WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Між ідеєю і формою. Імпресіоністична критика доби українського модерну - Реферат

Між ідеєю і формою. Імпресіоністична критика доби українського модерну - Реферат

У 1890 х роках Агатангел Кримський вимагав "захоплюючої інтересності" і вказав на жанрову дифузію, об яку розбиваються всі класифікації, а Василь Лукич-Левицький, Осип Маковей, Василь Щурат розвинули жанр "фейлетону" – доступно писаних "поважніших студійок", які загальноцікаву тему висвітлювали фраґментарно, під особистим кутом зору, у формі веселої, нерідко іронічної, дещо легковажної балаканини. В.Щурат свідомо орієнтував своїх колег на імпресіоністичну критику: "Наші критики – то не французькі Леметри, в котрих критикувати – значить пізнавати книжку, дошукуватися в ній якнайбільше розкоші, щоб показати її другим; се не ті Леметри, котрі з однаковим запалом вміють читати раціоналіста Ренана і католика Вейльота. Приватні, політичні і, Бог знає, які згляди руководять ними більше, як артистичні" [22, с.99]. Вкраплення мальовничої образності і відтінок грайливого дотепу помітні в його портреті Івана Франка, фейлетонних циклах "З літературних базарів" ("Буковина", 1896), "Світла і тіні" ("Зоря", 1896).

У програмному документі раннього українського модерну – статті "Слово про критику" (1896) – Іван Франко заманіфестував "тріумф індивідуалізму в сучасній літературній творчості". Як і Леметр, український критик вивів оцінно-інтерпретаційну діяльність з хащів формально-естетичних абстракцій та культурно-історичних коментарів на "пленер" – вільний простір безпосереднього спілкування з літературним твором. У статті йшла мова про те, що в XIX ст. літературна теорія і практика значно розширили межі творчості, зрушили естетичні норми, які донедавна здавалися незмінними, вічними. Нерегламентоване, живе, особистісне сприйняття зрівняло в правах різні жанри, визнані й невизнані цінності, естетичні смаки. Сьогоднішній критик – це "один із публіки, і голос його має принципіально не більше значення, як голос усякого другого читача" [17, т.30, с.215].

Мистецтво "духового смакування". Відколи Франко у "Слові про критику" реабілітував зневажений позитивістами естетичний смак і визнав право на вислів особистісних уподобань, багато хто з критиків розглядав свій фах як "смакування духове" [7], свідомо уникаючи фактографії, прикрашаючи виклад інтимізуючими образними штрихами. До таких прийомів вдавався і Франко, хоча в трактаті "Із секретів поетичної творчості" (ЛНВ, 1898–1899) та інших працях завзято сперечався з методологічними засадами Леметрівського "мистецтва насолоди книжками", "l'art de goter" Ґеорґа Брандеса, "співтворчої критики" українських модерністів, бо вважав рецептивне враження необхідною передумовою, але не метою критики – її призначення вбачав у вивченні текстових "секретів", які витворюють естетичне враження.

Натомість маніфест "Молодої Музи" ("Діло", 1907) рішуче заперечив об'єктивні критерії, визнавши "внутрішню правду" єдиною міркою мистецтва. Йшлося молодомузівцям про те, що поезія має бути щирим виразом переживань, а не повторенням загальних, популярних, усереднених і опосередкованих, а тому, з естетичної точки зору, банальних "правд". Так само й хатяни дотримувалися інтуїтивістичного розуміння мистецького твору як суб'єктивної цінності, яка проявляється в інтимному акті естетичного сприймання. Ба більше – на думку Микити Шаповала, "так званий "об'єктивний погляд" вже в суті річи є суб'єктивний, бо належний комусь. Через те всяке з'явище, що трактується кимсь, трактується суб'єктивно, цебто має таку чи іншу оцінку, з якою зв'язане поняття вартости..." [16, с.27].

Звісно, есеїстика "Молодої Музи" та "Української Хати" не обмежувалася виразом самих лише спонтанних вражень: молодомузівці віддавали перевагу урочому, пишному мовленню, бо тяжіли до символіко-метафізичної інтерпретації і ставили за мету навіяти читачеві святобливе ставлення до мистецької цінності, а хатяни перенесли інтерпретацію в площину культурософської та екзистенційної проблематики [4, с.92–98]. Однак поряд із затемненою символістичною образністю, якою можна було інтерпретувати "вічні ідеї", модерністи творили прозору імпресіоністичну мову з легким швидкоплинним ритмом, ясними смисловими зв'язками, уривчастою композицією, аби справити враження безпосередності душевних імпульсів, які ще не визріли для раціонального словесного викладу.

Риторика імпресіоністичного дискурсу. Імпресіоністи декларували, що інтуїтивно вгадують і демонструють читачеві мистецькі цінності, маючи єдину естетичну засаду – бажання яскравих і сильних вражень. Вони переконували, що простоту і природність цінять вище за складність і штучність, хоча насправді їх вабили образна синестезія, жанрова дифузія, синтез мистецтв та інші вигадливі екзотичні ефекти, творені засобами поетичної фоніки і ритміки, стилістичними і композиційними прийомами, образними і тематичними алюзіями та ремінісценціями.

Що, скажімо, захоплює Петра Карманського в поезії Василя Щурата? "Як з криці ковані строфи, образ виступає рельєфно, а його обриси смілі, кинені вправною рукою. Нема тут розводнення, нема мрачности, нема силуваних ефектів; є простота і природність, і тим сі строфи гарні і могучі. Не позбавлені сі строфи і високого артистичного чару. З деяких так і сиплеться проміння краси і сліпить очі. Ось примір:

Каменіло все. Степ під блакитом

нараз видавсь Софійським Собором,

а світ місяця – свіч блідим світом,

а шум вітру – притишеним хором,

що на душу паде оксамитом" [9].

Імпресіоністична риторика тут є промовистою: форма твору малюється з суто зовнішнього вигляду ("рельєфність"), передовсім передається вражальність об'єкта (могутність, чар, краса) і чуттєва вразливість сприймача, очі котрого засліплює проміння краси. Структурно-функціональні якості лише натякаються (простота і природність), а не доводяться. Рецензент віддав перевагу відсиланню читача до самого тексту, бо влучна барвиста ілюстрація для імпресіоніста є переконливішою за будь-які аналітичні розбори.

Христя Алчевська поєднала імпресіоністичне смакування шедеврів з ледь помітним символіко-містичним їх витлумаченням. З естетським пуризмом вона вишуковувала тих майстрів слова, котрі "поруч з найреальнішими фактами життьовими, або навіть в осередку їх, уміють поставити маленький образ, ледве помітний символістичний образ, і тоді стоїть він, незабруджений болотом земного існування; він промовляє до серця нашого так лагідно, тихо..." [1, с. 477]. Недоплаканий "смуток долин", який схлипує в уривчастих фразах Стефаникового верлібру "Моє слово", наївна первісність і горда мрійливість гірських вершин, що струменіє в оповіданні "Природа" і повісті "В неділю рано зілля копала" Ольги Кобилянської, "духовна скульптурність" новелістичних постатей Михайла Коцюбинського, меланхолійна музика проникливої лірики Олеся і Карманського проймають чутливе серце естета до глибини душі. Поряд з лірично-образним виразом схвильованих вражень помітне намагання Христі Алчевської арґументувати оцінку аналітичними спостереженнями над поетичною фонікою, синтаксисом, образною системою.

Так само й у Павла Богацького екзальтоване захоплення містикою краси злилося з витонченими спостереженнями над версифікаційною майстерністю митця. Про звукопис Чупринкового "Еола" критик висловлювався, поєднуючи риторику екзальтованого захоплення ("яка звучна і багата рима, як видержано артистичний ритм") з аналітико-імпресіоністичним штрихом: "Поет дає звук – "дзвін" і після вздовж п`яти рядків перекидає ріжні тони, але слабші і в шостому тільки рядку дає риму – "він", – наче отзвук забринів" [2, с. 184]. Без сумніву, розвиток імпресіоністичної думки в аналітичному напрямі заохочував трактат Франка "Із секретів поетичної творчості", який з'ясував такі прикмети мистецтва слова, як музичність, мальовничість, настроєвість.

Loading...

 
 

Цікаве