена в тексті трактату відчутна присутність модерного струменя індивідуалізму. Тим більше, що естетичний релятивізм з погляду академічної філології й нормативних естетик міг видатись, і почасти сприймався саме так (дискусія з В. Щуратом), — декадансовим.

Важко знайти щось подібне за науковим (у специфічному для тієї епохи розумінні) підґрунтям в українському літературному контексті зламу віків. В спільному річищі наукової критики критерії об'єктивності змістились від класичних нормативів до експерименту. Філологічний вишкіл академічного зразка таких літераторів, як О. Огоновський, Г. Цеглинський, В. Щурат спричинювався до обстоювання нормативної естетики, а в новаціях не йшов далі компаративістики. Строго позитивістське підґрунтя засвідчувало розрив з галицько-руською освітньою традицією. 1901 р., згадуючи літа свого Sturm und Drang, Франко писав: "Майже кождий вірш, кожда повість, кожда стаття аж до бібліографічних нотаток на окладках — усе було провокацією старої галицько-руської рутини й інерції. Всюди в різкій формі висловлено думки, досі у нас не чувані, єретичні, беззаконні" [3].

Для характеристики інтелектуальної атмосфери доби показово, що Франкова типологія літературно-критичної діяльності перегукується, зрештою, накладається на класифікацію Д. Мережковського. Різниця тільки в тому, що російський літератор адорував якраз суб'єктивно-художній напрямок, який отримав право на існування паралельно з науковою (об'єктивуючою) критикою І. Тена. І, як того й слід було очікувати від символіста, вкрай негативно оцінено потенціал критики публіцистичної.

З другого боку, якраз публіцистична критика, за висловом С. Єфремова, покликана випрямити, час від часу нормалізувати літературний процес. Передумовою "нормального" мистецького життя є потужна громадська думка, сформована пресою, аби митець часом не збився на манівці. Слід підкреслити, Д. Мережковський, знайомство з доробком якого позначилось на філіппіках Єфремова, вказував на засилля критичного начала, свавілля видавців та редакторів, систему гонорарів, безапеляційну, сатиричну манеру оцінок, применшення ролі книги при численних журнальних публікаціях, себто на причини відсутності в Росії органічної, справді народної літератури. Варто, безперечно, погодитись з автором "В поисках новой красоты", що критика, преса — це "елементарно-необхідні умови" розвитку літератури, але спроба нав'язати критиці жандармсько-регулятивні функції викликає в пам'яті часи недалекого радянського минулого. Особливо, коли йдеться про планування літ процесу. Невипадково Леся Українка в одному з листів обурено запитувала: "Де він (С. Єфремов. — Р.Т.) бачив планомерность в чередовании направлений" й — хіба люди ставили собі планом: оце у нас романтизм, а потім буде натуралізм, а потім новоромантизм і т. п.?" [4]. Побажання Єфремова здійснились, знищивши тих, кого він піддав анафемі і його самого.

Різниця між публіцистичним і науковим підходами полягала в їхній функціональній своєрідності, як між просвітянством і етнографією без романтичної сакралізації зразків народної творчості та побуту. Публіцистика переймалась дидактичною метою, наукова критика — пізнавальною. Недооцінка субстанційної, ігрової суті художньої творчості призводила або до повного заперечення мистецтва, або до підкреслення його чисто ілюстративної ролі. Прихильником першого, радикального ad absurdum у своєму раціоналізмі шляху був відомий німецький літератор Макс Зідфельд, знаний як автор сенсаційної монографії "Виродження" Макс Нордау. З гідною подиву послідовністю він вважав, що мистецтво саме по собі явище хворобливе і з часом буде виштовхнуте історією на маргінес або відімре слідом за релігією. Крайнощі цієї позиції стримувались настановчим соціологізмом. На схилку ХІХ ст. і на початку нового соціологія постала наукою модною, контроверсійною, вона не вельми толерувалась академічними колами. До речі, славетний філософ Георг Зиммель довгі роки лишався на посаді доцента університету із-за неприхильності адміністрації до його занять соціологією. Перебільшуючи зв'язок мистецтва з дійсністю, обтяжені догмами міметизму українські критики здебільшого ототожнювали художній і реальний світи, накладаючи класову модель чи просвітянські стереотипи на систему образотворення, ігноруючи іманентну логіку художнього тексту. Соціологізована публіцистика починалась там, де бракувало прагнення налаштуватись "на хвилю" автора. Бо передумовою наукової інтерпретації, тим паче, якщо свідомо йдеться про одне з витлумачень, є повага до власного голосу (чи голосів) тексту.

Павло Грабовський — один з народників-позитивістів, які мислили критику в настановчому ключі. Стаття "Дещо про творчість поетичну" це, власне кажучи, відгук на рецензію, присвячену інтимній ліриці Г. Кернеренка. Лірика Кернеренка в художньому відношенні, судячи з усього, привід мізерний. Але увагу Грабовського привертає інше: спрямунок рецензії д. М.К. (М. Комарова), зумовлений почасти жанрово-тематичними особливостями рецензованої поезії. М. Комаров більше цікавиться тим, як влаштована психіка автора поетичних рядків. Якщо перефразувати цитований Грабовським фрагмент рецензії, то з подачі сучасного фрейдиста домінантний образ бездушної, холодної кокетки був би щось ніби свідченням мстивої сублімації, голосом нереалізованого бажання, гендерним конфліктом абощо.

Loading...

 
 

Цікаве