WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Лінгвонародознавчий аспект роботи над українською лексикою у школах національних меншин - Реферат

Лінгвонародознавчий аспект роботи над українською лексикою у школах національних меншин - Реферат

Реферат на тему:

Лінгвонародознавчий аспект роботи над українською лексикою у школах національних меншин

Державний стандарт мовної освіти орієнтує вчителя передусім на формування в учнів комунікативних умінь у процесі засвоєння мовних знань. Особливо актуальним цей аспект проблеми навчання є для української мови як державної у школах національних меншин, наприклад, для тих регіонів, де живуть представники різних етносів. Зокрема, це стосується Запорізької і Донецької областей, де представлені не лише українці та росіяни, а й болгари, німці, греки, поляки та інші.

Вони живуть на одній території, мають доволі розмаїту етнокультуру і значною мірою зберегли свою національну ідентичність та рідну мову. Кожен з цих народів у своїй суспільномовній практиці виявляє властиві йому специфічні риси, а саме: в мові концентруються елементи національної вдачі і національного характеру, що формувалися століттями.

Кожному вчинкові, явищу, предмету в різних народів відводяться неоднакові роль і місце. Тому вчинки людей, їхню поведінку можна адекватно сприйняти, зрозуміти й оцінити лише в контексті їхньої культури. Оскільки система специфічних традицій, переконань, стосунків втілюється у мовленнєвій діяльності представників певної культури, то учень, який оволодіває іншою мовою, повинен вчитися спілкуванню в контексті іншої культури. А досягнення комунікативної компетенції, на нашу думку, неможливе без оволодіння певним обсягом культурної інформації, без ознайомлення із культурою народу, мова якого вивчається.

У цьому плані, на нашу думку, важливе значення має лінгвонародознавчий аспект роботи над вивченням української лексики, який спрямований не тільки на збагачення активного словника учнів, розвиток зв'язного мовлення, вироблення навичок свідомого оволодіння новими словами, уточнення значення і сфери вживання відомих слів, а й на формування і розвиток комунікативної компетенції (не тільки мовленнєвої, а й соціокультурної), на оволодівання національними стереотипами мовленнєвої поведінки і культурного спілкування у багатомовному та багатокультурному середовищі з урахуванням певних особливостей національного характеру, сприйняття світу, стереотипів поведінки.

Щоб успішно розв'язати ці завдання, вчитель повинен сам добре знати етнолінгвістичні засади вивчення української народознавчої лексики у поліетномовній школі, що у свою чергу створює передумови для виділення значного національно-культурного компонента мови.

Розгляд народознавчого словесного масиву відкриває широкі можливості паралельного розгляду розвитку мови і народної культури, етнічного розвитку з урахуванням історичної долі нації у цілому, етнічних груп зокрема. Саме такий підхід до вивчення мови дає можливість ознайомлювати дітей з національною філософією, етикою, мораллю, що визначають національний характер, ментальність і основу якої складаються ідеї духовної досконалості, добра, честі, справедливості, милосердя тощо.

Аналіз потреб лінгвонародознавчої роботи приводить нас до того напрямку сучасних етнолінгвістичних досліджень, що торкається мовної картини світу, мовної особистості, розуміння культур за допомогою національно-культурних вербальних стереотипів.

Єдність поглядів на мову і народний характер, мову і народну психіку забезпечує етнолінгвістичний підхід до вивчення мови, оскільки етнолінгвістика — дисципліна, яка вивчає мову в її відносинах з культурою, а також взаємодію мовних, етнокультурних і етнопсихологічних чинників у функціонуванні й еволюції мови (вплив на структуру мови вірувань, звичаїв, побуту, загалом культури народу) [22; 11]. Якщо розуміти етнолінгвістику у широкому плані, вона може включати значною мірою діалектологію, мову фольклору, частково історію мови (пов'язану з історичною діалектологією і культурною та етнічною історією народу), а також майже всі аспекти мови як соціального явища. Як вважає М.І. Толстой, цей погляд на етнолінгвістику може бути продуктивним, бо завжди важливим є суміжжя між окремими дисциплінами, їхня взаємодія, часто спільна методологічна платформа [39; 32]. Проте нас більше цікавить той план розуміння етнолінгвістики, який можна звести до погляду на цю дисципліну як на галузь мовознавства, що ставить і розв'язує проблеми мови й етносу, мови й культури, мови й народного побуту та менталітету, мови й міфології тощо.

Ідея зв'язку мови й культури виникла ще у XVIII столітті, але цілеспрямована розробка проблеми почалася в XIX ст. В. фон Гумбольдт у своїх працях неодноразово наголошував на тому, що різні мови є для націй органами їх оригінального мислення й сприйняття. Саме за В. фон Гумбольдтом, мова описує навколо людини зачароване коло, вийти з якого можна лише вступивши до іншого кола, тобто вивчивши іншу мову. Вивчення іншої мови рівнозначне набуттю нового погляду на попереднє світосприйняття. Люди, що розмовляють різними мовами, бачать світ по-різному, бо кожна мова членує навколишній світ по-своєму і в кінцевому підсумку вона є своєрідною сіткою, що накидається на пізнаваний світ [13; 322].

Лінгвокультурологічне бачення прямих і зворотних зв'язків поміж семантикою слова, а також усім ореолом його конотативних сенсів, динамічних асоціацій та й ширше соціокультурною реальністю задекларовано ще в концепції О.О. Потебні (60-80-ті рр. XIX ст.). Щодо мовної й етнопсихічної відносності О.О. Потебня у своїх роботах [31; 32; 33] порушував такі питання:

Як люди сприймають світ, яким чином попередній мовно-культурний досвід впливає на наше сприймання?

Як цей світ класифікують, у які класи та на підставі яких сигніфікативних прикмет групують реалії?

Як і за допомогою яких усталених мовленнєво-мисленнєвих взірців про цей світ думають люди?

Наш геніальний учений мав на увазі всі три кардинальні площини, у яких відбувається складне взаємопроникнення та дуже специфічні, притаманні кожній природній мові, мовленнєво-мисленнєвих складників і корелятивних із ними, за термінологією О.О. Потебні, "асоціативних рядів", чи "рядів уявлень". Учений не раз наголошував на тому, що навіть найменші структурно-семантичні відмінності в мовах особливим чином налаштовують увесь механізм думки. Уже навіть на рівні сенсорного сприйняття зазначені специфічні структури по-своєму орієнтують процес сприймання, спрямовують його, визначаючи характер вибірковості.

Ще далі в питанні про вирішальну роль мови у процесах пізнання пішли американські вчені Е. Сепір і Б. Уорф — автори так званої гіпотези лінгвальної відносності. Вивчаючи своєрідність культури і мов американських індійців, вони дійшли висновку про глибокий вплив мови на становлення світоглядних категорій. На думку Сепіра, мова не стільки засіб передачі суспільного досвіду, скільки спосіб визначення цього досвіду для всіх, хто розмовляє тією мовою [37; 243]. Б. Уорф твердить, що мова — це не просто передавальний інструмент для озвучення ідей, а скоріше сама творець ідей, програма і керівництво для інтелектуальної діяльності людських індивідів [40; 156].

Ці ідеї з часом набули свого розвитку у британській аналітичній філософії (віттгенштайніянстві) і гадамерівській герменевтиці (обидва напрямки розглядають проблему розуміння-тлумачення), у загальній семантиці з її типологічно конвергентними ідеями (Кожібський, С.І. Хаякава) і німецькому неогумбольдтіястві (Л. Вайсгербер, Й. Трір), у японському напрямі так званого "мовного існування" й етнолінгвістиці Д. Гаймза, у деяких версіях сучасної психолінгвістики, етносеміотики та етнолінгвістики.

Національно-культурний компонент у семантиці слова стає об'єктом вивчення в українському мовознавстві на початку 80-х років. Національно маркована лексика розглядається дослідниками під різним кутом зору, будучи об'єктом різнобічної характеристики. Зокрема з'ясовується зв'язок мови і ментальності, мови і культури, на матеріалі мовних фактів встановлюються закономірності мовної поведінки різних етносів [17]; з'ясовуються особливості відображення культурних явищ у мові [35; 14]; вплив культурного компонента на конотацію слова [28]; стилізується українська національно характеристична лексика в художньому тексті [29]; визначається естетична функція національно-культурного компонента семантики слова [30].

Сприйняття навколишнього світу представниками різних культур по-своєму і неоднакову оцінку одних і тих самих культурних явищ зазначені вище вчені пояснюють тим, що мислення має національну специфіку, обумовлену характером мови. Відображаючи ту ж саму дійсність, різні мови акцентують у ній неоднотипні ознаки. Неповторність, своєрідність і національний характер тієї чи іншої культури забезпечується специфікою мови. Отже, мовні системи різних народів відрізняються національно-культурною специфікою бачення світу, тобто виокремленням у мові істотних для певного народу і його навколишнього середовища елементів, явищ, властивостей.

У свою чергу рівні мови та одиниці, які їм належать, мають різний рівень культурної "наповнюваності" та культурної обумовленості. У своїй статті ми обмежимося зверненням до лексико-семантичного рівня мови, оскільки саме він у сконцентрованому вияві, — як це слушно підкреслюють лінгвісти, — відображає національно-культурну специфіку. Багато дослідників, які аналізували способи зберігання мовою культурної інформації, основну увагу приділяють слову.

У різні періоди перед дослідниками поставало питання: як назвати одиницю осмислення людиною життєвих цінностей через призму однієї мови за допомогою культурної пам'яті?

Так, Ю.Є. Прохоров у своєму дослідженні такі одиниці визначає як національний соціокультурний стереотип мовленнєвого спілкування [34; 25]. За визначенням В.В. Воробйова, такі одиниці називаються лінгво-культуремами [9; 96-117]. В останній час найбільш активно в теоретичній та прикладній лінгвістиці використовується термін "прецедентність" та утворені від нього поняття. Поштовхом до цього служить введення Ю.Н. Карауловим поняття прецедентного тексту, під яким він розуміє тексти, які мають значення для особистості у пізнавальному та емоційному відношеннях і мають історико-культурну та країнознавчу цінність. Прецедентний текст не завжди вводиться повністю, частіше у стислому вигляді — переказом, уривком або натяком — семіотично (здійснюється процес текстової редукції) [19; 216 ].

Loading...

 
 

Цікаве