WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Два твори на одну тему в 7 кл. («Воля до життя» О. Довженка і «Вогник далеко в степу» Г. Тютюнника) - Реферат

Два твори на одну тему в 7 кл. («Воля до життя» О. Довженка і «Вогник далеко в степу» Г. Тютюнника) - Реферат

Майстер Сніп — це герой праці, в війну він робив для армії кулемети, вміє майструвати "з металу все: від молотка до найдрібнішого годинникового механізму" (С. 96), голку своєї роботи дарує ремісникові Іванові Пирогу із хутора Пироги. Він має життєвий досвід у справі виховання дітей, а тому і в їдальні сидить не за окремим столом (як інші майстри), а разом зі своєю групою, скромно "причепившись на краєчок довгого ослона" (С. 97) та "поклавши пілотку, як і всі ми, собі на коліна" (С. 97). На вигляд майстер зовсім не геройська людина: "військова" одежа на ньому стирчить, бо завелика та й тому, що він мав на спині горба від праці. Але майстер не зважає на те, що "штани мели пилюку" (С. 93), він "клацнув розшнурованим черевиком об зашнурований... ледь не збив самого себе..." (С. 96).

Та це не викликає сміху в ремісників, бо вони бачать у ньому людину, що має "золоті руки".

Важливим для учнів є і психологічний портрет старого: майстер мав погляд, якого не витримували й дитбудинківці, "скільки було в майстрових очах якоїсь гострої приціленості і старечого суму" (С. 97). Ось ця "приціленість" і любов до своєї справи і забезпечили йому успіх у навчанні ремісників. Ведучи до майстерні своїх вихованців, він збирав по дорозі якість трави, про котрі не знали інші майстри, а потім, коли хлопці побили собі пальці молотками під час практичного заняття, давав кожному прикладати подорожника, якого й нарвав ото повні кишені, приказуючи: "Набити руку — це не означає побити руку" (С. 102).

Майстер не просто навчав, а священнодіяв. Показуючи хлопцям зубило й молоток, "він сяяв увесь... жести його були рвучкі, очищі світилися..." (С. 101): це дивувало учнів і викликало інтерес до праці та настанов Федора Демидовича, наприклад: "Щоб рубати метал, треба бути сміливим" (С. 102); він показував кожному сам, як рубати; зачудовано хлопці дивились на його поліровані плоскогубці, кронциркулі, від чого "на стіни майстерні розбігалися сонячні зайчики" (С. 105). До роботи він заохочував власним прикладом, але ледачкуватих, які влаштували перекур за бормашиною, негайно приводив до порядку.

Федір Демидович Сніп — чуйна та справедлива людина. Коли з Павлентієм трапилось нещастя, він негайно надав йому першу допомогу та подбав про виклик лікаря і можливості покарання винуватця.

Але хто ж такий сам Павлентій? Це — майже п'ятнадцятирічний юнак, що прагне стати дорослим, бо покластися йому нема на кого (з війни не прийшли, крім батька, ще й 2 брати). Тому він привчає себе не боятися ніяких утруднень ні вдома, ні в училищі; добре вчиться й працює. Але, крім працьовитості, має й інші якості: чуйність, правдивість, сміливість.

Так, побачивши тітку Ялосовету зажуреною, він пішов шукати "вербеня сухе" (С. 86), щоб протопити в хаті; пропонує мачусі (щоб не "мучилась" з ним) вийти заміж. Павло ще по суті отрок і тому він не втаємничує своїх уподобань та бажань (наприклад, разом із хлопцями "красти солому вночі з поля" (С. 85) чи дивитись, як "На лататті ... біліють лілії, вони схожі на зграї білих чаєнят" (С. 87). Йому подобається бути в училищі, але ще по-дитячому тягне й додому: "Вийти б тихенько з оцього "шкентеля" (так називали п'яту групу, де більшість дитбудинківців — Г.Л.) та поза спинами... Ішов ба оце шляхом понад стовпами до села" (С. 92). Але ці настрої Павло тамує в собі, бо вже мав почуття відповідальності, та й ріс сміливим — під впливом обставин. Так, він розповідає, що "всі гранати, які тільки знаходив, перекидав — і наші, і німецькі" (С. 142); пригадує, як ще раніше "німця... за руку вхопив і кричав, коли він замахнувся на тітку..." (С. 142); а також як "хату... гасив" (С. 142). Отже, хлопець з хороброго десятка. Він також уміє мислити, цікавий, допитливий, чесний і мужній. Останнє підсилено у творі сценою зустрічі в степу "наодинці зі справжнім вовком, коли Павло під час хуги хотів крикнути, побачивши підозрілі вогники, та не міг ("Подих заб'є" (С. 157): "Вогники світилися нерухомо; вони були зелені... Вовк... Це ж вовк! Я відчув, як волосся на голові почало ніби тужавіти... (С. 157). Але хлопець переборює острах: "Ану пішов геть, собака! Пішов, кажу!" (С. 157). Схвильований, Павло забуває, хто перед ним, і то кричить, то просить ніжно: "Цюцю, нах!" (С. 157), як ще малим підкликав до себе собаку. Але ні це, ні тремтіння хлопчика (та його невміле прохання: "Мені ж на лінійку треба" (С. 160) — не допомогло. Павло врятувався, дякуючи своїй мужності, вчепившись з усіх сил за буксирний гак попутної автомашини, що так і не зупинилась (не дивлячись на прохання хлопчика: "Заберіть мене, дя! Тут вовк!!!" (С. 160), а потім і за борт, від якого "ніяка сила не відірвала б мене..." (С. 161).

Раннє змужніння героя доповнюється сценами його з хлопцями походів до училища (рано вранці ще затемна чи пізно ввечері, коли вже сонце не світить), спроби накрасти в діда Штокала абрикосів та епізодом вечірнього гуляння в неділю "на вулиці" з дівчатами.

Хлопці підрахували, що за два роки навчання вони пройдуть пішки 4500 кілометрів. На цім путі вони придумали собі "станції" для відпочинку (Провалля, Ли, Осика та інші), котрі служили їм й орієнтирами, щоб не заблукати, та допомагали долати труднощі шляху. А їх було чимало, особливо для Павлентія, котрий жив найдальше і, не маючи годинника, вставав удосвіта та й спав неміцно (щоб не проспати); отже, молодий організм не відпочивав як слід, а тому під час роботи боліли ноги. Доводилося закликати всю свою мужність, щоб подолати цю скруту.

Сміливість гартувалась і тоді, коли народилась ідея покуштувати абрикос зі Штокалового саду (після розповідей Василя Силки про "банани, апельсини, ананаси"). І хоч хлопці й не вдалися до прямої крадіжки (тим більше, що дід сторожував коло своєї абрикоси), і натерпілися вони страху, коли стало вже поночі, бо недалеко від них вив головний вовк (після війни їх багато розвелось), ремісники не піддалися цим страхам, а розклали багаття (учні вже знають з зарубіжної літератури, як вовки бояться вогню — із оповідання "Мауглі" Кіплінга та й з життя) і вирішили пересидіти сторожа: "Все одно наша візьме!" А коли ж сам Штокало приніс їм абрикосів, захистили свою честь: "Та ми, діду, тільки покуштувати хотіли! Хіба ми красти?.." (С. 123). Павлентій в цій пригоді не забув про свою мачуху (котра вже плакала, не дочекавшись його своєчасно), і приніс їй, крім 200 гр. хліба, ще й пілотку з абрикосами: "Та не плачте, я більше не буду..." (С. 125).

Повне змужніння настає напередодні тяжкої зустрічі з "Фріцем", в недільній сцені біля двору Василя Силки та місця поховання Івана Кудряша, де й відбуваються "вулиці". До хлопців приходять "наші" дівчата, серед них Маня Ківшик, про котру хлопці кажуть Павлентієві, що "Любить... тебе, упадає, бач? А ти дурний..." (С. 127). Павло відчуває та помічає ставлення до себе дівчини: адже не випадково Василь Силка каже до Мані, щоб вона не приходила, бо при ній Павло на своєму "інструменті" "клепа як попало і невлад" (С. 131). Як і більшість серйозних, але ще молодих людей, Павло не танцює. Доводиться Мані танцювати з Кібкалом, котрого вона не любить і від котрого відбивається, коли той намагається її проводжати; Маня доганяє Павла і з ним усамітнюється біля старої верби, обнімає та й кладе йому голову на груди. Але Павло не певен любові Мані через Кібкала, бо "вона ж сама бісики йому посилає і танцювати біжить" (С. 137). Невинність і наївність Павла свідчать про його душевну чистоту. Почуття до Мані в нього є, бо коли він йде з училища і вона "дивиться через фіранку у вікно" (С. 138), йому це приємно, а коли вона обіймає його під шинеллю, "очі їй томно, глибоко і гаряче блищать..." (С. 141), та й Павло каже, що вірить їй і її обіцянкам чекати його "І з города, і з армії. Хоч і п'ять годів" (С. 141). Виникає нове свіже, юне, але відповідальне почуття і ставлення до коханої, про котру і Ялосовета гарної думки: "Все й здоровкається до мене: "Здрастуйте, тьотю Ялосовето! — і червоніє. — Ловка..." (С. 148).

Отже, герой протягом оповіді дорослішає, ще отроком він приходить в ремісниче училище, але під впливом спільних досягнень колективу, дружби товаришів, піклування "тітки" та любові Мані скоро стає відповідальним за свої вчинки юнаком, мужнім, працьовитим, самовідданим.

Своєю волею до життя (сцени з "Фріцем") він нагадує свого літературного "родича" Карналюка.

Подібне відбувається з його друзями Василями, але кожен із них — індивідуалізований характер.

Василь Силка, мрійник і фантазер, любить понад усе географію, бачить уві сні Австралію, де "кругом жовто-прежовто, і сонце пече..." (С. 115), найкраща книжка для нього — про Дерсу Узала. Він і своїй дівчині Соні на побаченні розповідає "про дивовижні країни за горами та океанами" (С. 136). У нього розвинене психологічне чуття: він помічає ставлення Мані до Павла і Кібкала (останній "всихає на очах" (С. 131). Це не пустий мрійник, він і працьовитий, і розумний юнак, хоч зовнішністю і нагадує дивака: у нього завеликий лоб, так що "пілотка над ним стирчить, поставлена руба — мала" (С. 116). Його тягне до науки, він і під час "сидіння" в проваллі біля Штокалового саду розповідає хлопцям про те, що таке екватор і що таке Еквадор, стверджує, що обов'язково піде "вчитись на географію" (С. 122), хоч би й відробивши три роки після училища.

Loading...

 
 

Цікаве