WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Між ідеєю і формою. Імпресіоністична критика доби українського модерну - Реферат

Між ідеєю і формою. Імпресіоністична критика доби українського модерну - Реферат

Затерпав зачудований старосвітською, якоюсь немовби недбалою, але вражаюче соковитою, могутньою стильовою манерою автора "Великого шуму" – реаліста і символіста в одній особі: "Починаєш читати – і мов привели тебе, поставили перед великою картиною великого майстра і – зоставили на самоті. Дивися, думай... І хто б не був ти, яка б не була твоя професія, чи приносиш ти людям горе, чи дав хоч коли-небудь кому-небудь радість – ти задумаєшся. Побачить твоє навикле до дрібниць око то там, то там невдатний мазок; а осьдечки здряпано, а там, по твоїй думці, отак би треба було... але чим більше дивишся, чим далі відступаєш, тим все сильніше і сильніше боре тебе почуття власної нікчемности, а внутрішній голос одверто говорить: "дурню ти оден. Та то ж все дрібниці"... А довкола молитвенна тиша і чуєш мовби ще хтось великий стоїть за твоєю спиною і вдумчиво глядить туди ж, куди й ти. Се автор з тобою..." [21, № 2, 396].

Зате стильовий дисонанс, мистецька невправність викликали роздратування: "...Коли я читаю символіста, я стежу за його символами; читаю Гофмана, По – стежу за логікою їх фантазії чи за фантазією їх логіки; читаю, скажімо, Оскара Вайлда, що на реалістичнім тлі малює фантастичні малюнки, я думаю – чому то й справді штука мусить бути доконче реальною. Все те дає мені певні одноцільні переживання. Коли ж я бачу родові потуги автора і білі його нитки, і те, "як се робив", бачу підшивання "під дійсність", творчий марґарн – те вже пахне мені недоношеністю і безсилістю" [20, с.134–135]. Критика прикро вразила драма Леоніда Пахаревського "Нехай живе життя" композиційною незграбністю і стильовою неврівноваженістю ("символічна печеня на реальному маслі"), а п'єса з шахтарського життя "Хуртовина" Спиридона Черкасенка – ще й своєю тенденційністю. У драмі Любові Яновської "В передрозсвітному тумані" критик відзначив колоритність матеріалу, точність і філософічність окремих спостережень, красу поодиноких сцен, але з загальною композицією твору письменниця не справилася: "Добру річ вона написала, лиш сюжет переріс автора. В відсутність чарівника автор взяв маґічну книгу поезії, викликав силу духів, силу образів, але не міг дати їм усім роботи – і вони покорили невмілого маґа" [21, № 1, с.138].

Літературна історіографія на роздоріжжі. На диво, імпресіонізм позначився навіть на історії національного письменства – жанрі, який вимагає упорядкованого опрацювання обсяжного матеріалу в суцільній монографічній формі. Хоча Богдан Лепкий зараховував літературну історіографію до царини наук ("одна з наймолодших наук" [11, с.3), проте визнав неминучою її еволюцію від тенівської і брюнетьєрівської методології до імпресіоністики: "Великі духи ломлять закони, прикроєні для пересічних людей, вони випереджують нераз на цілі століття сучасний настрій життя, до них не підійдеш ні з теорією Тена, ні з законом загальної еволюції (так було в Анґлії з Шелім, так в Польщі зі Словацьким), для них нема шаблону. Таким чином історія літератури опинилася знов на роздоріжжу, а її історикові осталося одно: нотувати явища літературні та подавати свої власні вражіння" [11, с.6–7]

Мистецтвом викладу естетичних вражень молодомузівець володів добре, свідченням чого є його нарис про Стефаника. На закиди в однобічній орієнтації на естетизм, які пролунали з уст Сергія Єфремова – рецензента першого тому "Начерку...", Лепкий відповів, що "вибір точки погляду на таку велику річ, як історія літератури, це справа історика літератури. Йому вільно вибрати такий пункт, з котрого він найкраще орієнтується і котрий йому найлюбіший, щоб тільки свій образ змалював гарно, живо, послідовно і щиро, щоб читач бачив, як йому, авторові, рисується корпус історії літератури..." [11, с.24]. Водночас Лепкий визнав, що не зміг послідовно втілити задум: "Естетичної точки погляду" "може вистарчити, коли предмет обмежений на часи найновіші, або на поодинокі постаті літературні, але що зробити приміром з історією тисячлітнього літературного розвитку?" [11, с.7]. Імпресіоністичний виклад не став, отже, самодостатнім. Автор поєднав його з культурно-історичною методикою, аби уникнути фраґментарності і досягти головної мети – показати українській молоді приваби рідного тисячолітнього письменства.

М.Євшан був дещо розчарований компромісним еклектизмом "Начерку...", зате досхочу милувався імпресіоністичними його первнями. За словами хатянина, автор, бажаючи збудити в читачевій душі поетичну струну, малює широким стилем, схоплюючи далеку історичну перспективу уявою і чуттям. У книжці "бачимо не бібліографа, а синтетика цілої доби"; "одним словом – тут пише поет, поетичне чуття веде рукою автора..." [6, с.528, 529]. Справді, Лепкий вдавався до мальовничих парафраз і цитування "для пригадки твору та віднови вражіння", звертав увагу на стильові і композиційні особливості, але відмовився від громіздкого "наукового апарату", який би став поміж твором і читачем. Притім імпресіоністові вдалося зреферувати в популярній формі результати культурно-історичних, порівняльних і текстологічних студій тодішнього літературознавства.

Автор "Начерку" вірив у здійсненність свого проекту "естетичної історії літератури". Впродовж ХХ ст. той задум втілювали Микола Зеров, Микола Гнатишак, Дмитро Чижевський, але, звісно, не імпресіоністичним способом, як гадалося Лепкому, а шляхом порівняльно-стильового аналізу.

Світлотіні неоімпресіонізму. Після першої світової війни імпресіоністичні віяння то спалахували, то згасали, видозмінюючись і переплітаючись з іншими методологічними течіями в есеїстиці Андрія Ніковського ("Vita nova", 1919), Юрія Меженка, Володимира Гадзінського. У радянській Україні вони були незабаром викорінені, зате в Галичині та еміґрації продовжували пульсувати, зокрема в "ліберальній" критиці Михайла Рудницького.

Працюючи впродовж 1923–1939 рр. у газеті "Діло", двотижневиках "Світ" (1925–1929), "Назустріч" (1934–1938), неоімпресіоніст М.Рудницький був чудовим провідником по модерних течіях світового і вітчизняного красного письменства й театру. Відгукувався на безліч літературних подій, як-от: ювілеї класиків, вручення Нобелівських і Ґонкурівських нагород, поява нових перекладів і оригінальних творів, публічні виступи митців тощо.

Замість поширеної у передвоєнній критиці ліричної сповідальності він культивував своєрідну інтелектуальну імпресію, іронічний погляд, грайливий дотеп, їдку іронічність, парадоксальну афористичність. Манеру оцінювати "прижмуреним оком", колючий інтелектуальний есеїзм Рудницький перетворив у самоціль і розвинув до вершин віртуозності, беручи активну участь у запеклих критичних боях з націоналістичною і католицькою критикою проти ідеологізації мистецтва, за свободу творчої думки, європейськість.

Розвивав фраґментарні форми. Навіть його книжки "Між ідеєю і формою" (1932) та "Від Мирного до Хвильового" (1936) є циклами імпресій, хоча перша книжка нагадує теоретичну монографію, а жанровим відповідником другої могла б бути монографія історична. Обмежувався якомога меншою кількістю бібліографічних посилань та інших ознак так званого "наукового апарату". Особливо відчутна нехіть до теоретичного "шпаргалля" та історико-літературного "причинкарства" у книжці "Між ідеєю і формою": будь-які концептуальні побудови тут піддаються сумніву, просіюючись крізь сито парадоксальних міркувань. Неоімпресіоніст невтомно демонструє марність усіх потуг наукового підходу до мистецтва, обстоює, як і Євшан, естетський принцип безідеологічності, безідейності, безсвітоглядності. Ця позиція була досить зручною, бо, їдко коментуючи теоретичні системи, критик не пропонував власних рецептів, уникав чітких дефініцій, конструктивних порад, однозначних узагальнень та висновків і, як не раз здавалося, взагалі будь-якої відповідальності за вільність "ліберального" слова і думки. Переконаний антисцієнтизм М.Рудницького, як і решти імпресіоністів, походив з настанови на індивідуалізуючий (а не типологізуючий) підхід до мистецтва з огляду на унікальність його творінь та неповторність випромінюваних ним естетичних імпульсів.

Рудницького вабили не лише цікаві книжки, а й незвичайні люди, рідкісні краєвиди. Книжку "Від Мирного до Хвильового" він побудував у формі фраґментарних портретних характеристик: "Написані легко, із стилістичним шармом і переважно прихильно до портретованих, вони містять немало цікавих спостережень та зіставлень, асоціативних нарощень у перебігу думок, які свідчать і про широку ерудицію, і про естетичний смак" [8, с.73].

Loading...

 
 

Цікаве