WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Критика Юрія Шереха як літературознавчий феномен - Реферат

Критика Юрія Шереха як літературознавчий феномен - Реферат

Але – диво дивне: ці статті мурівського періоду не тільки дорогі для їхнього автора, бо відбивають найщасливіший період його життя, а й викликають дедалі зростаючий інтерес читачів в Україні. І тут уже йдеться не стільки (хоч це теж має неабияке значення) про самоусвідомлення літературного процесу тих років, як про способи його вияву. В них маємо передусім справу з непрограмованим типом (за авторською термінологією "ґатунком") критики. Щоб переконатися в цьому, зацитуємо статтю про Стуса, замінюючи слова "поезія" на "критика": "Програмована критика, бувши наперед сформованою, потребує постійної зміни тем і сюжетів, щоб не стати одноманітною. [...] Непрограмована критика може без кінця варіюватися навколо тої самої теми і нормально лишатися ліричною" [9, т. II, с. 108]. Звідси випливають ті риси стилю літературно-критичних статей Ю.Шереха, на яких акцентує М.Павлишин: "Передусім – розкріпачення читача, відкриття йому насолоди, що криється в тексті. Це відчувається в кожній його статті: критик втішається текстом і, більше того, дістає насолоду, цілком у дусі Кроче, допомагаючи читачеві збагнути текст і дістати таку саму втіху" [6, с. 154-155].

Юрій Шерех демонструє багатий "набір" своїх стосунків з читачем і з самою літературою. Він може звести проблему до "святої простоти", за якою (простотою), здається, немає нічого. Чому герої Байрона розчаровані? – запитує він у статті про поему Олексія Веретенченка "Чорна Долина" і простодушно відповідає: а тому, що без цього поеми просто не були б написані. І далі розвиває цю тезу: "Про що тільки не говорено – і про французьку революцію, і про сучасну цивілізацію, і про розвиток капіталізму. Байрон тут зовсім ні при чому" [9, т. І, с. 330]. Усе це явно в стилі статей Михайла Рудницького 20–30-х рр., який переконував читачів, що в художньому творі вартість має лише форма, а зміст, світогляд, ідеї – усе це впрягання літератури в колісницю політики – літературу вбиває. І вже зовсім "по-рудницькому" звучить іронія: "Мотивацій життєвого досвіду мають шукати репортери вечірніх газетчин у репортажах про сенсаційні злочини" [9, т. І, с. 331]. Та швидко переконуємося, що в поемі є і "мотивація життєвого досвіду" – йдеться про наказ кошового Івана Сірка вбити в Чорній Долині потурнаків, які виявили бажання повернутися в Крим, – є і філософська ідея: у цьому вбивстві автор статті вбачає вияв Господньої помсти над зрадниками. Нарешті, структурно байронічний тип поеми критик трактує як концептуально антибайронічний: "У Байрона людина не може бути щаслива, поки не повалений Бог, але чи Бог може бути повалений? У Веретенченка щаслива, поки вона живе в Божому правопорядку. Тоді зусилля людини спрямовуються на зовсім конкретну мету – подолати ворогів Божого ладу" [9, т. І, с. 335]. Виникає питання: якщо у творі зображена конкретна історична ситуація, яка проектується у певну філософську площину, то навіщо було виступати проти з'ясування причини розчарування Байронових героїв? Справа, очевидно, в тому, що це має робити читач, це має робити критик, але не сам автор, бо тоді твір втрачає сенс як факт мистецтва. Звідси випливає основна теза статті: "Соціалістичний реалізм убивчий не тільки тому, що він пропагандивний, а й тим, що він усе пояснює. Він убиває письменника, а передовсім читача" [9, т. І, с. 331].

Юрій Шерех формує читача як рівноцінного учасника діалогу з літературою і з інтерпретатором-опонентом. Майже всі, хто писав про особливості його стилю, підкреслювали схильність критика до парадоксів, містифікацій, псевдонімів, неординарних композиційних ходів, дивоглядних заголовків, провокативних тез тощо. Така стильова настанова вимагала для свого втілення відповідних жанрових модифікацій. І хоча статті різні за підходом до літературного матеріалу і способом аргументації, усе ж вони найближче стоять до типу есе, що не визнає обов'язкових жанрових канонів, і в аналізі художнього тексту допускає і ретроспекцію, і спогад, і сатиричну ремарку чи самоіронію. Втім, Шерех у статті "Не для дітей", що стала не тільки назвою однієї з його книжок, а мовби емблемою всієї творчості критика, дає своє розуміння цього жанру: "Есей – ризиковане слово. В 95 випадках із ста його вживають, не вкладаючи жодного змісту. Коли щось не схоже ні на оповідання, ні на нарис, ні на статтю, тоді кажуть: це есей. Отже, треба умовитися, що розуміти під есеєм у даному випадку. Якщо в творі головне – загальне твердження, але воно прагне виявитися через всяке конкретне і часткове, а всяке конкретне і часткове прагне символізувати загальне твердження, або в загальне, в твердження вилитися – отакий твір заслуговує на назву есею" [9, т. І, с. 310-311]. А ще коротше, хоч і не простіше: "Це майстерна гра, яку автор веде з читачем. Як кіт з мишею" [9, т. 1, с. 311]. Не зводьмо це твердження до афоризму чи тим більше до жарту. Теорія інтелектуальної творчості як гри має велику традицію. На думку філософа Йогана Гейзінги, вся культура виникає у формі гри, поезія теж народилася у цій царині й досі зберігає ігрову функцію, "її діяльність розгортається на ігровому майданчику духу, у своєму власному світі, що його дух творить для неї" [1, с. 138], і загалом "всяке знання (а сюди природно входить і філософія) полемічне за своєю натурою, а полемічне невіддільне від агоністичного" [1, с. 179], тобто ігрового, змагального.

Таку майстерну гру з читачем [4, с. 9-10] уже понад півстоліття веде Юрій Шерех, утверджуючи "примат естетичних вимог до літератури, мистецтва – передусім художність, самобутність, формотворчу, стилістичну довершеність, звичайно, за наявності духовної субстанції та світоглядної глибини".

Читач в Україні поволі приймає правила цієї гри, цього сократичного філософського діалогу, що має в українській літературі тривалу традицію, зокрема в особі таких її представників, як Григорій Сковорода та Іван Франко, а в новітній, зокрема інтелектуальній прозі, її не без успіху демонструє Валерій Шевчук. Отже, діалогічність літературно-критичних студій не випадає з українського культурного контексту й обіцяє продовження.

Література

  1. Гейзінга Й. Homo ludens. К., 1994.

  2. Даниленко А., Соловей Е. Юрій Шевельов (Шерех): Штрихи до портрета науковця // Юрій Володимирович Шевельов (Юрій Шерех): Матеріали до бібліографії. Нью-Йорк, 1998.

  3. Жулинський М. Юрій Шевельов-Шерех, а6о "Поза межі можливого" // Літературна Україна. – 1999. – 1 квіт.

  4. [Корогодський Р.] Така тривала відсутність, таке непросте повернення // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя: Література. Мистецтво. Ідеологія: У 3 т. Харків, 1998.

  5. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. К., 1999.

  6. Павлишин М. За культуру "не для дітей" // Сучасність. – 1995. – № 6.

  7. Розсипані перли: Поети "Молодої Музи". К., 1991.

  8. Шевчук Гр. (Шевельов Ю.) В світлі людських почуттів // Наші дні. – 1943. – № 10.

  9. Шерех Ю. Пороги і запоріжжя: Література. Мистецтво. Ідеологія: У 3 т. Харків, 1998.

  10. Шерех О. Третя сторожа. К., 1993.

Loading...

 
 

Цікаве