WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Теорія і практика навчання української мови у школах Галичини - Реферат

Теорія і практика навчання української мови у школах Галичини - Реферат

Реферат на тему:

Теорія і практика навчання української мови у школах Галичини

У XIX ст. в Галичині складалися несприятливі умови для розвитку "народної руської мови". З 1803 року українська мова перестала викладатися як предмет в університеті Львова на філософському і богословському відділах. "На полі рускаго письменства панував в тім періоді цілковитий умственний застій, а доказом того єсть факт в язиці рускім видано друком в літах 1796-1814 р. в Австро-Угорщині лише шість невеличких публікацій, а з того чотири в Галичині". На думку членів "президії губернії у Львові... руська мова то нарічє, котрим пишуть зовсім нічого або дуже мало, через те воно ще зовсім не вироблене і не може бути предметом шкільної науки. Ним тілько обтяжено би науки, а се не потрібне". Мова викладання мала бути польська [9; 5,7].

1823 р. I. Могильницький (1777-1831) написав "Грамматыку языка славено-руского" у двох рукописах: кирилицею і скорописом. Це була перша граматика української мови в Галичині. Підручник побачив світ лише в 1910 р. Обсяг його — 136 сторінок. Складається із вступу і чотирьох частин [10]. У вступі подані дефініції "думання, говорення і граматики славянські, вага граматики української мови" [10; 13]. Перша частина — "Ортоепія" — розділ про фонетику. Друга частина "Етимологія" (граматика), третя — "Ортоґрафія" і четверта — "Синтаксіс". Завершують підручник приповідки, словничок ("словарець").

"Писмена" (букви) автор ділить на "самогласныє" і "согласныє". Усіх букв 43. Перша частина закінчується знаками "разділєнія членовъ: запятая, точка съ запятою, двоєточїє, точка, спочиватєлная (тире); знак вопроситєлный, знак зватєлний або оудивитєлный (выкрык) і знак вміститєлный" (дужки).

Відмінюваних частин мови названо п'ять: іменник, прикметник, числівник, заіменник, дїєслово; "невідмінні части мови — нарічїє, предлогъ, союзъ, мєждомєтїє".

Мова підручника, — суміш церковнослов'янської і народної мов. Крім граматики, автор підготував і видав підручники для українських народних шкіл, зокрема "Букваръ славено-руского языка" (1827).

1831 року галичанин Йосиф Левицький написав граматику "руської" мови, що вийшла друком у Перемишлі в 1834 році, перевидана у 1849 і 1850 роках під заголовком "Граматика языка руского въ Галиціи. Розложена на питаня и отповіди". В основі побудови видання — граматика Антона Могильницького. О. Левицький розрізняє вісім частин мови, до іменників зараховує прикметники і числівники, а дієприкметник вважає окремою частиною мови. Термінологія видання подібна до термінології старих граматик. До рекомендацій, критичних зауважень і порад рецензентів (О. Лозинського, Я. Головацького) автор не дослухався, замість того, щоб виправити недоліки, погіршив зміст підручника, видавши його у 1850 р. другим накладом [3].

Осип Левицький, як зазначає М. Возняк, усе життя був "на розпутю межи народньою мовою і великорущиною та церковнославянщиною". За життя був "правдивим диктатором у справах граматики та правописи", і після смерті його вважали великим авторитетом. На думку Кочубінського, доцента "Імператорського Новоросійського університету" підручник Левицького (1834) — це "лучшая грамматика для местного языка". У ній автор уживає сам і радить уживати назви "русин, Русь, руский". Проте Левицький не мав сталих поглядів щодо церковнослов'янської мови і живої розмовної. Роздвоєння у поглядах на народну мову відчутне в обох граматиках. Мова підручника — "мішанина, де побіч себе стоять форми дуже далекі від себе" [3; 119,121]. Праця Левицького — перша друкована в Галичині граматика української мови [2; 79]. Примірник граматики зберігається в бібліотеці наукового тва ім. Шевченка у Львові.

У 1845 р. вийшов із друку підручник І. Вагилевича "Грамматика языка малорусского в Галицїи". Українську мову автор поділив на два наріччя: галицьке та київське, подав характеристику кожного з наріч. Книжка складена на основі граматик Греча і Востокова (часто це звичайне копіювання) [1; 3].

М. Возняк зазначає, що автор неясно розумів взаємозв'язок української мови з польською і великоруською, мав прихильність до правопису XVI і XVІІ ст., "безцеремонне натягував українську звучню, морфологію і складню до законів великоруської мови", змішував живу народну і староруську мови — усе це з "зробило його граматику підручником макаронізму", що "вигнав" на довгий час живу мову з нашої публіцистики, літератури й науки [3; 119].

У 1844 p. Львівська консисторія оголосила конкурс на кращий шкільний підручник. Теофан Глинський 1845 року надіслав на конкурс "Граматику малу руского языка для шкіл парафіяльних Галициї", писану живою розмовною мовою [2]. Підручник складався із вступу, двох частин і додатку [4]. Перша частина присвячена матеріалу про "писмена, склади, слова", друга — "о частих мови (науках)". Автор визначає такі частини мови: "імє річи (существител/ное), імє прикладне (прилагател/ное), імє числытел/не (личбовнык), заімок (містоімініє), слово часове, передімок (предлог), прислівце (нарічіє), співник (союз) і викрыкник (междометіє)".

За взірець Т. Глинському слугувала граматика польської мови Корчинського (видана у Львові 1826 р.). У багатьох випадках — це переробка, а найчастіше — переклад цієї польської граматики. З неї Т. Глинський узяв багато польських граматичних термінів, слів і конструкцій. Цю ж граматику Корчинського Глинський узяв за основу, створивши у 1845 р. "начальныя правила малорусской Грамматики" (назва запозичена у Греча). Рукопис Глинського було відправлено автору для доробки. Книжка так і не була надрукована. За висловом М. Возняка, вона "була підручником церковнославянського та великорусько-українського макаронізму". Рукопис зберігається у Львівській бібліотеці [3; 130]. Там же знаходиться рукопис граматики руської мови Йосифа Лозинського, написаний 1833 року, і його прохання до цензури дати дозвіл на його друк. Дозвіл Лозинський отримав 13 липня 1833 року, але не надрукував, оскільки на той час змінилися його погляди на окремі питання: підручник потребував переробки [3].

Граматика була подана до друку 1837 року, пізніше — 1844, але дозволу на друкування її цензор В. Левицький не дав. Річ у тім, що В. Левицький був прихильником церковнослов'янської мови і не міг погодитися з Й. Лозинським, граматика якого була написана живою розмовною мовою. Лише 1846 року книжка Й. Лозинського вийшла в Перемишлі під назвою "Граматка язика руського, написана Йосифом Лозинським". Отже, через тринадцять років після написання вона побачила світ. Ця книжка мало чим відрізнялася від рукопису 1837 року. Правда, вона ґрунтовніша, подекуди виправлена, але основні погляди в ній на історію народу, на руську і церковнослов'янську мови, на діалекти, на азбуку не змінилися [9].

Граматика написана польською мовою. У вступі подано стислу історію "Руси". Автор — прихильник діалектів, він боронить народну мову і називає церковнослов'янську мову мертвою. На думку автора, для розвитку руської мови "треба брати мову з уст простого народу, треба її уняти в певні й одностайні правила", очистити від чужих слів, збагачувати її піснями, прислів'ями, приказками. Цьому мала сприяти нова граматика, оскільки граматика О. Павловського стисла і недокладна, а граматика М. Лучкая спиралася переважно на угорсько-карпатський говір. Не зараджувала справі і граматика Й. Левицького. "Я подаю лише такі правила, які знайшов у самій мові, які собі мова сама визначила...", крім того "граматика руської мови повинна показати прикмети, якими вона ріжнить ся від иньших нарічий", що й буде характеризувати її [9; 46].

Й. Лозинський вбачав завдання граматики у тому, щоб навчити добре розуміти мову, творити нею і писати. Автор твердить, що руська мова "неписьменна", "живе лише в устах народу" і обирає матеріалом для себе лише народні пісні, прислів'я, приказки [9; 47].

У книжці Й. Лозинського з деякими змінами вжита кирилиця, очевидно, лише тому, що друкарня не мала гражданського шрифту. Латиною автор не послуговується.

Граматика Й. Лозинського започаткувала "азбучну війну".

Сучасній освіченій людині варто, мабуть, ознайомитися з "азбучною війною", її розвоєм у Галичині в 30-х роках XIX ст., щоб досконаліше знати історію української мови. Те, що для нас нині несуттєве, тоді "захоплювало всі живі руські уми, будило з дрімоти, спонукувало думати про долю мови та народу, що говорить цією мовою". Передусім ішлося про найперші потреби мови, про її письмо, бо самої літератури, крім народних пісень, ще, фактично, не було [9; 31].

Перша "війна" за азбуку мала вплив і на майбутнє, на створення галицького москвофільства і українофільства. Одні боронили кирилицю і робили це з прихильності до церковнослов'янської мови. Після 30-х років вони дійшли думки, що руська і російська мова — одна й та сама; ті ж, що нехтували кирилицю, відділяли церковну мову від живої української ("руської") і надалі надали перевагу мові національній, прихильникам живої народної мови. Боротьба цих двох напрямків припадає на 30-ті роки XIX ст.

Лозинський, бажаючи прислужитися своєму народові, зпоміж трьох, можливих тоді, головних проектів: утвердити кирилицю, відкинути її й упровадити гражданку або узаконити латинську азбуку (на польський лад) — вибрав третій, на його думку, найрадикальніший. У статтях про введення "абецадла" до руського письменства, Лозинський писав, що до 1834 р. не було граматики руської мови, усі писали відповідно до правил старослов'янської мови (про що свідчать уривки статей з літератури у граматиці Левицького). Небагато можна було взяти і з граматики Павловського. Лозинський наводить кілька доказів, що підтверджують перевагу польської азбуки над кирилицею.

Такі висновки Лозинського викликали полеміку, що тривала багато років.

Питання про заміну руської азбуки на польське абецадло — це були питання бути чи не бути? русинам у Галичині. Коли б Галичина у 30-х роках прийняла польське абецадло — пропала б українська індивідуальна народність, пропав би руський дух, і з Галицької Руси зробилася б друга Холмщина [9].

Loading...

 
 

Цікаве