WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Естетика літературного шістдесятництва й астральні архетипи в неосяжності Шевченкового космосу - Реферат

Естетика літературного шістдесятництва й астральні архетипи в неосяжності Шевченкового космосу - Реферат

І. Дзюба у збірнику "Між культурою і політикою" розглядає і Шевченкову гру і "Універсальні мотиви в Шевченковій поезії", "Тарас Шевченко і Віктор Гюго", "Шевченко і Шіллер", "Застукали сердешну волю", Шевченків "Кавказ" на тлі непроминального минулого і називає такі ідеотворчі лексеми Правда, Бог, Воля, Слава (і їхні синоніми та антоніми), Мати, Сім'я, Україна (та інші означення Вітчизни), сирота, кохання, різні означення чужини і самотності, смерть, шлях, надія, сон, суд, кара, в тому числі Божий суд, і Божа кара, різні означення милосердя, нарешті муза [10; 30]. Невже ви справді не помічаєте "трагічної втрати цих цінностей і понять, тих висот совісті і почуття правди [11; 206], і тільки ця правда дає відчуття приналежності до великого цілого, "нація над усе, віра над усе" [12; 51], велика любов покладає великі обов'язки і дає великі права [13; 149].

"Найважливіший шлях до утвердження національної самобутності, можливо пролягає через універсалізацію власного досвіду, через таку інтерпретацію національного буття, яка зробила б його зрозумілішим і важливим для людей усього світу, не маргінальна культура, а універсальна — ось наше гасло" [10; 37]. "Покажіть мені душу людську так, щоб я міг пишатися цією людиною, полюбити її або зненавидіти, вболівати за її долю", — писав критик [15; 71]. "По суті Шевченко чи не перший так принципово піднявся над рутинним поділом народів на великі й малі, історичні й неісторичні, і зняв цей поділ звертанням до священного права кожного народу влаштовувати своє життя: "воно не прошене, не дане" [11; 348].

Отже, І. Дзюба обстоює ідею самоцінності життя людини, підносячи людську особистість, говорить про найвищу відповідальність людського суспільства перед людським життям [33; 4]. Ці моменти естетики шістдесятництва грунтовно розглядаються в шевченкознавчих розвідках І. Світличного [27] та в працях Є. Сверстюка "Блудні сини України", "Собор у риштованні" і є досить актуальними, бо "ситуація, коли митець змушений відтворювати, з одного боку Україну, за яку він носить у серці глибокий національний сором, не тільки не зникла, а ще й більше загострилась" [27; 12]. Цікаво, "що досі чомусь розривають ідею України, ідею свободи й ідею особистості В. Івана, — згадував З. Антонюк [1; 2], — все було в єдності, в якійсь особливій естетичній єдності". Недаремно його шістдесятники називають "сонцем нашої молодості" [16; 12]. Він був, "мов Ісайя, був упевнений, що народ, який в темряві ходить, Світло велике побачить" [24; 58]. Він чи не вперше на початку 60-х зняв завісу із табу СВУ, конкретизував перебіг подій фатального 1929 року [6; 4]. Шістдесятники означили нову моральну міру, що шла від їх душевного складу, того, що "древні греки називали етосом особистості" [14; 3], яка мала перебороти "психологію провінціала" [31; 90].

Тому, з одного боку, за Н. Слухай, "психоаналітичні концепти Фройда і Юнга не відповідають запитам дослідника творчості Шевченка: художньо-естетична категоризація Всесвіту, об'єктивована міфосимволічною мовою, вимагає аналізу іманентних її природі архетипів, серед яких традиційно виділяються предметні архетипи (вони відповідають позиції будьякого актанта або хронотопічного показника ситуації й архетипи-мотиви (вони відповідають позиції дії як процесу в структурі ситуації" [42; 7].

З другого ж, — за І. Дзюбою, "добра й потрібна річ — увага до української поганської (дохристиянської) релігії та міфології, але дехто ладен риторично вивищувати її над міфологією античного світу, не задумуючись над тим, чому ж тоді не вона, а саме антична міфологія стала однією з підвалин європейської духовності" [10; 28]. Тобто десакралізація шевченкового міфу в естетиці шістдесятників вимагає використання езотерики при прочитанні. Скажімо, уже згаданий архетип сонця — це число 1. Джерело всіх чисел — початок всього живого. В склад будьякого числа входить число 1, але саме воно неподільне, на нього спирається єдність всесвіту. Люди Сонця — лідери по натурі, дуже сильні особистості, котрі ніколи не залишаються в тіні. Категоріальний архетип — це функціональний інваріант системи взаємопов'язаних предметних архетипів, які належать певній моделі — астральній, орнітальній, анімальній, антропній. Наприклад, космос міфопоетичного універсаму Шевченка центрований стосовно денного світила й поліцентричний щодо нічних "місяця", "зірки", певною мірою комети. Астральні міфологеми Шевченка апелюють до відповідних універсальних символів і відтворюють найдавніші світоглядні архетипи українців, пов'язані з культом небесних світил [42; 8].

Далі Н. Слухай називає 15 значень Шевченкової міфологеми зірка: непорушна точка світобудови, опора Всесвіту, явище з рисами анімізму і анімітизму, медіатор між міфопоетичними полісвітами, атрибут ситуації антифактивності, зірки, що падають — катастрофічна аномалія, руйнування і "малого" Всесвіту й усієї світобудови, загибель космологічної моделі, символ ясних променистих очей, символ заповітних дум. Ми можемо навести набагато більше значень міту зірки у поезії шістдесятників, але в кінечному — це образ розуму, як місяць — образ життя, вода — мудрості, а повітря — духу. Скажімо, "перша частина "Палімпсестів" пропонує нам нову схему світу. Це світ, який найкраще виражається картинами геометричної абстрактності. У ньому плоть існує тільки для того, щоб проявити свою нікчемність. У цій поезії нам представлено міт — себто пояснення основних рис світу. Міт звичайно, за визначенням Мірсеї Еліяд, пояснює походження світу і його природу за допомогою розповіді та картин. У Стусовому світі розповідей немає. Це протиставить його попередньому великому українському світові мітів, Шевченковому, де все складається з розповідей-доль і сучасність постає як результат зіграних та незакінчених драм. Якщо немає розповідей, то немає і часу, як лінії, немає пояснень, немає причин. Є просто синхронний, абстрактний світ квадрат у колі, тюремна вічність перед вічністю планетних богів. Усе тут чорне або біле — кольору чорнила й паперу. Деколи появляється й синій колір, який не оживлює картини. Колорит визначає і моральний ландшафт: у ньому чорнота, пітьма, смерк, ніч, але в ньому також можливі твердження, що тільки тобою білий світиться світ — себто, що в спілкуванні з іншим постає можливість "життя, яке не тотожне з терпінням" [39; 19]. І далі: "Пізніше, як побачимо, Стус просто ляже в готовий Шевченків слід. Але в поезіях початку "Палімпсестів" він виходить поза горизонт свого майстра, створюючи міт, адекватний до його доби — доби не аматорського, царського, а вже завершеного тоталітаризму. Якщо в Шевченка немає спілкування з іншим, з публікою, то в Стуса немає ні історії, ні навіть натяку на те, що вона колись існувала. Нема тіла (тільки абстракції) і майже нема свідомості, яка б не була болем" [39; 19].

Крім круга й квадрату, у ній з'являються форми зм'якшені, барокові, як папороть і акант. "Під чужими іменами (неоромантизм, химерна проза, магічний реалізм, орнаментальність, карнавалізм) бароко живе в українській художній ментальності" [18; 129]. І далі "найбільш виразними речниками необарокового стилю вважаємо Т. Шевченка, М. Гоголя, Яновського, М. Бажана, Л. Костенко" [18; 129].

Отже, дух пройшов по полу: "Всеохоплюючий категоріальний архетип антропоцентризму в художній творчості Т. Шевченка виявляється переважно як архетип матріархічності" [2; 10]. У шістдесятників — також, зокрема "Тюремні вірші Василя Стуса, на перший погляд важко назвати світлими і життєствердними: не міг не позначитися тяжкий психологічний стан позбавленого волі. І все ж у цій поезії — як осердя три ясних наскрізних струмені — України, Матері, Дружини. Три сонцеликих жінки благословили поета на подвиг — і не відпускали його в країну темряви, вічної розлуки" [5; 21]. Але десакралізація цього спільного міфопоетичного канону — це ще один крок до тріумфу національної свідомості і кожен із шістдесятників нами мислиться як творець свого літературознавчого напрямку.

Зірка згасла, але світло

Тої зірки не вмира, – як писав О. Ющенко у вірші "Шевченко в Ніжині" [49; 53].

Література:

1. Антонюк З. Як не я — тоді хто // Українська мова та література. — 1998. — № 40. — С. 2.

2. Банковська Н., Яковець А. Ліні Костенко — 70 // Визвольний шлях. — 2000. — № 3. — С. 76-84.

3. Бовсунівська Т. Український романтизм у дисонансах нашої мови // Українська мова та література. — 1997. — № 14. — С. 4.

4. Буркатов Б. Уболіваючи за все // Дніпро. — 1988. — № 6. — С. 61-68.

5. Гармаш Г. Червоне і Чорне. Поезія — доля Василя Стуса // Слово і час. — 1991. –№ 5. — С. 20-25.

6. Горинь Б. Феномен І. Світличного // Народна газета. — 1999. — № 33. — 23. 09. — С. 3.

7. Гундорова Т. Проявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. — Львів: Літопис. — 1997. — 297 с.

8. Гунчак Г. Думки з приводу творчості І. Дзюби // Трибуна. — 1991. — № 9. — С. 27-28.

9. Дзюба І. Довіку насущний // Дивослово. — 1996. — № 3. — С. 3-9.

10. Дзюба І. Між культурою і політикою. — К.: Сфера, 1998. — 374 с.

11. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація. — Мюнхен: Сучасність, 1968. — 312с.

12. Дзюба І. Застукали сердешну волю. — К.: Дніпро, 1995. — 64 с.

13. Дзюба І. У всякого своя доля. — К.: Рад. письменник, 1989. — 371 с.

14. Дзюба І. Феномен Євгена Сверстюка // Літературна Україна. — 1995, — 2. 03. — С. 3.

15. Дзюба І. Яка вона ясність? // Прапор. — 1964. — № 1. — С. 70-71.

16. "Доброокий". Спогади про Івана Світличного // Права людини. — 1999. — № 5. –С. 9-12.

Loading...

 
 

Цікаве