WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Критика Юрія Шереха як літературознавчий феномен - Реферат

Критика Юрія Шереха як літературознавчий феномен - Реферат

Цікава, однак, така деталь: збірка "Не для дітей", назву якої М. Павлишин обирає для означення природи Шерехової критики, містить переважно статті періоду МУРу, який сам Шерех назвав романтичним. А романтизм, як знаємо, грунтується на поєднанні розумового й інтуїтивного начал, у кожному разі не вміщується у рамках раціоналістичного мислення. Далеко не всі твори, схвально оцінювані тоді Шерехом, можна назвати зрілими, зокрема в плані переваги розуму над інстинктом, як, зрештою, і весь тодішній період розвитку української літератури в умовах еміграції, що зовсім не знецінює її вартості.

Юрій Шерех від мурівського романтизму згодом вилікувався, хоч переорієнтація була болісною, пов'язаною із втратою ілюзій. "Велика стаття про малий вірш", що датується 1953 роком, має виразні сліди самого процесу цієї переорієнтації. Тут іще зберігається пафос неприйняття неокласицизму й опори на національну традицію, але виражений уже не в такій категоричній формі, як раніше. Тепер критик орієнтує поетів на Європу, але не на пережиту, а сучасну: "Якщо ви хочете, щоб українська поезія була не національною, а загальноєвропейською, то беріть не з дев'яносторічним запізненням, а беріть Європу сьогодні. [...] Не можуть здобути успіху речі, що вже належать до хрестоматійних стилів" [9, т. І, с. 342]. Зразок такого європеїзму критик вбачав у вірші Зуєвського "Цей звід – це дерево..."

Стаття Шереха, як і вірш Зуєвського, який він аналізує, демонструють прагнення подолати інерцію поетичного мислення, звільнитися від поетизмів, незважаючи на те, що це штампи неокласичного раціоналізму, чи національного епігонства. "Великою статтею про малий вірш" Шерех прощався з цілим періодом літературно-критичної діяльності, який назвав романтичним, прощався з нездійсненими – чи нездійсненними – ілюзіями, що мали відтінок месіанізму. Прощання було настільки болісним, що своє майбутнє в Америці вчений пов'язував з мовознавством, бо "у мовознавстві трудніше бути наївним романтиком, ніж у журналістиці або літературній критиці" [10, с. 574]. Це – таке характерне для Шереха – самоіронічне визнання, кинуте у статті-спогаді "З повісті про двох Юрків" (Юрія Шевельова і Юрія Лавріненка), перейняте усе ж неприхованою дозою туги за цим романтизмом, до якого вже не буде вороття. Чи не подібний настрій висловив колись молодомузівець Петро Карманський у вірші "Палімпсест".

Що ж! Ви посмутніли? Ся розв'язка драми

Для вас прозаїчна? Що діяти, душко?

Часи романтизму давно вже за нами...

Однак для розради повім вам на вушко:

Сей лицар ще й нині впиваєсь сльозами...

[7, с. 106]

Вивітрені з пам'яті сліди недавніх ще романтичних спокус усе ж озиваються поміж голосами тверезого, реалістичного погляду на життя в умовах прагматичної Америки. Бо чому тоді на такій ностальгічній ноті закінчується "повість" про двох Юрків: "Може, слід добирати факти до історії також за критерієм піднесення на дусі? – Шлях, обраний в Америці Юрком? І не робити собі божка з американського прагматизму і "об'єктивності? [...] Чий шлях, отже, був помилкою? Хто з нас часом не журився тим, що він утратив на тому шляху, яким він жив?" [10, с. 574]. Найбільшим романтизмом і найважчим прощанням був МУР (Мистецький український рух) – об'єднання, творцем і мотором якого був Юрій Шерех, власне, з появою МУРу народилося і з його кінцем мало померти (власне, так тепер здавалося його творцеві) це літературне ім'я.

Про МУР і роль у ньому Юрія Шереха (головою об'єднання був відомий прозаїк, автор роману "Волинь" Улас Самчук) написано багато і характеризувати тут засадничі положення цієї організації, зокрема Шерехової концепції "національно-органічного стилю", немає потреби. Цю тему вже ґрунтовно обговорювали Григорій Грабович ("У пошуках великої літератури". – Київ, 1993), Соломія Павличко ("Дискурс модернізму в українській літературі". – Київ, 1997,1999), Олександр Астаф'єв ("Лірика української еміґрації: Еволюція стильових систем". – Київ, 1998) та інші дослідники, і було визнано, що хоч "велику літературу", якою українська нація мала б репрезентувати себе перед світом, як цього прагнули творці МУРу, здійснити не вдалося, як і не вдалося створити "національно-органічного стилю", усе ж це був один із найяскравіших періодів українського культурного життя XX століття, який навіть здобув назву "малого літературного відродження". Саме тоді, коли українські письменники перебували на становищі "переміщених осіб", побутово невлаштовані, чекаючи вирішення своєї долі і не знаючи, що буде з ними завтра, в українській критиці точилися дискусії не тільки про реалізм і неокласицизм (Володимир Державин), а й про екзистенціалізм і сюрреалізм (Ігор Костецький, Віктор Бер (Петров), Юрій Косач). І, зрештою, фактами історії української літератури стануть написані й видані в цей час роман "Сад Гетсиманський" Івана Багряного, повість "Старший боярин" та поема "Поет" Тодося Осьмачки, поема "Попіл імперій" Юрія Клена, повість "Еней і життя інших" Юрія Косача, роман "Останній пророк" Леоніда Мосендза... Усе це так чи інакше пов'язане з МУРом, центральною постаттю якого був Юрій Шерех, незважаючи на те, що не збулося, чого він прагнув, не тим шляхом пішов дальший розвиток української літератури, який він окреслював. Іронізуючи згодом над ідеєю "національно-органічного стилю" і над МУРом взагалі, його натхненник та ідеолог усе ж постійно повертався до МУРу в статтях і спогадах, даючи йому щораз нове витлумачення, а в книгах передруковував без змін статті цього періоду, включно з програмною "Стилі сучасної української літератури на еміграції", яка заклала його естетичну концепцію МУРу. У містифікаційній статті "Юрій Шерех (1941-1956) (Матеріали для біографії)", що вміщена як передмова до книжки "Не для дітей", критик з гіркотою писав, що його біографія – це постійна втрата ілюзій, одна з яких "стосувалася до того, що за народницькою термінологією можна було назвати працею на рідному полі. Але перше, ніж ця ілюзія згасла, вона спалахнула язиком полум'я і принесла нашому героєві майже найщасливіший період його життя" [9, т. І, с. 24]. Отже, наївний романтизм не відпускав від себе; на пергаменті, заповненому новим текстом, проступали старі записи, отже, як сказано у вірші Карманського, "лицар ще й досі впиваєсь сльозами..."

У короткій передмові до тритомника "Пороги і Запоріжжя", яка має назву "Читачеві, який хоче знати, що він читає", до теоретичного обґрунтування творчої еволюції Шереха-літературознавця мимохідь долучається мовби й незначний, але доволі промовистий психологічний штрих. Пояснюючи мотиви вміщення у тритомнику статей мурівського періоду, автор зауважує: "Не місце тут на докладну самоаналізу, залишимо це теперішнім критикам й майбутнім кандидатам наук. Тільки більш-менш випадкові, вирвані з контексту приклади: автор перейшов через дитячу хворобу донцовізму і, здається, трохи порозумнішав; він виплекав у собі трохи, критичнішу чи обережнішу настанову супроти назверх патріотичної гасловості (на зразок гасла "національно-органічного стилю" в літературі, політиці і житті, і так далі). Знову ж і тут нам допоможуть прийдешні пророки філологічних наук. [...] Звісно, з чужих помилок ніхто не навчився розумнішої поведінки чи мислення. Але, якщо автор справді чогось навчився в своєму житті, у чому-небудь порозумнішав, нехай буде видно не тільки мету, а й шлях до неї" [9, т. І, с. 15].

Поки нічого на цю тему немає у кандидатів та "пророків філологічних наук", скористаємося з поради автора простежувати шлях до мети, тобто до подолання романтично-народницької ілюзії й утвердження на загальноєвропейських позиціях. Насамперед відзначимо, що хоч участь Ю.Шереха в МУРі була чи не найяскравішою, та все ж не першою сторінкою його творчої біографії, а концепція "національно-органічного стилю" не першою естетичною концепцією. Першою, хоч і не такою голосною, була літературно-критична діяльність у Львові періоду німецької окупації. Львів тоді був по суті єдиним центром українського культурного життя та співпраці літераторів і митців Галичини, Наддніпрянщини та еміґрації. На сторінках журналу "Наші дні", який виходив тут, висловлювалися різні погляди на перспективи різних стильових тенденцій розвитку літератури: чи це буде неоромантизм з його наголосом на ще так недавно панівному донцовському волюнтаризмі, чи неореалізм із залученням арсеналу умовних форм, чи неокласицизм. Серед цього різноголосся вирізнялася своєю послідовністю й аргументованістю позиція Ю.Шевельова, який перспективною, за його тодішнім переконанням, лінією розвитку української літератури, зокрема прози, вважав неосентименталізм. Він почав розмову про це зі статті "Перед судом сторіччя" – про Г.Квітку-Основ'яненка ("Наші дні", 1943, № 8), продовжив аналізом оповідання Марії Цуканової "Бузковий цвіт" ("Наші дні", 1943, № 10) і завершив рецензією на "Звіролови" Івана Багряного – таку назву мало львівське видання твору 1944 р., пізніше змінену на "Тигролови" ("Наші дні", № 4/5). Трактуючи неосентименталізм як своєрідний захист від "нещадимості й жорстокості збуреної епохи", автор вважав, що ґрунт, на якому може вирости література глибокої проблематики і складної думки, "здоровий людський ґрунт – наш український, чорнозем" [8, с. 6]. Коли знайомишся сьогодні з цими статтями, закрадається здогад, чи не є це зав'язь концепції "національно-органічного стилю", сформульованої у час створення МУРу.

Loading...

 
 

Цікаве