WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Мистецтво психологізованого портрета у новелах Василя Стефаника - Реферат

Мистецтво психологізованого портрета у новелах Василя Стефаника - Реферат

Образок-характер "Майстер" відзначається подвійним оціночним променем зору: авторським і точкою зору персонажів. Іван та його односельчани свято переконані, що то гуцул-конкурент якимись чарами позбавив Майстра фізичної і творчої снаги, здорового глузду, і роблять наївний висновок: "Гуцула гони від хати, якпса!..." [6, с. 52]. Але авторська логіка, втілена в конструкції твору, веде до раціоналістичного психіатричного тлумачення характеру героя – так, власне, повинен інтерпретувати твір читач, бо ж автор утримується від своєї оцінки. Він тут тільки режисер сценки – драми людської душі.

Письменник шукає щораз то інше оформлення своїх образків. Зокрема, дуже цікавий щодо своєї художньої організації твір "Давнина". Сценкою його вже в цілому не назвеш, бо є тільки її елементи: бесіда баби Дмитрихи з невістками, з внуками, подекуди здідом Дмитром. Але превелює тут не діалогічний, а авторський виклад, лише подекуди помережаний діалогами героїв і репліками односельчан після смерті головних персонажів. "Портретика" героїв у більшій мірі зв'язана з часовими вимірами, ніж просторовими. Але все ж тут є прийом портретування героїв, що й дає підставу й "Давнину" трактувати як своєрідний образок. Якщо у попередніх творах Стефаник зосеруджувався переважно на одній постаті, то в "Давнині" маємо три портрети, або портрет-триптих, оскільки всі портретовані особи з собою зв'язані й становлять своєрідне тріо характерів зі своїми, лише їм притаманними рисами вдачі, звичками й дивацтвами. Вже в абзаці-зачині підкреслюється давноминулість існування змальованих постатей: "Померли давно: дід Дмитро, баба Дмитриха і дяк Базьо" [6, с. 119]. Автор мислить їх як рівноправних осіб триптиху. Поза цими трьома спортретизованими особами є утворі ще один і найголовніший образ – це образ часу. Усі три характерності можливі і мисляться тільки у своєму часі. Артизм Стефаника тут полягає у мистецтві вирівнювати час речами, у майстерності матеріалізації часоплинності. Дід Дмитро має своє дивовижне хобі – колекціонувати старі предмети, які є носіями часу й неначе його затримують, виймаючи його в собі. Хроноритм тут оригінальний спосіб характеристики-портрета з часової точки зору – авторської. Автор володіє умовним способом всезнання. Дід Дмитро працює по господарству старанно, але без особливого замилування: "Але найстарша його робота то була така: він вилізав на стаєнний стрих і перекидав там старі плуги, борони, драбинки, ярмо; деревні отої немало призбиралося за п'ятдесятилітнє газдування. І все щось він з того стриху скидав на землю і волік перед хату на мураву. Оглядав, пробував і направляв. Це була його найлюбіша робота. Він, відай, нагадував собі давні літа коло тої роботи, і тому так вона йому прийшла на смак. Як не чесав волів, то, певно, майстрував коло старого ярма або старого плуга" [6, с. 119].

Тут можна стефаниківський образ діда Дмитра порівняти з образом гоголівського Плюшкіна. Але Плюшкін громадить старі непотрібні речі якось бездумно, механічно. Дід Дмитро замилуваний у сам ритм часу, у його мелодійність і барву. Барва часу, закодована у предметах одного типологічного роду, і створює отой темпоритм, який становить основу дідового поетичного світосприйняття: " Збіжжя не молотив по кільканайдцять років, подвір'я його було закладене доокола стіжками. Найстарший стіжок був чорний, той під ним сивий, менший від цього сивовий, тогідний, білий, а цьогорічний жовтий, як віск [6, с. 120]. Таким же носієм часу є колір солонини, яка стояла в трьох бочках: "В одній трилітня, жовта і м'яка, як масло, – це дідова бочка; в другій дволітня, півжовта, півбіла – це бабина бочка, а в третій цьогорічна, біла, як папір – це була діточа, бо діти лиш свіжу солонину любили" [6, с. 120]. Чоботи з минулих літ теж у своїх застиглих розмірах затаїли тавро часу – "великі чоботиська й маленькі":"Великі були його парубоцькі, шлюбні, ще з молодих літ газдування; маленькі були його синів, як ще в нього росли хлопцями" [6, с. 120]. Жилка колекціонера-аматора проявляється в тому, що дід Дмитро любовно ремонтує нікому не потрібні старі грати, дбайливо змащує старі чоботи. Достоменно знаючи дивакуватий характер свого чоловіка, баба Дмитриха заповідає невісткам: "...аби-сте не важилися ниткі взєти. Він би так забанував, що би зараз умер. Та й чоловікам наказуйте, аби вони єму із паду найменшої крішки небрали, бо він то так любить, що без днини не годен бути. Вони би єго зарізали. Най пан бог сохранить" [6, с. 120].

Дід Дмитро у своєму зосередженні на старовині не хоче навіть розмовляти із молодим поколінням ("Моя верства вімерла і на войнах погибла, я не маю з ким говорити" [6, с. 120]. А баба Дмитриха, навпаки, язиком "сто корців на днину перемолола би та й ще би дивиласи, чи нема ще других сто" [6, с. 121]. Рубці часу теж торкнулися обличчя баби. За іронічним спостереженням діда "і лице як шкіра на старім чоботі, і волосся як молоко, а язик не постарівси" [6, с. 121]. Баба теж має своє хобі – вона милується тим, що вона "наткала та нашила стільки, що грядки під полотнами та коверцями вгиналися" [6, с. 121]. Усе це вона береже як спадок по собі для невісток. Сенс буття бачить у передачі своїх набутків новому поколінню, а смерть сприймає як неминучість, скрашену пишним похороном: "А як я вмру, то маєте всі штири надо мною голосити чудними голосами, ще чуднішими словами. Та й дід як умре, то й єму маєте голосити ще краснішими голосами, ще чуднішими словами. Він вам лишить грошей, що мете гратиси в них" [6, с. 120].

Темпоритм часу, виражений його барвами, доповнюється кольором наймолодшого покоління – у контраст до жовтизни старого: "В неділю пополуднє приходили до баби всі невістки з онуками. Такі чорнобриві, як гвоздики, такі червоні, як калина. Баба садила їх за стіл, давала цьогорічної солонини і балакала з ними і кудкудакала, як квочка між курчатами" [6, с. 121].

Третій у портреті-триптиху – сусіда дяк Базьо. Як і дід та баба, він має і свою пристрасть, якою одержимий, і певні свої дивацтва. Домінантами його особистості є пристрасть до вчених книжок і до горілки. Одне комічно зумовлене другим: "Бабко Митришко, як я не маю пити, коли мені книжки в голові, як зайці бігають! Кождий стих, кожда титла преся, аби її співати або читати, а мені голова розскакується" [6, с. 121]. Ці атрибути книжності порівнює він з хмарою дітей, які не дають спокою, і він їх мусить попоїти, аби затихли. " Баба журливо похитувала головою. – Ото яка наука страшна, то не ціпом махати" [6, с. 122]. Отой дивакуватий Базьо у наївно-примітивних формах – читанні релігійних книжок – започатковує мимоволі хати-читальні. Але цей акцент на читальні тут якийсь не органічний, тенденційний, бо ж головне – примруженим оком, у добродушному тоні змальовані портрети трьох особистостей. Підтекстом проходить певна туга за ситими роками, на противагу яким наступлять "тісні роки". На закінчення свого викладу автор-оповідач допускає оціночний полілог сучасних читальників, аби виразити тугу за давноминулими часами:

– " То сам початок читальні заходить ще від старого Митра, і від баби Митрихи, і дяка Базя. В їх хаті почав дяк перший раз читати книжечки (...).

– Ой минулиси.

– І тота трояка солонина минуласи.

– Ого, конем не здогонеш!

До образка-портрета, без сумніву, належить стефаниківська "Вовчиця", але він має вже дещо інший відтінок – ознаки нарису, причому, документального, бо мова йде про дійсну людину, яку Стефаник атестує як "приятельку з дитячих літ" і яку він пошанував ("всі дивувалися, що я між ними був") своєю присутністю на її похороні в Русові, своєму рідному селі: "Ледве витягали ноги з русівського густого болота, а таки довів вовчицю до її ямки" [6, с. 227]. Автор прагне розповісти, хто була вовчиця й змальовує її як характерницю, людину шляхетньої душі, яка могла ставати понад буденщиною, вище політичних і кастових переконань і робити добро людям. Оповідь авторська, але із вкрапленням реплік самої "вовчиці". Всіх блукаючих, всіх бідних, всіх нещасливих вона зодягала і кормила "зі своєї бідної долоні" [6, с. 229]. У дитинстві "вовчиця" давала читати оповідачеві диплом шляхетства, де латинкою він прочитав одне слово "Кнігініцьких": "Аж геть пізніше, як я був вгімназії, той звиток показався шляхецьким дипломом родини Кнігіцьких" [6, с. 229].

Loading...

 
 

Цікаве