WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Роль внутрішніх текстів у драмі “Не Медея” Ю.Тарнавського - Реферат

Роль внутрішніх текстів у драмі “Не Медея” Ю.Тарнавського - Реферат

Реферат на тему:

Роль внутрішніх текстів у драмі "Не Медея" Ю.Тарнавського

У сучасному літературознавстві дослідження поняття тексту усе частіше спирається на концепції коду, повідомлення, знаку. У своїй праці "Текст у тексті" Ю.Лотман подав наступне визначення терміну: "Текст – це механізм, утворений як система різних семіотичних просторів, у континуумі яких циркулює деяке вихідне повідомлення." [5, 432] Науковець розглядає текст не як іманентну структуру, що містить у собі закладений автором зміст, а як "генератор" нового смислу. Аби текст працював, необхідно ввести зовнішній текст, який трансформується і утворює нове повідомлення. Виникає явище "тексту у тексті", тобто "особлива риторична побудова, у якій відмінність у закодованості різних частин тексту стає виявленим чинником авторської побудови і читацького сприйняття тексту." [5, 436] На межі інтерпретування двох текстів породжується смисл твору.

Відомий семіотик відмічає існування між мовою і текстами проміжної "ланки-тексту-коду". Цей ключовий текст може бути усвідомленим і слугувати ідеальним зразком ( "Енеїда" Вергілія) або ж залишитись неусвідомленим та існувати у вигляді варіантів у різних творах (міфи). Між цими текстами виникає "дзеркальність, однак те, що здається реальним об'єктом, виступає тільки як спотворене відображення того, що нам здавалось відображенням." [5, 439] Відбувається постійна гра реального та фікції, тобто текст удає реальність і водночас він є витвором уяви автора. Прочитання більшості сучасних творів та інтерпретування тих значень, які закладені у текстах, неможливе без урахування явища "текстів у тексті". Зокрема, йдеться про твір Ю. Тарнавського "Не Медея".

Метою даної статі є дослідити, застосовуючи метод міфологічної критики, трансформацію античного міфу про Медею та трагедії Еврипіда в драмі Ю.Тарнавського "Не Медея". Поставлено відповідні завдання: виявити відмінні і схожі риси в образах античної і постмодерної героїнь, дослідити композиційну роль текстів у тексті.

Слід зазначити, що драма перебуває в центрі уваги літературознавців. Н.Зборовська аналізувала жіночий образ "Не Медеї" через призму феміністичної критики і вивела такі риси як жорстокість, підлість, злочинність, смертоносність головної героїні. Дослідниця вважає, що основним мотивом драми є "старогрецька метафорика жінки як зрадниці-вбивці-повії (комплекс Клітемнестри-Медеї)." [4, 122]. Т.Гундорова розглядала драму як текст-конструкцію, в якому представлено "андрогінне тіло чоловіко-жінки". [2, 20] На думку літературознавця, це представлення накладається на "дзеркальне повторення-відображення універсальної драми Чоловіка і Жінки в "Мульті Медеї" (тексті в тексті)." [2, 20] Л. Зелінська відшукувала античні алюзії в розвитку теми вбивства любові у "Не Медеї". Дослідниця зазначає, що "Деградація людини (за шкалою чеснот, яку автор бере з античності) і болісно трагічне співпереживання в процесі її очищення та смерті, а не жорстокий моральний осуд, - ось головний концепт Ю.Тарнавського, вміщений у реконструкцію "Не Медеї". [5, 131]. Проте у цих дослідженнях не було приділено детальної уваги до аналізу чотирьох верлібрів та монодрами "Мульті Медея", вміщених у творі.

Драма "Не Медея" Ю.Тарнавського зазнала впливу класичної грецької трагедії, що більшою чи меншою мірою проявляється у змісті та формі п'єси. Автор експериментує із законами театру, переносячи основну дію за лаштунки або перетворюючи її на оповідь. До того ж сам текст "Не Медеї" насичений посиланнями на інші літературні твори ("Агамемнон" Есхіла) чи фільми ("Орфей" Ж.Кокто), обігруванням образів (Лореляй), східних тем (самурайський кодекс честі). Особливе смислове навантаження несуть "тексти" у тексті, своєрідні вставки (білі вірші, вистава "Мульті Медея" , телефонні розмови).

Як вже зазначалося, Ю.Тарнавський приділяє увагу епізації п'єси: дія зводиться до переказу розповіді, почутої по телефону, діалоги зникають з драми. Розмова у "Не Медеї" – це переповідання головним героєм Чоловіком, якого грає актриса, реплік інших персонажів. "Чоловік (до Медеї): Це тому, що я не можу погодитися зі своєю долею./ Павза./ Чоловік (до глядачів): Каже, що це погано, бо долі не можна вибирати, як не можна вибирати батьків." [6, 139] Необхідно відмітити, що згідно з задумом автора персонаж твору – жінка – перевтілюється у чоловіка, кохання якого вона вбила, щоб пережити його біль та страждання і таким чином спокутувати свій гріх.

В п'єсі є чотири яви, де звучать поезії. Слід звернути увагу на те, що давньогрецькі трагедії, як правило, повністю писалися метричним віршуванням. У "Не Медеї" ж ліриці відведено місце лише в чотирьох епізодах. Ці частини відіграють роль певного підсумку телефонних розмов, що наводить на думку про їхню спорідненість із еподом чи коротким приспівом – однією із семи головних складових античної трагедії. Ця відміна в еллінських драматургів виконувалася хором, а Ю.Тарнавський доручає цю місію головному герою. Тому назвати ці розділи еподом можна лише умовно.

Чоловік "сухим, діловим голосом, немов читає листу цифр" [6, 117] виголошує вірш – насправді ж він, як прискіпливий вчений, проводить дослідження деградації жінки в очах закоханого у неї. Дослід складається із чотирьох етапів, кожен з яких описує певну фазу вищезгаданого процесу. Вперше лірична героїня з'являється на мармурових сходах як розкішна древня статуя – вічний еталон жіночої краси. Це та сама блондинка з першої телефонної розмови. Її видає волосся – "thick golden" [7, 7] – густе золотаве. (В україномовному варіанті п'єси – "буйне розпущене" [6, 117]. )

Сповнена гідності вона високо закидає голову. Та Чоловіка вражає не стільки чарівна постать, скільки її незвичайні сині очі, які "вітер куйовдить", ніби переплутавши з небом. В цій безмежній синяві віддзеркалюється душевний спокій, надійність, врівноваженість, чистота та благородність жінки, адже саме з цими якостями завжди асоціювався синій колір. Здається, що на верху тих сходів вона досягла комфортного стану та задоволеності. Та гармонію буття жінки порушує довколишній пейзаж. Він ніби оживає і прагне за будь-яку ціну торкнутись поцілунком до прекрасної незнайомки, бо вірить, що отримає таким чином благословення богині: "краєвид / поділив себе / на три / квадрати / хоче стати сторчма / на червонім трикутнику / її уст." [6, 117]

Повторювана цифра "три" ще раз вказує на божественне начало, що творить буття. А червоний колір – колір життя та енергії – вказує на те, що поцілунок – це не просто висловлення захоплення, а єднання жінки та чоловіка, неба і землі (недарма слово "краєвид" саме чоловічого роду), що дає початок новому існуванню. Адже краєвид ділить себе, майже знищує власне "я" для того, щоб відродитися знову в іншій іпостасі.

Другий вірш зображує ту ж саму ліричну героїню з мармурових сходів, що опинилася на такій висоті, бажаючи підкорити певну ціль. Здобувши її, жінка не заспокоїлась і, ніби захворівши кар'єризмом, прагне "сягнути дальше, вище" [6, 120]. У цьому контексті мармурові сходи є символом сходження на вершину особистого успіху, досягнення слави, своєрідним Олімпом.

Портрет жінки вже не передає гармонійних почуттів поета, на ньому з'являються плями брутальності – перші провісники змін. (Якщо говорити про те, що чотири вірші складають собою композиційно завершену поетичну мікродраму, то тоді перший вірш відіграє роль прологу, а другий – зав'язки). Синій колір її очей вже не чарує, а стає "неприродним", від нього віє холодом. Чим глибшим, насиченішим цей колір є, тим більш авторитарно вона поводить себе. Вії стають утіленням жорстокості, здушивши краплю молока. Останній образ красномовно вказує на народження дитини. Разом з цим, виявляється, що жінка відмовляється бути матір'ю, заперечує своє першопризначення, стримує природні інстинкти. Тому молоко і стікає по щоці краплиною, як стікають сльози у відповідь на гірку, сумну подію. Можна провести паралель із міфом, де Медея, втікаючи від розправи розлючених коринфських жителів, кидає власних дітей біля вівтаря, на поталу юрбі.

У третьому вірші ситуація кардинально змінюється. Моральне падіння героїні відбувається вночі, що асоціюється в читача з темними непристойними справами (хоча у попередніх двох випадках автор не давав жодних вказівок щодо часу дій, репортаж по телефону передавав портрет чарівної дами у сонячному промінні).

Зміни торкнулися і місця подій – красуня опиняється "на верху брудних, кам'яних сходів." [6, 129] Через скоєні в минулому злодіяння вона збивається із шляху слави і мармуру. У неї немає майбутнього, вона дивиться в "нікуди". В цю мить їй світить лише мутна ліхтарня, на яку вона сперлася спиною – натяк на рід занять жінки – продаж свого тіла. Підтвердженням цьому може служити і авторизований переклад п'єси, де Ю.Тарнавський замість слова "мутна" використовує більш повнозначне "murky" [7, 14] – "не повністю відомий і підозрюваний в аморальності, нечесності". Ще одним нагадуванням про колишні неодноразові зради стали її колись чудові, а зараз – "червоні, венеричні очі" [6, 129], з яких безперестанку тече гній – кара за втрачену краплю молока, що не виконала свого природного призначення.

У цьому вірші червоний колір набуває негативного забарвлення. Він вже не манить, як це було у першому верлібрі, а відштовхує від себе, попереджує про існування можливої небезпеки – венеричної хвороби, натякає на певну агресивність і неврівноваженість.

Звертає увагу на себе ще одна деталь – щоки жінки. Якщо на початку красуня випромінює здоров'я, багата ним, як земля, то згодом вона перетворюється на непривабливе створіння із "запалими" щоками. (В англомовному варіанті монодрами письменник використовує слово "sunken" [7, 14], що у перекладі означає "запалий внаслідок певної хвороби, голоду".)

Отож, цей етап є найважливішим у дослідженні, адже описує кульмінацію падіння Прекрасної Дами. Перед слухачем постає образ жінки, що відмовилася бути матір'ю, прагнучи досягнути власного благополуччя, і врешті скотилася до проституції. Виникають сумніви, чи може жінка все ще викликати кохання, коли її справжня сутність була представлена світові. Настає кульмінаційна мить історії любові.

Четвертий вірш є розв'язкою сумної мікродрами. Вже немає на світі ні зрадниць, ні "тих, що були б плакали над ними." [6, 131] Та на верху сходів пітьма не розвіюється. Це все, що залишили по собі люди зі сходів. А вочевидь, їх було немало, бо сходи хоча і кам'яні, все ж – стерті. Та жоден з них не міг відвернути трагедію – осквернення жінкою чоловічого кохання, яке навіть після смерті людей не може реінкарнуватись. Водночас темрява символізує пустку, що залишається в душі чоловіка після відкинення його любові. Таку істину виводить чоловік на останньому етапі дослідження. Роль неупередженого вченого йому не особливо вдається: кожного разу після декламування його обличчя приймає вираз глибокого болю, ніби він сам переживав описане.

Поетична мікродрама з точки зору цілісного задуму твору глибше пояснює почуття головного героя. У центрі драми жінка, яка через почуття провини і бажання відновити свою гідність стає чоловіком, кохання якого вона знищила. Поставивши себе на його місце, страждає від своєї агресії так, як переживав її зраду чоловік. Чотири вірші окреслюють комплекс провини жінки, образно узагальнюють її. "Цього разу його обличчя цілком мертве, без ніякого виразу. Та робить воно потрясаюче враження, ще більше, ніж найглибший біль." [6, 131]

Loading...

 
 

Цікаве