WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Естетика літературного шістдесятництва й астральні архетипи в неосяжності Шевченкового космосу - Реферат

Естетика літературного шістдесятництва й астральні архетипи в неосяжності Шевченкового космосу - Реферат

Реферат на тему:

Естетика літературного шістдесятництва й астральні архетипи в неосяжності Шевченкового космосу

Питання про шевченкову традицію в естетиці поетів-шістдесятників в українській літературі XX століття є загальноприйнятим. А ось про характер цієї традиції висловлюються різні, навіть взаємовиключаючі думки. Наприклад, щодо творчості В. Стуса Л. Плющ зазначив: "Шевченко — орієнтир дороги, яка єдино можлива в бездоріжжі, дороги, в замкненому, за Шевченком, "зав'язаному, закритому" світі ("Ну, що б, здавалося, слова"). Як показує Ю. Шевельов, Шевченком просякнутий увесь Стус, бо "це те духовне повітря, що в ньому він живе", це "стиль і зміст життя". Тому немає сенсу говорити про вплив Шевченка на Стуса — бо Шевченковою поезією Стус дихає, як він дихає мовою як піснею: "Надибую пісню, ловлю її до тону шовкового голосу (мариться-степ)". Пісня ця йде від Шевченкового Перебенді, що "в степу на могилі з Богом розмовляє..." [41; 39].

Позиція Я. Мельника дещо інша: "Стус не був типовим шевченківським українцем. В українській культурі в шістдесятих уже роках зіткнулося два начала — умовно кажучи, шевченківсько-симоненківське і сковородинсько-стусівське... Патріотизм Стуса уже не патріотизм. Стус, врешті-решт, любив більше себе, ніж Україну: коли в ньому народжувався Бог, то його душа німіла, і він тоді не писав віршів або писав їх дуже мало, суто філософські. І тому, що він любив більше дух, ніж душу, тому — він філософ. І тому, що Шевченко не знайшов себе поза душею, — тому він Поет" [35; 160].

Ми можемо говорити про подібні суперечності відносно Шевченкової традиції щодо кожного з поетів шістдесятих років і М. Вінграновського, і Д. Павличка, і Л. Костенко, і І. Драча, і того ж В. Симоненка, який писав:

Ти схожий на батька дуже –

В житті воно так і треба,

Та в віршах, шановний друже

Будь схожий завжди на себе [19; 120] "Символіка "імені батька" вбирає в себе особливий езотеричний смисл Слова (як духовно-морального, сакрального знання, як посередника між світом людським і божественним)" — писала Т. Гундорова [7; 61]. І далі: "Новий словесний епос Шевченко розгортає через співвідношення різних риторичних модусів слова — сакрального знання ("божого Кадила, Кадила істини", що вчить "Путями добрими ходить, Святого Господа любить і брата миловать") та буденного людського мовлення ("розмова"... "Розмова — той модус, який фіксує людську екзистенцію й переводить сакральний смисл у наративні структури (на зразок "Москалевої кри-ниці")" [7; 61]. Отже, з одного боку "тайна глибина слова", "тайна сили, власті, що бачилася у Шевченківському дискурсі, ототожнюється із специфічним історіософським змістом української культури, а з другого мовна революція –один з конструктивних принципів української модерністської критики культури, хоча ще більшою мірою вона тяжіє до утопічно-естетичної неоромантичної культурософії та іронічний мит, який знімав романтично-героїчний варіант національної мітотворчості" [7; 68-69].

"Саме в цьому плані можна говорити про шевченківську струну, про Шевченків дух у творчості Стуса. Адже Шевченко саме і являє нам класичний приклад єдності творчості і життя, ідейних прагнень і моральних принципів, єдності "внутрішньої" і "зовнішньої" людини. Такою ж повнотою і органічністю втілення особи і поезії, єдністю долі і творчості позначений творчий доробок Стуса. Тому ремінісценції з Шевченка, якими буквально пронизана його поезія, сприймаються як щось значно глибше, ніж цитування... Його творчість не можна уявити поза Шевченковою стихією. Це "голос духу", грунт на якому стояв" [29; 15].

"Отой народний ідеал, котрий став і Симоненковим ідеалом, писав В. Пахаренко [40; 47], — найконцентрованіше матеріалізується в "Кобзарі". Часто, коли говоримо про народність Шевченка, передусім маємо на увазі й зовнішній, легко помітний неозброєним оком, формальний пласт і забуваємо про значно вагоміший, глибинний. Досить чітко окреслено цей пласт у книжці Михайлини Коцюбинської (ідеться про книгу Коцюбинської М. "Етюди про поетику Шевченка". — К., 1999. — С. 28-29 — зауваження моє Л. К. ): "Найголовніше, що зумовлює органічність і глибину Шевченкової народності, — це та система народних оцінок, яку поет сприймає як свій морально-етичний кодекс. Народна етична оцінка входить у лад його думання, становить зміст афоризму, оживає в порівнянні, в ліричному відступові, спрямовує логіку розвитку характеру". Ось чому Симоненко пішов слідом за Кобзарем" [40; 4].

І далі: "Д. Чижевський та І. Фізер визначили як першооснову Шевченка антропоцентризм (Л. К. ). Під ґрунтом цих Шевченківських ремінісценцій у Симоненка, на мою думку, було успадкування ним цієї першооснови. Доказом того є хоча б такі славнозвісні Симоненкові твори: "Ти знаєш, що ти людина...", "Дід умер", "Я", "Баба Онися", "Піч", "Інтимна лірика" [40; 4]. Людина ніби розчиняється, в тому, що має бути лише засобом, а не метою і смислом. Обриваються історичні корені, національної культури швидкими темпами, витісняються космополітичною псевдокультурою... [44; 138]. Тому для шістдесятників інтимність моральної цілеспрямованості стає кров'ю і диханням художнього світу. "Їх вірші часто неможливо розділити на традиційні жанри громадянської та інтимної лірики, як справедливо зазначив В. Моренець щодо М. Вінграновського, — якою мірою перша зігріта особистісним ставленням, такою мірою друга звеличена загальнолюдською значущістю"

Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом

Орлім небом в барвистості хмарних споруд.

Я люблю твої рухи вчаровані часом,

І вологу, розтулену музику губ [36; 173]

"Микола Вінграновський. І ми стояли з ним ось тут, біля цього вікна, обнявшись, мов ті рідні брати, і святкували душею, читаючи на два голоси просто з вікна у зоряний Всесвіт. "У синьому небі я висіяв ліс. У синьому небі, любов моя люба..." Без такої поезії жити не можна, без неї загине все живе й Дніпро зсушиться, змеженіє... З такою мовою до життя, нам землянам, не соромно засвідчити себе в неозорих світах: чи не правду кажу?" — згадував В. Симоненко [17; 135]. Отже, "поезія як диво, як дарунок провидіння і цілюща енергія совісті" [37; 11], оте Бажанове: "Вітчизні віддати не вигризки душ, а всю повноцінність життя або смерті" [26; 73]. "Як життя обумовлює рух, характер, долю мистецтва, стверджує Борис Олійник (зокрема в циклі віршів про Сковороду, в поемах про Шевченка "Доля", "Урок", "Заклинання вогню"), так і мистецтво може ставати вираженням і навіть формуючим фактором сутності життя" [28; 158]. Та суть у тому, що духовна творчість єдина лише як спосіб, вияв її завжди суто індивідуальний. Суворо кажучи, нема одухотвореності взагалі, є одухотвореність Шевченка й Екзюпері, ратая і лікаря (конкретно-особистісно! ) моя і твоя [38; 171]. Але жоден великий митець не відбувся без отієї дерзновенної спроби "олюднити у собі єдиному величне поняття народу" [47; 161]. І, без "довіри до підказок підсвідомості" [35; 141], хоча і не просто проникати в структуру душевної організації інших людських типів, дивитися на світ їх очима, як скажімо, дивився на світ очима селянина Шевченко" [35; 150], — писав Я. Мельник про І. Драча. І далі про Д. Павличка: "поет врешті починає передавати сам міфологічний (виділення моє — як) і хмільний, мужній світ гуцулів. Сказати б — не стільки хміль вина, скільки хміль духу" [35; 159], то "символ завжди багатозначний" [35; 227], "метафора то блискавкою спалахне, то заворожить грою барв, думкою настрою, безкінечністю перевтілень сущого в природі і людині" [23; 149], "опіки її не на тілі, а на душі" [4; 62].

І тут згадаємо Шевченкове: "Неначе, ляля в льолі білій, святеє сонечко зійшло!... Драчеве небо підпирають і невидимі Тарасові "залізні стовпи" [45; 107], "гілка вишневого цвіту "перелетіла" з келії І. Вишенського в "третє марення Шевченка, засвідчивши відвагу молодого поета підхоплювати традицію класика в її високих виявах" [43; 16], "співвідношення моменту плинності й вічності посилюється і драматизується, і два погляди — тодішній, теперішній — уже існують не як паралельні, а переплітаються, зчіплюються у поєдинку" [21; 127], висвітлюючи образ останньої Шевченкової любові — Ликери, яку настигло безсмертя, коли вона "якраз по бублики ішла" [22; 12]. Саме "доля української мови, українського слова — великий біль і постійна, "серцем вистраждана" турбота Ліни Костенко: "Де ж те Слово, що його Тарас (коло людей поставив на сторожі?! Де Той, хто напише нарешті "Велику книгу нашого народу?!")" [2; 79]. "Іван Драч продає сонця... Поет замовчує технологію казкового розпродажу. Але очевидно все-таки, що сонця він продає... [46; 307] і бачить як влетіла "стая украинских воробьев готовых расклевывать бессмертие поэта на чужбине" [20; 106], адже "творчість кожного письменника визнаного народом, належить його народові" [25; 101].

"Вийшовши на орбіту Шевченківського духу, Симоненко національну ідею прагнув перетворити в світогляд" [49; 53]. Тобто "збудити в собі одвічні космічні сили — "Втратити себе, щоб бути всімсвітом не знаючи ні смерті, ні народження, а лише зміни всесущих станів, — писав В. Стус. Виробляв у собі "здатність бути вільним глядачем себе — справжньої людини (до батьків, 1975), вірші йому "йдуть, як чорна вода з-під снігу — неухильно й загрозливо" [30; 43].

Ми виділяємо п'ять основних знаків-мітів: сонце, місяць, зірка, вода, повітря, на яких "стоїть" естетика шістдесятництва, якщо "міфологією називати саме розуміння всього неживого як живого й усього механічного як органічного" [32; 259]. Цілком очевидно, що "епохальна роль романтизму в культурогенезі не втратила своєї актуальності, адже саме романтики започаткували етноцентричну історіографію та нову знаково-символістську систему..."

"В основу творчої діяльності українські романтики поклали необхідність видобуття прихованих сакральних істин із всезагального народного, знищивши уявлення про елітне призначення мистецтва і всю його попередню аксіологію", — писала Т. Бовсунівська [2; 4]. І далі: "З українського романтизму вилучалися його вагомі компоненти: категорії сакрального, засновані на мистецькій адаптації християнської містики, національні чинники художності (наприклад, не звернув на себе увагу в радянський час культ дідизни).

Пропагований романтиками культ езотерії становив сутність їх мистецької методи. Вони виробили низку естетичних та художніх категорій, що покликані були практично уособлювати дух, ступеневість його виявлення, а саме: серце, благоговіння, душа, сонце, божественне..." [2; 4]. Та знако-символічна система, яка була започаткована Шевченком і романтизмом взагалі, допомогла поетам-шістдесятникам відновити втрату національно-історичної пам'яті, відродити дух національної самосвідомості, приниженого самопочуття, повернути прищемлену або втрачену мову, перебороти рабство духу, розбрат і самоїдство, боротися проти неправди і справедливості. Ось саме тому Шевченко — довіку насущний" [2; 8]. "Гравець цей не імітатор чи наслідувач. Його гра, що походить з надр його буття — це творчий процес, який бачить різні прояви життя як метафору. Гра, як вияв вітаїзму і творчого стимулу вводиться у світ уяви, світ міфів, в якому й відбивається людське в божественному, або можна сказати, що недосконала людина стає богоподібна..." [8; 27].

Loading...

 
 

Цікаве