WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Критика Юрія Шереха як літературознавчий феномен - Реферат

Критика Юрія Шереха як літературознавчий феномен - Реферат

Реферат на тему:

Критика Юрія Шереха як літературознавчий феномен

У властивому для нього самоіронічному тоні Юрій Шевельов (Шерех) свої літературознавчі зацікавлення назвав гобі на відміну від мовознавчої діяльності, яка була для нього основною професією. Важко заперечувати проти самоідентифікації. Але не варто й цього гобі (нас привчили писати це слово у російському фонетичному варіанті як "хобі") недооцінювати; це щось таке, що не відпускає людину попри всі її намагання. Мовознавець Юрій Шевельов ховав Юрія Шереха-літературознавця. На щастя, сталося так, що Шевельов поховав тільки ілюзії Шереха. Шерех не вмер, він відродився – оновленим, збагаченим досвідом, але не менш інтригуючим, іронічним, парадоксальним. І знову стишила голос мовознавча наука, знов озвалося гобі. Силою обставин сталося так, що читач в Україні далеко краще знає Юрія Шереха, аніж Юрія Шевельова.

Ці обставини –незалежні від його волі – визначили і життєву, і творчу долю ученого. Юрій Володимирович Шевельов народився 17 грудня 1908 р. Дитинство і юність пройшли у Харкові. На переломі історії. Про цей перелом свідчить такий, здавалося б, малозначний факт: середня освіта починалася з гімназії, а закінчувалася трудовою школою – ознака перебудови суспільства у всіх сферах життя. Далі був Харківський інститут народної освіти, теж створений на основі історико-філологічного факультету Харківського державного університету. 3 1931 р. – викладач української літератури в Харківському комуністичному газетному технікумі, де швидко перейшов на викладання мови, бо викладання літератури було, за його пізнішим визнанням, дуже заполітизоване. Потім був Інститут журналістики, аспірантура під керівництвом відомого мовознавця Леоніда Булаховського, захист кандидатської дисертації "Із спостережень над мовою сучасної поезії" (1939), викладання у Харківському університеті. На початку Другої світової війни, коли німці захопили Харків, Шевельову, за його власним визнанням, через деякий час вдалося "вислизнути" з міста і добратися до Львова, де він прожив півтора року. Було спілкування з мовознавцем Василем Сімовичем, якого, поруч з Л.Булаховським, учений вважає своїм учителем, була співпраця в журналі "Наші дні" і початок народження Юрія Шереха. Далі – табори "переміщених осіб" у Німеччині та Австрії, створення МУРу, одним з основних організаторів якого був Юрій Володимирович, бурхлива діяльність у цьому об'єднанні: з'їзди, конференції, видання альманахів та збірників, журнал "Арка". Нарешті, після здобуття докторату і кількарічного викладання: в університетах м. Люнда (Швеція) та Гарвардському (посада професора слов'янської філології в Колумбійському університеті – з 1954 р. до виходу на пенсію у 1977. Ці роки позначені перевагою Шевельова-мовознавця, натомість після емеритури голос Шереха-літературознавця знову бере гору.

Звісно, шкода, що мовознавчі академічні дослідження вченого майже недоступні навіть фахівцям, але літературна критика Шереха стала ферментом активізації літературного життя в Україні і здобула багатьох прихильників. Утім, хіба рідко буває так, що людина наділена кількома талантами навіть із віддалених галузей людської діяльності і реалізує себе в них на високому рівні. В одній із статей Шерех називає Тараса Шевченка добрим малярем і геніальним поетом. За чим тут визначено геніальність – за професією чи за гобі? Але полишімо такі вершинні явища, як Шевченко. У чому, приміром, професія, а в чому гобі Олега Кандиби-Ольжича – в археологічній науці чи в поетичній творчості? Тут, мабуть, ніхто не дасть однозначної відповіді. А подібних прикладів можна знайти чимало. Не будемо віддавати пріоритету і якійсь з іпостасей – Юрія Шевельова і Юрія Шереха. І передусім з огляду на те, що і мовознавчі, і літературознавчі дослідження ученого мають українознавчий характер, а в різних сферах зацікавлення розкрилися різні грані особистості. Навіть у тритомнику "Пороги і Запоріжжя", виданому 1998 року в Харкові у видавництві "Фоліо", впадає у вічі відмінність кількох уміщених тут мовознавчих досліджень від статей про літературу – очевидно, тут представлені праці найменш академічного характеру. Хоч автори передмови до книжки "Юрій Володимирович Шевельов (Юрій Шерех): Матеріали до бібліографії" (Нью-Йорк, 1998) відзначають в особі вченого рідкісну для XX століття неподільність лінгвістичних та літературознавчих зацікавлень, вони все ж наголошують на переважанні однієї з гілок філології – мовознавства. Але справа, мабуть, не тільки й навіть не стільки в переважанні, як – за словами тих самих авторів – "своєрідності їхнього сполучення". Бо якщо мовознавчі праці вражають фундаменталізмом, послідовністю основної проблематики зацікавлень, виваженістю позиції, яка склалася на основі широкої ерудиції, залученням до аналізу величезного матеріалу, то літературознавчі характеризують автора передусім як "яскравого, темпераментного літературного критика" [2, с. 14]. Далі якщо мовознавчі дослідження стосуються переважно історичних ділянок цієї науки "від історичної фонології слов'янських мов до типології праслов'янської і старояпонської мов", якщо в мовознавстві учений "здобув світове визнання дослідженням історичної фонології української мови, розгорнув її розвиток від праслов'янської мови на широкому історичному, діалектному, міжмовному й текстуальному ґрунті до сучасної української літературної мови з установленням системно-причинових зв'язків між окремими фонетичними змінами" [3], простежив внесок Галичини в розвиток української літературної мови, то більшість літературознавчих студій стосується проблем літературного процесу, в якому автор брав безпосередню участь чи принаймні був сучасником подій. Та й тут крайні точки амплітуди перехрещуються, бо ті проблеми історії української (чи білоруської) мов, яких торкався Шевельов, зачіпали болючі точки сучасного функціонування цих мов, а переважно сучасна проблематика літературно-критичних розправ базувалася на досвіді історії й підтверджувалася нею. Шевельов і Шерех – справді дві іпостасі однієї сутності, взаємопов'язані так, як взаємопов'язані мова й література. Єдність "слова і словесності" яскраво продемонстрована у "Великій статті про малий вірш" на матеріалі вірша Олега Зуєвського "Цей звід – це дерево..." Перша частина статті – аналіз синтаксису вірша, а саме розгляду відступу поета від синтаксичних норм. Але ці "неправильності" витлумачені як спосіб прориву в нову естетику, яка, на переконання критика, "має симптоматичне значення для автора, а може, для розвитку української поезії на еміґрації" [9, т. І, с. 338]. Йдеться про відступ од зужитих стереотипів, розхитування зв'язків між словами, закріплених інерцією, про утвердження стилю, базованого на т. зв. флюктуаціонізмі, суть якого полягає в тому, що, "систематично порушуючи синтаксичну й фразеологічну інерцію мови, поет повинен увесь час спиратися на можливості, закладені в самій-таки мові, використовувати те, що в ній може бути, не накидаючи мові нічого їй чужого" [9, т. І, 341]. При такому способі творення поезії зростає семантична насиченість слова, "бо читач, почуваючи, що його вибито з синтаксичної інерції, починає шукати втраченої рівноваги в уважнішому вгляді в значення слів", і вирвані з контексту, але поглиблені, "слова щільніше в'яжуться з внутрішнім світом поета й духово спорідненого з цим світом читача" [9, т. І, с. 340].

Тут маємо справу не просто з мовним чуттям, а з методологічним підходом, у якому потебнянська аналогія між словом і образом та його ж твердження про активний процес читацького сприйняття, що в пізніших літературознавчих теоріях було названо читанням як текстом. М. Павлишин, характеризуючи культурологію Ю. Шереха, виводить її з кантівської опозиції між розумом і інстинктом, дорослістю й дитинністю і стверджує домінанту розуму, дорослості. Розшифровуючи Шерехову метафору "не для дітей", що стала назвою однієї з його статей, він трактує її як образний інваріант тези Іммануїла Канта про вихід людства з періоду накиненої на себе незрілості. Юрій Шерех, переконаний М. Павлишин, "безумовно, по боці Канта. Він виразно віддає перевагу розумові над інстинктом, відповідальності перед легковажністю, освіченості перед невіглаством, досвіду перед наївністю, складності перед простакуватістю. У своїх працях про українську літературу Шерех повсякчас вибирає і схвально оцінює саме ті твори, ті періоди, які можна назвати "дорослими", "зрілими", і водночас зі скрухою визнає, що загалом як давніший, так і сьогоднішній стан української культури значно краще описується протилежними термінами" [6, с. 150].

Loading...

 
 

Цікаве