WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Про особливості форми поетичних творів Григорія Сковороди - Реферат

Про особливості форми поетичних творів Григорія Сковороди - Реферат

Что нужность не трудна, что трудность не нужна [9, т.1, 87].









Стосовно форми поезій "Саду божественных пhсней..." дослідник П.Попов зазначав: "Особливо цікава у Сковороди-поета тонізація силабічного вірша, проведена дещо відмінно від тієї, яку бачимо у Ломоносова, Тредіаковського і їх послідовників на Україні, зокрема І.Котляревського. У віршах Сковороди, очевидно, вироблялася інша силабо-тонічна система, близька до силабізму українських народних пісень. Ця система не була підтримана безпосередніми наступниками Сковороди у віршуванні, які з легкої руки Котляревського пішли іншим шляхом, але час від часу і ця система відчувалась як паралельна лінія, в пізнішій українській поезії, зокрема у Т.Шевченка" [6, с. 611].

На нашу думку, поет у ряді своїх "Пhсней..." витворив не нову систему віршування, а силабічні, дуже тонізовані структури, які перебувають на межі силабіки і силабо-тоніки. Унормованість наголосів у рядках легко втрачалася, і структура знову набувала первинних силабічних ознак.

Підтвердженням того, що Г.Сковорода, як і А.Кантемір, тонізуючи вірш, не відступав від силабічної основи, крім аналізованих структур, є й лист до учня М.Ковалинського, датований вереснем 1762 року, у якому поет писав: "Посилаю тобі назад твої священні вірші, злегка виправлені – не щодо змісту, а щодо розміру" [9, т. 2, с. 227].

Наведемо уривок з вірша М.Ковалинського з правками Г.Сковороди:

Спаси мя, Господи! Яко

Преподобній оскудh.

Говорит ложная всякой

И нhт истины нигде.

Злость во всех живет сердцах

Само то ж и во устах.

Потреби ты устнh лстивы,

И язык велерhчивый [9, т. 2, с. 227].

З двадцяти чотирьох рядків твору хореїзованими є одинадцять. Решта – 54% (!) – "несилабо-тонічні". Отже, Г.Сковорода мав на увазі розмір силабічний. У цьому випадку – це восьми-семискладовий вірш.

До власне силабо-тоніки Г.Сковороді залишалося ступити навіть не крок, а менше. Але він його не зробив. Автора "Саду божественных пhсней..." важко запідозрити у консервативності. Структура його поезій свідчить про велику ритмічну чутливість. Але, як і інші українські поети цього часу, він залишився вірний силабічному віршеві. Чому?

На нашу думку, відповідь на це питання слід шукати у сфері того, як усвідомлювали силабо-тонічний вірш наші автори і теоретики вірша XVIII століття. У цьому плані цікавими видаються міркування П.Попова стосовно введення Г.Кониським теоретичних даних про російське силабо-тонічне віршування у курс поетики, що був читаний ним у Київській академії у 1746-1747 навчальному році: "Цікаво, що нова російська силабо-тонічна система не здалася Кониському чимось цілком відмінним від старої силабічної системи. Тому він і пристосував її так сміливо до згаданого VIII роду силабічних віршів, який ще Сломинський характеризував як триколон, а сам Кониський у першій редакції своєї піїтики – як "рід, що стосується до лірики і є різноманітний щодо різного застосування тону; один бо є диколон, який містить два роди віршів, інший – триколон, який містить три роди, інший – тетраколон, який складається з чотирьох родів" [7, с. 402].

Очевидно, й українські автори ставилися до силабо-тонічного вірша не як до чогось принципово нового, а як до однієї з багатьох можливих ритмічних форм силабічного вірша.

Важливо також розуміти різницю між усвідомленням силабічного вірша дослідниками ХІХ-ХХ століть і давніми авторами. На жаль, ще до сьогодні доводиться чути твердження про силабічний вірш в українській поезії, як про вірш штучний, неприродний, примітивний, монотонний, навіть "шаблонний" та "схоластичний". Витоки таких суджень очевидні: якщо силабіку вважали "чужою" в російській поезії, то такою вона була і в українській. До цього додається ще й збіднене розуміння силабічного вірша як обов'язково рівноскладової структури з цезурою і парною римою. Насправді ж український силабічний вірш – то цілий віршовий конгломерат, що включає в себе як рівноскладові, так і нерівноскладові структури різних розмірів, які здатні являти все багатство віршового ритму. За два століття українські поети розробили різні ритмічні форми цього вірша, урізноманітнили риму, здійснили експерименти з цезурою, витворили велику кількість строф, ввели внутрішню риму, добилися цікавих інтонаційних ходів за допомогою перенесень. Вони відточили свою майстерність настільки, що у кращих своїх виявах силабічний вірш XVI-XVIII століть вражає і сьогодні. Цей вірш був ближчим до природного мовного ритму, а отже не вимагав такого насильства над лексикою, як структура з вимогою впорядкування наголосів. Цілком ймовірно, що давнім українським поетам, вихованим на акцентній свободі, збідненим і монотонним видавався саме пропагований силабо-тонічний вірш. Перейти тільки до силабо-тонічного вірша, як однієї з ритмічних форм силабічного, означало б ритмічно збіднити поезію. Не слід забувати також, що силабічним був народнопісенний вірш, і протягом століть відбувався процес взаємозбагачення між цими двома видами поезії.

Думку про природність та органічність силабічного вірша в українській поезії підтверджує і його подальша доля. До кінця XVIII століття силабіка залишається пануючою формою.

Твердження про перехід української поезії другої половини XVIII століття до силабо-тоніки слід скоригувати. Варто говорити не про перехід, а лише про появу окремих творів, витриманих у руслі нової системи віршування.

Теза Я.Головацького про те, що "Котляревський "Енеїдою" закляв школярську класичність навіки" [2, с. 169] силабічного вірша, як системи, не стосується. У ХІХ столітті різні форми народнопісенної і книжної силабіки розробляли не тільки романтики і Т.Шевченко, а й Б.Лепкий, В.Масляк, С.Чарнецький, В.Пачовський, а молодий П.Тичина добився нечуваних "соняшнокларнетних" ритмів саме на основі модифікації силабіки, як це переконливо показала у своєму дослідженні про поетику геніального письменника Н.Костенко [5]. Зауважимо, що силабічні розміри, співголосні з народнопісенними, побутують в українській поезії і в наші дні, на жаль, з виразною ознакою стилізації.

Література

  1. Гаспаров М. Очерк истории русского стиха. М., 1984.

  2. Головацький Я. "Ластівка" // Історія української критики та літературознавства. Хрестоматія: У 3-х кн. Книга перша. К., 1996.

  3. Історія української літератури: У 8-и т. Т. 2. К., 1967.

  4. Кантемир А. Собрание стихотворений. Л., 1956.

  5. Костенко Н. Поетика Павла Тичини. Особливості віршування. К., 1982.

  6. Попов П. Життя і творчість Г.С.Сковороди // Матеріали до вивчення української літератури: У 5-ти т. Т.1. К., 1959.

  7. Попов П. З історії поетики на Україні (XVII-XVIII ст.) // Матеріали до вивчення української літератури: У 5-ти т. Т.1. К., 1959.

  8. Сидоренко Г. Українське віршування. Від найдавніших часів до Шевченка. К., 1972.

  9. Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2-х т. К., 1973.

  10. Ткаченко А. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства). К., 1997.

1 Жіночі рими позначаємо великими латинськими літерами (A, B, C, D...), чоловічі – малими (a, b, c, d...), дактилічні – малими літерами з апострофом (a', b', c', d'...).

2 Йдучи за В.Жирмунським та М.Гаспаровим [3, 8], розрізняємо рими а) "точні", б) "приблизні" – з нетотожними ненаголошеними голосними, в) "неточні" – з нетотожними приголосними.

Loading...

 
 

Цікаве