WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Мистецтво психологізованого портрета у новелах Василя Стефаника - Реферат

Мистецтво психологізованого портрета у новелах Василя Стефаника - Реферат

Реферат на тему:

Мистецтво психологізованого портрета у новелах Василя Стефаника

Усі Стефаникові твори психологічні, але є між ними такі, які зосереджені на якомусь одному героєві і є або своєрідною замальовкою певного психологічного стану, або є своєрідним характером-етюдом. Цим вони відрізняються від образка – сценки. З цього погляду характерне "Засідання". Якоюсь мірою тут представлена масова психологія. Адже спочатку превалює загальний настрій обскурантизму й боягузливості, потім молодий радний своїм виступом досягає перелому – більшість радних теж стає на захист бідної вдови.

Вже у ранньому творі письменника "У корчмі" виразніше вирізьблювався характер лише одного із двох співбесідників – Проця. Психологічна домінанта його характеру – улегливість, писавність, слабохарактерність. І про це ми дізнаємося з авторського повідомлення вже у першім абзаці: "Проця жінка била". Його "сп'янений" друг – Іван – виступає в ролі консультанта, який радитиме, як виправити цю ваду характеру. Він дає іронічну оцінку чоловічої улегливості взагалі, але вона в найбільшій мірі стосується Проця: "Ого, вже най того вола шлях трафить, що го корова б'є!" [6, с. 40]; "Мой, та же це покаяніє на увесь світ, аби жінка лупила чоловіка, як коня!" [6, с. 40]. Іван ніби порівнює свій агресивний характер з Процевим, терпеливо перелічує форми розправ з такою жінкою аж до найрадикальнішої: "Віострив би-м сокиру на точилі, та й бих по лікті обрубав" [6, с. 40]. Пасивна вдача Проця виявляється в тому, що він більше слухає, а говорить постійно Іван, викладаючи своє грізне й агресивне "поученіє" у захмеленому стані. Іван "драматизує" своє навчання, імітуючи ступінь зацікавлення справою Проця, як своєю власною. Ось психологічний портрет учасників діалога: "Проць закашлявся, аж посинів. Іван поклав оба кулаки в зубі та й гриз. Потім скреготав зубами на всю коршму" [6, с. 41]. На перший погляд здавалося б, що переживає більше Іван, ніж Проць. Але він тільки вдає це, демонстративно гризучи кулаки та скрегочучи зубами. Можливо, прагне інспірувати своїм грізним виглядом все ще пасивного Проця, що лише "закашлявся, аж посинів". Але ота фізіологічна зміна у його вигляді ("посинів") свідчіть про глибину реакції на картання його пасивності: ("Плюнути не варт на такого газду"). Проць прагне перебороти психологічний комплекс своєї меншовартості. Тому Проць звертається до об'єктивного судді – корчмаря – з питанням, "чи є такий паруграф, аби жінка чоловіка била".

У глибині душі Проць був би радий, аби "цісар таке право видав, бо це б оправдало його пасивність: "Руки складу навхрест, а вона най бучкує. Як право цісарське, то має бути цісарське" [6, с. 42]. Але Проць спроможний лише на те, щоб спересердя плюнути й горланити на ціле село, йдучи додому. Він, щоправда, погрожує Іванову науку застосовувати на практиці – "Але я руки обітну, як вербу підчімхаю", але все це перекреслює одна знаменна і промовиста фраза, яка остаточно розкриває характер Проця: "Як доходив до хати, то замовкав, а на воротях геть затих". Тут спрацювала попередня характеристика жінки: "Таже вона така тверда на серце, що би ката не збояласи" [6, с. 40].

Основним засобом розкриття психологічного характеру головного героя є тут зовнішня характеристика з точки зору іншого персонажа, а також через портретно-фізіологічний штрих ("посинів") і через поведінку героя, її градацію: голосна погроза і затихання від непереборного почуття страху м'якого Проця перед його "твердою" дружиною. Чималу роль виконує тут порівняльна характеристика героїв. Але якщо псевдогероїзм Івана – і твердість жінки – це дані, які не розвиваються, не розкриваються, то Проць проходить певну пунктиром накреслену еволюцію, завдяки чому він і є головним героєм образка-характеру.

У більшій мірі окреслюються вдачі обох "співбесідників" в образку "Побожня", хоч і тут вже в заголовку – іронічному – авторський натиск робиться на портрет Семенихи. Семен лише об'єкт виладовування її сварливої енергії, хоч і він і не такий пасивний, як Проць. Вдачі обох персонажів "викрещуються" стрілами гострих реплік сварки. "Естетичну вимовність" (М.Зеров) діалогу ми розглянемо у розділі "Художня енергія слова", тут нам ідеться про жанрове забарвлення, певну модифікацію образка-портрета, образка-характера та способи іх передачі та багатогранність характеротворення персонажа. Прикмети цих жанрових модифікацій має і "Побожна". Автор наприкінці свого творчого шляху, щоправда, вважав "Побожну" твором слабким. Це, мабуть, тому, що прийом перехресної характеристики героїв в процесі сварки вже був блискуче використаним у Нечуя-Левицького у його циклі оповідань про бабу Палажку та бабу Параску. Однак у Стефаника є своя особливість – лаконізм, якого бракує Нечуєві-Левицькому.

Багатогранна характеристика героя в образку "Майстер". Формально – це теж сценка, діалогізована картинка, місце дїї якої – коршма, отже, учасників діалога багато. Активізується голос автора, який час від часу ніби втручається у бесіду тих, хто говорить і слухає ("навіть і жид слухав"). Але головний оповідач майстер Іван. Для автора він передусім майстер ("То як часом майстер напивався в саму міру...") – ім'я його вирине десь наприкінці новели – в репліках односельчан. Інші "голоси" – спочатку пасивне тло, співчутливе до майстрового нещастя. Але вони згодом доповнять автохарактеристику героя. Свою розповідь Іван проводить як певну епічну історію – він розказував одну подію зі свого життя. Проте подія ця незакінчена, бо коли герой-оповідач проходив до найстрашнішої, найболючішої кульмінації, та "клав поперед себе пляшку горівки і пив понад міру". Історію доповнюють слухачі: "Зате ті, що дотепер слухали його і мовчки сиділи, розбалакувалися і жалували майстра" [6, с. 62].

Таким чином використовується художня композиція образка-сценки. Але жоден учасник полілога не окреслюється "портретно", психологія маси береться сумарно. Це "масовий" настрій співчуття – "всі слухали його з увагою", хоч чули ту історію вже не раз. "Ті, що слухали, дивилися на нього якось смутно, але мовчали. Іван їх завойовував своєю бесідою. Робив із коршми церкву" [6, с. 51]. Але розповідь була про щось високе, святе, про мистецтво. Тому й таке "довге" слово дозволяють слухачі Іванові. Є щось у його історії "щось більше за нас", – сказав би В. Винниченко. Іванова історія – це психологічний злам у душі майстра. Техніка його просто не витримала тягару відповідальності, відповідальності митця за свій шедевр. Іван, що досі вдало будував прості сільські хати й мав сили для того, щоб перебудувати село ("село геть перебудую"), був приголомшений надзавданням – побудувати церкву. Майстер робить – у межах селянської лексики – автопсихоаналіз свого стану в момент одержання цього мистецького суперзавдання: у нього "то чорно, то жовто перед очима". "А в голові – як коли би цигани клевцами гатили". "Такий я страх дістав..." " Отак як би-м хто сокиров зарубав у голову..." [6, с. 52]. Приголомшений майстер втратив добрий настрій: "ані жінка, ані діти не милі". А перед тим було згадано з великою любов'ю про дружину – вона раділа з успіхів чоловіка – майстра, коли мова заходила про його талант, вона "як скрипочка, увихається по хаті". Іван надмірно зосереджений на одній психічній домінанті – він ні з ким не розмовляє, концентрується в собі – "мну в собі". З елементів його переживань конструюється "віщий сон". Тема сну – все та ж церква. Ця церква – мрія мрій – у сні "розлетілася на порох".

Прийом сну у даному випадку – ефективний засіб показу внутрішнього світу героя, бо ж монолог Івана не є ще "потоком свідомості", освітньо-культурний стан майстра-самородка ще недозволяє на надмірні тонкощі психоаналізу. Свій внутрішній стан майстер витесує досить грубими знараддями – сокирою, клевцами, його підручними інструментами. Правда, він знаходив порівняння з сільської сфери буття, коли прагне виразити естетичне замилування твором мистецтва. Церкву своєї мрії він заквітчує вишневим цвітомй "омузичує" мелодією сопілки: "В мені сниться, що я десь у вишневім саду лежу та на сопівку граю". Вишні зацвіли, аж молоко капає, а я лежу та на сопівку граю. Але десь коло того саду вчиниласи церква, а я її десь вже поклав, а вона коло саду вчиниласи" [6, с. 51].

Іван розповідає історію свого психічного зламу, мистецького падіння в хвилину просвітління своєї душевної хвороби. То ж невипадково при згадці про похвалу свого таланту з боку матері й дружини "лице його пашіло великою радістю", "слухачі" дивилися на нього якось смутно, але мовчали" [6, с. 51]. Адже вони знали про те,що, як вони згодом скажуть, – "таже Іван потім здурів". Психічна хвороба Івана проявляється у його вчинках, про очі й розповідають слухачі: "Аді, не за довгий час піде відци додому, та й виб'є вікна, та й лєже на піч там ме співати. Та ніби він тепер має добрий розум? Таже розумний не бив би вікна у своїй хаті та не купував би їх щомісяця два рази" [6, с. 52]. Івана переслідує манія руйнації після того, як він став неспроможний творити. Зруйнувалася його творча мрія – в знак якогось алогічного протесту він руйнує свою хату. Однак Іван не тільки характер, він – характерник, людина виняткової творчої одержимості, яка й довела йогодо психійної катастрофи. Адже не кожен майстер так пережив би конкуренцію з іншим майстром – у даному випадку з гуцулом.


 
 

Цікаве

Загрузка...