WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Критика Юрія Шереха як літературознавчий феномен - Реферат

Критика Юрія Шереха як літературознавчий феномен - Реферат

І перша, і друга концепції мають спільну рису, яка, з одного боку, зумовила їх нездійсненність, а з іншого – певною мірою розкрила психологічні спонуки їх створення. Перше полягало в нормативному характері цих концепцій, що передбачає скерування літературного процесу в бажане русло. І тут, власне, був недавній приклад, що вселяв надію на здійснення такого проекту, – "Вісник" Дмитра Донцова, який мав величезний вплив на громадську думку 20–30-х рр., наклав свою печать на ціле покоління, породивши таке явище, як "вісниківство", що в нових обставинах уже не мало ґрунту під ногами. Чи можлива нова програма, яка могла б об'єднати людей під прапором мистецтва? Може, саме так розуміти "дитячу хворобу донцовізму", про яку говорить Шерех у передмові до тритомника "Пороги і запоріжжя"? Може, тому в статті "Донцов ховає Донцова" Шерех представляє МУР не як літературно-мистецьке об'єднання, а як етап суспільного руху, що прийшов на зміну "вісниківству": "Етап вісниківства в нашому громадському житті минув. Живемо на етапі МУРу. І боротьба епігонів вісниківства з концепцією МУРу означає, беручи об'єктивно, послаблення українського національного фронту і тим самим підтримку ворогів українства і передусім головного ворога – російсько-більшовицького" [9, т. ІІІ, с. 87]. Ховаючи, таким чином, Донцова і "вісниківство", Ю.Шерех підписував вирок і МУРові. Бо приписував йому непритаманні функції, призначив непосильну роль.

"Воскреслий" Шерех, який вилікувався від "дитячої хвороби донцовізму", не втратив, а радше збагатив кращі риси, що характеризували його статті мурівського періоду, – іронію, дотеп, парадокс. А вже тепер над ним не тяжіли обов'язки ідеологічного характеру. Звільнення від них критик мовби підкреслює заголовками статей "Хвильовий без політики" (1953), "Про літературу без політики" (1956) – друга є розгорнутою рецензією на "Історію української літератури" Дмитра Чижевського (Нью-Йорк, 1956). Однак у цьому підкресленні "без політики", як переважно в Шереха, більше іронії, аніж справді аполітизму, це було радше заперечення "українського фальшивого патріотизму, що квітне буйним цвітом у тому, що на еміґрації зветься українською наукою" ("Про літературу в політиці й політику в літературі") [9, т. І, с. 373].

Стежив Юрій Шерех і за тим, що робилося в Україні. Коли читаємо його роздуми про твори Леоніда Первомайського, Андрія Малишка, Олеся Гончара, відчуваємо доброзичливий тон і водночас чітку аргументованість основної тези, що дози "політичної спекуляції", які є неодмінним атрибутом соцреалістичного канону, нівечать таланти і породжують чи не найбільше лихо – "втрату культури". Натомість відкриттям для Шереха стала творчість поетів-шістдесятників. Він належав до тих літераторів еміґрації, які привітали свіжі голоси з України, що розхитували цей залізобетонний канон (серед них Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Богдан Кравців, Григорій Костюк), і поставив в один ряд імена Емми Андієвської, Івана Драча, Ліни Костенко, Юрія Тарнавського... На противагу тим діаспорним критикам, зокрема із середовища Нью-йоркської групи, які цілком відмежовували літературу від політики, Шерех дотримувався погляду, що поезії не вадить ідеологічна зорієнтованість автора, оскільки література включена в соціокультурний процес, надто коли йдеться про культуру "замкнених суспільств", де література є чи не єдиною трибуною для вираження суспільних ідей. При аналізі поезії Шерех виходить із способу художнього мислення автора. Так, у статті "Трунок і трутизна..." – передмові до збірки Василя Стуса "Палімпсести", що вийшла 1986 р. у видавництві "Сучасність", він розмежовує поезію на програмовану і непрограмовану, до представників першого типу відносячи Миколу Руденка, а до другого – Василя Стуса. "Представник програмованої поезії, – читаємо в статті, – має певну систему ідеології, певну, сказати б, програму, і її в своїх творах більш або менш талановито висловлює. Непрограмовані поети, звісно, теж можуть мати вироблену ідеологію, але їхні твори відбивають її лише побічно, через мінливість настроїв і переживань. Сьогодні вони можуть бути песимістами, завтра ніби оптимістами, сьогодні повними надії, завтра охопленими розпачем. Програмована поезія відбиває погляди сформовані, непрограмована – думки й почуття у формуванні" [9, т. II, с. 107-108].

Який із двох окреслених типів поетів ближчий критикові? Майже без сумніву можемо стверджувати, що другий. По-перше, книжку саме такого поета він аналізує, фіксуючи багатство семантичних відтінків слова, що передає рух поетичної ідеї. По-друге, сама його критика – теж "думки й почуття у формуванні". Але не поспішаймо з остаточними й однозначними висновками. Бо в одного й того ж поета можемо знайти твори програмовані й непрограмовані. В Івана Франка, наприклад, непрограмованим твором можна вважати поему "Похорон", де ідея формується поступово, а програмованим – поему "Мойсей". Ту саму, яку Шерех назвав "другим заповітом української літератури". Врешті, і в самого Шереха можемо побачити риси програмованості або непрограмованості. Перша переважає у статтях, де автор виступає як історик літератури ("Критика поетичним словом", "1860 рік у творчості Тараса Шевченка"), оцінює постаті і явища з певної історико-культурної перспективи ("Літ Ікара: Памфлети Миколи Хвильового"), "Після "Княжої емалі". Над купкою попелу, що була Оксаною Лятуринською"). Іноді історичний досвід викликається на підтвердження позиції критика для оцінки сучасних літературних явищ ("Троє прощань. І про те, що таке історія літератури"). Блискучими зразками того, як літературна традиція підпирає модерністські шукання, можуть бути статті "Про двох поетів з княжими іменами" ("Сучасність", 1992, № 4), зокрема аналіз барокового коду поезій Ігоря Калинця в його книжці "Тринадцять алогій" (Київ, 1991) та "Го-Гай-Го", ("Сучасність", 1996, № 10), в якій постмодерністські риси роману Юрія Андруховича "Рекреації" виводяться зі "сміхової" літературної традиції.

А непрограмованість явно домінує там, де Шерех-критик обстоює свою позицію в літературних дискусіях, що підтверджує чи не вся книга "Не для дітей" – з відточеним полемічним вістрям, де пристрасть переважає над аргументом. Формулюючи концепцію "національно-органічного стилю", аналізуючи твори "органістів", Шерех, на думку Соломії Павличко, "не міг не визнати, що в їхнє коло потрапили письменники дещо слабші, однак це не наводило його на сумніви в перспективності саме "органістів" і національно-органічного стилю, який тільки й зможе сказати українське слово старій і згнилій Європі" [5, с. 295]. Згодом, уже як історик літератури, Шерех не тільки визнає правоту своїх опонентів ("У своїх нападках на основну Шерехову тезу – про царство національно-органічного стилю в літературі, що мав прийти й возсіяти сяйвом новим – Державин був тисячу разів правий" [9, т. І, с. 31]), а й пояснить мотиви своєї тодішньої позиції: утвердити в світі образ України. Але "віра утверджувалася не з дійсности, а з потреби віри" [9, т. І, с. 30].

Loading...

 
 

Цікаве