WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Мистецтво психологізованого портрета у новелах Василя Стефаника - Реферат

Мистецтво психологізованого портрета у новелах Василя Стефаника - Реферат

В останньому абзаці образка є, проте, одна деталь, спільна із "споминами смерті" у тих, які були реанімовані. Це освітлені видіння, яскраве світло в кінці тунелю, що кличе до себе, притягує приємністю. У Стефаника це явище пов'язане з уявленням пробілу плахту: "йому легонько" [6, с. 188]. Матеріалістичні знання про стан умирання поки що дискусійні. Але характерно, що основні почуття й реакції психіки конаючого у Стефаника збігаються з даними сучасних наукових досліджень.

У своєму "портретному" мистецтві найвищого художнього рівня досягав Стефаник у психологічних студіях "Марія" і "Сини", в яких створює монументи Матері і Батька в їх апофеозі страждання за дітьми. Ці монументальні постаті простежуються у процесі їх еволюції як селян-патріотів, які викохали синів, що стали національно свідомими і цю свідомість прищепили й батькам. В обох випадках герої розкриваються у складних психологічних колізіях, які вимагали докладніших студій, ніж у звичайних злегка нашкіцованих образках. "Образковість" у більшій мірі витримана в "Синах", ніжу "Марії". Образок стану, психологічного стану Марії, героїні однойменного твору, є тільки у своєрідному оформленні – у зачині й закінченні. Марія сидить на присьбі й зосереджується на своїх переживаннях, що напливають, як ковдри, у її споминах. "...У Маріїв голові спомини з жалем, з розпукою ткали плахту, щоб закрити перед її очима ту прірву в житті..." [6, с. 193]. Наприкінці твору Марія "задеревіла" від співу козаків, неначе заснула, – "не будіть її". Однак у цей образ вставлена, своєрідно інкрустується сценка-діалог, діалог Марії з козаками, відтак він переростає у полілог, у якому беруть участь односельчани Марії, які добавляють фрази-характеристики Марії. Основна, домінантна риса характеру Марії – це її монолітність, міцність, здоров'я фізичне і духовне. Виклад від всезнаючого автора тут посідає порівняно багато місця. Ця характеристика "від автора" проте неначе зливається з монологом Марії. Портрет жінки-патріотки вимальовується на тлі часу – часу, наповненого бурхливими подіями, сповненого тривожної настроєвості. Відповідно й пейзаж психологізовано й символізовано: "Далеко під горами ревіли гармати, палали села, а чорний дим розтягався змієм по синьому небі і шукав щілин у блакиті, щоби десь там обмитися від крові і спузи" [6, с. 190]. Такий же психолізований портрет героїні, що відбиває внутрішні затамовані пристрасті, пульсацію почуттів і думок: "Сиділа на присьпі і нагадувала все минуле. Сперла голову до стіни, сиве волосся вилискувало досонця, як ченець із блискучого плуга і чорні очі відсували чоло вгору. Воно морщилося, тікало під залізний чепець від тих великих, нещасних очей, які шукали на дні душі скарбів цілого життя" [6, с. 190]. Очі і чоло – ці деталі портрету передано оригінально не мальовничо, як у Нечуя-Левицького, а в процесі своєрідного психологічного руху. "Чорні очі відсунули чоло вгору", чоло "морщилося, тікало від тих великих. нещасних очей", очі "шукалина дні душі скарбів цілого життя". Тут натяк на спогад-синтез. Після цього інакше прочитується життя трудівниці-подвижниці. Життєпружність, життєрадісність відчувається у всіх подіях, у всіх ситуаціях, у всіх трудах і справах Марії. Материнство оздоровлювало життєрадісну Марію: "Вона їх родила міцних і здорових, як ковбки; чим була грубша, тим більше робила, по кожній дитині була все краща і веселіша; а молока – то мала такого, що дітей могла не плекати, а купати" [6, с. 191]. Трудовий гарт, натхнена праця, любов чоловіка, любов до дітей – усе це гартувало, "витесувало" монумент героїні: "То як, бувало, жнуть на ниві цілу ніч, як дзвонять до сну дітям серпами, що позаду них понакривані спали, то чого їй тоді було треба, або чого боялася? Хіба, щоб звізда не опала дітям на голову; але вона була жвава така, що і звізду ймила би на кінчик серпа" [6, с. 191]. Висока доза майстерності, пластика й естетичне замилування автора – все мобілізоване для створення не холодного монументу жниці із застиглим серпом, а живого, зігрітого почуття, динамічного образу. "Дзвонять дітям серпами до сну, бо й діти ночують у полі. "Звізду ймила би на кінчик серпа"– як оживив, одухотворив, опоетизував знаряддя праці письменник. Росли діти, росла духовно разом з ними і невтомна мати: "Діти росли всі, ні одно не слабувало. Пішли до школи. Ходила за ними по всіх містах, носила на плечах колачі й білі сорочки, ноги ніколи не боліли її" [6, с. 191]. Марія йде залізницею до синів, – " у Львові заперли їх до арешту за бунт", і серце матері – чорнило всіх пристрастей – уподібнюється до вогню паровоза: "...а та колія так бігла й летіла до синів, мовби там у машині, напереді, горілоїї серце" [6, с. 191]. У даному випадку у Стефаника нема нюансування при зображенні психологічного стану – глибінь, інтенсивність переживань виражається крилато, синтетично-символічно, або ж констатуванням результату внутрішньої грандіозної битви пристрастей. Коли настала війна, і національно свідомі сини Марії добровольцями поспішили в загони Січових Стрільців, то Марія "Лагодила їх цілу ніч у дорогу... А як почало світати, на зорях, як побачила їх, що сплять супокійно, то й сама заспокоїлася. Сіла біля них в головах, гляділа на них тихенько від зорі до сходу сонця і – в той час посивіла" [6, с. 191]. Далі Стефаник своєрідно зображує діалектику душі матері і патріотки. Віддаючи Україні своїх трьох синів, Марія-мати веде внутрішню боротьбу. Вона прагнула, аби "котрийсь із старших обернувся до неї і сказав:

– Мамо, лишаємо тобі найменшого на поміч і потіху" [6, с. 192]. Але сини теж своєрідні моноліти – "ні один не сказав того слова". І тоді – це улюблений прийом Стефаника – біль людський спливає на оточення, на навколишню природу. Марія "діалогізує" зі стернею: "Сиві стерні передавали в її душу свій шепіт, шелестіли до вуха".

"Тож вони зреклися тебе: паничі забули мужичку" [6, с. 192]. Не випадково стерні "сиві" – такі ж, як волосся посивілої за ніч матері, що благословила синів на бій за Україну. Ця "гірка крапелька" – антитеза – "втроїла її відразу". Діалектика душі розгортається: Марія виймає ніж і загрожує, що "закопає зараз у себе", якщо найменший син не вернеться до неї. Драматизм сцени набуває апогею: Марія падає непритомна. Коли приходить до себе, то бачить найменшого сина при собі. Але ж знову заперечує себе, свої бажання. Марія переростає колишню Марію. Вона виростає, стає патріоткою:

– Біжім, синку, за ними, аби-м їх здогонила, най мені, дурній мужичці, простять. Я не знала добре, я невинна, що моя голова здуріла, як тота Україна забирає мені діти" [6, с. 193].

Ця сценка – майстерність шекспірівської проби, найвищий тонус трагедії. Далі драматизм іде на спад, принаймі у душі Марії, надходить відчуття катарсису, хоч напруга тла ще вулканічна і сягаєще несамовитих вимирів: "За цими здурілими людьми горів світ, немов на те, щоби ім до пекла дорогу показувати. Всі скакали в ріку, що несла на собі багряну заграву і подобала на метивий меч, який простягся здовж землі. Дороги дудніли і скрипіли, їх мова була страшна і той зойк, що родився зі скаженої лютості, як жерло себе залізо і камінь. Здавалося, що земля скаржиться на ті свої рани" [6, с. 193].

Це апокаліптичний пейзаж, пейзаж-видіння, пейзаж-марево. Він продовжується неймовірно гіперболізацією: "гармати виважували землю з її предвічної постелі. Хати підлітали вгору, як горючі пивки, люди, закопані в землю, скам'яніли й не могли підвести руки, щоби перехрестити діти, червона ріка збивала шум в крові, і він, як вінок, кружляв коло голов трупів, які тихенько сунули заводою" [6, с. 193]. Чи це дійсний пейзаж, чи криваво-вогненні видіння Марії? Одне і друге. Усе це – кипіння почуттів Матері, у якої троє синів пішло на війну.

У сцені розмови з козаками йде певна розрядка – перехід від непривітнього ставлення Марії як до уявних ворогів до материнської милості: пісні козаків з великої України такі ж, як і синів Маріїних. Якщо б зобразити графіком почуття, – це була б якась неймовірна кардіограма. Отой мотив серця – зболеного, зраненого, обпеченого – повторюється тут увічі: то серце Маріїне прирівнюється до вогню у печі локомотива, то "Попід мурами мами держали серця в долонях і дули на них, аби не боліли" [6, с. 132]. І знову надзвичайно оригінальна "формула" характеристики материнського портрета. Дослідниця Черненко порівнює цей образ з образністю зарубіжних експресионістів [8]. Але вона, мабуть, не врахувала особливостей українського побуту, адже майже в кожній селянській хаті, де жили греко-католики, а також римо-католики, висів образ діви Марії. Чи не тому й твір названий Марією? Це – асоціація із стражданнями Божої Матері. Цей образ вирине у "Синах". Отже, "образок" у Стефаниківському мистецтві набув крайніх точок психологічного кипіння. Багатостраждальна мати-Марія асоціюється з матір'ю-Україною. Характер монументалізується завдяки могутнім штрихам гіперболізованого письма, набуває рис величного символу.

Loading...

 
 

Цікаве