WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → З’ясування народних джерел творчості письменника в школі - Реферат

З’ясування народних джерел творчості письменника в школі - Реферат

П. Куліш чудово розумів це. Тому в коментарях до думи про Марусю Богуславку він підкреслював, що молитва, якою закінчується твір, ще раз стверджує виняткову святість у ставленні українців до рідної землі, обожнювання її. Молитися до України як до Бога — то звичайне явище для української національної моралі та етики, психології взагалі. Витворене всім ходом історії усвідомлення України на одному рівні з Богом мало не лише суто моральний та психологічний зміст. Це формувало наш національний характер, додавало сил вистояти найтяжчі випробування, цементувало націю. На цій підставі П. Куліш висловлює припущення про те, що в турецьких портах і на ринках, які були наповнені татарським "ясиром" і полонезними, існувала, так би мовити, ціла нація південних русів, і що ця нація об'єднана мовою, вірою і спогадами про Батьківщину, мала свою невольничу історію та поезію. Саме ця історія та поезія були виявом героїчного духу нашого народу, стали одним із вагомих джерел формування народного світогляду і національного характеру.

Історична пам'ять народу, як бачимо, зберігає і передає нащадкам зміст тих подій, явищ, оцінки тих людей, які відіграли в долі нації винятково важливу роль. Вона відображає демократизм світогляду українця, які б верстви населення він не являв собою, свідчення того, що життєві обставини ставили його перед необхідністю мислити масштабно, усвідомлювати себе у контексті життя нації, відчувати свою власну причетність до національної історії.

Прислухаймося тут хоча б до розповідної манери Кіндрата Таранухи із Сміли. "Я сам знав Харка, — говорить оповідач у бувальщині про Харка. — Він був сотником у Жаботині... Бравий був козак! Було іде — жупан голубий на версі, красний на споді, чоботи сап'янці, шапка чорна, похилиста; сам чоловік плечистий, русявий, повновидий. Було раз проїде сивим конем, у другий вороним, у третій буланим, у четвертий білим... той же еднорал, а козак! А було до войни такий жвавий, що вже з ним козаки нічого не боятця. Назад Отче наш переговорив — ступай сміло: куля не візьме. І пішла вже така слава, що супротив його ніхто не встоїть" [І; 96-97]. Скільки тут гордості за свого ватажка! Яке тонке і поетичне відчуття історії цим простим чоловіком! Виникає запитання: звідки це почуття? І поетичний образ захисника рубежів України козака Голоти, і сотник Харко, і розмірковування

П. Куліша та інші матеріали "Записок про Південну Русь" дають чітко визначену відповідь на нього: від безпосередньої причетності цілих поколінь до історії, від безпосередньої участі у її творенні. Історичний кругозір українця формувався не на підручниковій основі, а в процесі участі в козацьких походах, численних війнах, у спілкуванні гетьманів, полковників та інших чинів з простим козацтвом і найширшими верствами населення як рівних з рівними, яких об'єднувала ідея свободи, ідея незалежності української держави.

Той саме Кіндрат Тарануха умів, як народний філософ, дивитися на події і явища широко, розглядав їх в історичному контексті, у зіставленні. Осмислюючи у такому плані діяльність Мазепи та Палія, він звертається до історії Московської землі, якої тоді "був тілько один рукав та й годі" [І; 115]. За того оповідач не забуває зауважити загарбницький характер політики російського царизму. "А се вже тепер, — продовжує розповідати Кіндрат Тарануха, — так Государь роз-жився: дав Господь милосердний, що позавойовує собі і городів, і земель. А тогді Московської землі було тілько так, як на рукав" [І; 115-116]. Про ворожу політику російського царизму та постійне втручання його у внутрішні срави України йдеться і в цілому ряді інших творів, записаних від різних оповідачів. Про по-бутування фольклору такого ідейно-тематичного спрямування в широких верствах української людності свідчить і пісня "У Глухові, у городі", опублікована М. Максимовичем у 1827 році в збірнику "Українські пісні".

Ой ідіть же ви, панове,

До Петра до свата, –

Ой там буде вам, панове,

Велика заплата:

По заступу у рученьки,

Да ще і лопата!... говориться в ній. Виражена у цих творах народна точка зору на події, явища, факти, діяльність історичних осіб дає ключ до розуміння способу думок народу і його погляду на власну історію.

"Записки про Південну Русь", таким чином, відображають еволюцію народного світогляду від первісних уявлень про людину і світ до появи критичного начала у ставленні до дійсності, коли людина почала виходити з-під повної залежності від природи, виділяти себе з її лона, оцінювати його. Так сформувалось начало морально-етичне, яке згодом трансформувалось у сферу соціальних відносин та історичної дійсності.

Вагомий внесок П. Куліша і у вивчення мистецтва кобзарів та ліриків. З матеріалів, поданих у тих само "Записках про Південну Русь", листування П. Куліша та Л. Жемчужникова, інших джерел кобзарі та лірики постають як люди високих моральних принципів. Їх внутрішній світ характеризується широтою інтересів, багатством та глибиною емоцій і потреб, здатністю співпереживати долю інших людей і долю свого народу, багатством уяви, винятковою волею, чесністю, безкомпромісністю та послідовністю у відданості своїм життєвим принципам та ідеалам. Разом з тим їм властива непримиренність до зла і неправди, почуття власної честі і гідності, епічне відчуття масштабності історичних подій, тонкий ліризм, схильність до трагіко-драматичного, а часом і сатирико-гумористичного, що межує з характерництвом, оптимістичним світосприйняттям і т. д., і т. п.

Для П. Куліша кобзарі та лірники також були уособленням національного характеру, джерелом духовності сучасників та прийдешніх поколінь. Тому-то він так уважно вивчав їх репертуар, записував думи та пісні, піклувався про матеріальне та громадське становище народних співців. З достатньою переконливістю це засвідчує його листування з Остапом Вересаєм, стаття "Остап Вересай, сокир енський кобзар" та інші матеріали. П. Куліш переказує своєму адресатові гроші, усіляко допомагає йому поправити господарські справи, постійно виявляє підтримку. Усе це він робив для того, щоб дати знаменитому старцеві якнайповніше виявити себе і тим самим своєю могутньою постаттю вплинути на формування духовного світу та національної самосвідомості сучасників та нащадків.

Письменник постійно переконував народного співця в його особливій ролі в сільській громаді, суспільстві в цілому. "Нехай тебе Бог на світі держить людям на науку, а твоїй жінці та дітям на підмогу і утіху. Гляди ж, щоб ти молодих понаучував своїх пісень, щоб твої пісні з тобою разом не повмирали", — пише П. Куліш своєму другові з Санкт-Петербургу в одному з листів за 1860 рік. Це він неодноразово нагадує і в наступні роки. Так, лист від 10 січня 1866 року, писаний із Варшави, сповнений турботи про дальший розвиток кобзарських традицій, про зростання суспільної ваги творчості Остапа Вересая. Автор листа просить адресата не нарікати на долю, завжди бути свідомим свого призначення в житті. "Хвали Бога милосердного, що при твоїй темноті, — читаємо в тому листі, — зможеш ти своїми устами такі словеса проповідати, що й великим панам й вбогим людям однаково до вподоби. Може б чиє серце й заснуло в розкоші, а ти його збудиш своєю піснею і на добре діло наведеш. А другий чоловік, з великого клопоту, серцем туманіє, — ти й того розважиш, звеселиш або розжалобиш своєю бандурою. Се діло святе, Остапе, друже мій любий. Згадай, як у церкві читають з апостола Павла: духа не угашайте. Слово апостолове і до тебе приходиться, щоб ти не скупивсь перед людьми на співання і на розумні розмови. Видючим дано од Бога одне діло, а тобі друге, і все ж однаково потрібне на світі. От же ти не згашай свого духа, а що маєш на серці, все виспівуй і словами промовляй. Ще ж до сього треба тобі, друже Остапе, знайти хлопця такого, щоб усі твої пісні перейняв. Нехай вони не вмирають, як прийде година для всіх єдина. Се ж у тебе скарб давній, предківський: так не чесно було б тобі його у землю з собою закопувати. Нехай не вмирає предківська слава, що були колись козаки, славне лицарство...". У листах також йдеться про безкорисливість такої діяльності для самого себе, натомість підкреслюється її загальнонаціональна значимість.

З відповіді Остапа Вересая дізнаємося, що намагання П. Куліша не були марними. "Дождавши твого шановного листа, Добродітелю мій щирий, я і сам схаменувся, що треба б принять собі хлопця такого, щоб і в помочі сліпцеві став, і пісні, які я знаю, переняв од мене і після тієї години, як ти кажеш "для всіх єдина", віщував про славу наших предків-кобзарів, щоб вона не вмерла і про всю передковіччину" — роздумує кобзар у листі-відповіді. Отже, він розумів доконечну необхідність мати учня, але скаржився на відсутність у молоді бажання учитися кобзарській справі, на посилення утисків народних співців-музикантів, що викликало в нього особливе занепокоєння і тривогу. Переповівши про свої безуспішні спроби навчати молодших виконувати пісні та думи у супроводі бандури, Остап Вересай з гірким болем підсумовує: "Так, мабуть, і тепер, добродію мій, придецця не бажать того, щоб хто перейняв мої пісні, мої думи і все те, що я знаю, а ждать, як лучицця який охочий чоловік, до не зарию того в землю, що Бог міні подав на піддержання моєї нищити, передам його другому, для його ж користи, і людського споминку".

Loading...

 
 

Цікаве