WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Проблеми поетичної асоціативності - Реферат

Проблеми поетичної асоціативності - Реферат

Тепер щодо самого асоціативного розгортання вірша. Великдень – період свят, пов'язаний із веселим, радісним настроєм (крім того, це вказівка на час дії). "На соломі" – конкретизується місце гри дітей. В одній зі своїх повістей Тарас Шевченко описує дитячу радість качання по соломі. "Против сонця" > сонячний день, а також деталізується топос перебування дітей. Гра крашанками – атрибут самого свята. Відома великодня гра робить дуже тонкий і такий закономірний асоціативний перехід на самовихваляння (чия крашанка міцніша? > хто кого? > а я ось що маю, а мені ось що подарували!). В українському селі був звичай до Великодня купувати дітям новий одяг. Підкладкою ситуації, що виникла й далі розгортатиметься, є своєрідний дитячий егоїзм. Психологи, які досліджують поведінку дітей, стверджують, що до 8 років діти мають сильну егоцентричну натуру, і лишень опісля вони поступово починають соціалізуватися, дослухуватися до бажань та потреб оточуючих. А сильне прагнення якщо не бути лідером, то, принаймні, виділитися (або бути серед тих, хто вже виділився) у дітей існує завжди. У даному випадку діти починають нахвалятися тими подарунками, які вони отримали тепер, на свято. Автор, як на розмір вірша, відводить багато місця на представлення самих подарунків. П'ятеро дітей отримало обнови – одяг чи прикраси. Тут і сорочечка з лиштвою (вишивкою білими нитками), і стьожка, і стрічка, і шапочка смушева, і чобітки шкапові (з кінської шкіри), врешті – свитка. Далі з гурту виокремлюється одна дівчина, яка протиставляється загалові тим, що у неї немає обнови. Це сирітка, якій ніхто не зробив великоднього подарунка. Привертає увагу зменшено-пестлива назва дівчини, в якій відлунюють авторські співчуття та жаль. Деталь "рученята сховавши в рукава" дає три конотативні ходи. По-перше, ще раз свідчить про сердечне ставлення автора до дівчини ("рученята"). По-друге, говорить, що дівчина не отримала ніякого подарунка. Вона ховає у рукава руки, в яких у протилежному випадку тримала б подарунок, або якими б відповідно вказувала на нього. І по-третє, візуально презентує важкий душевний стан дівчини – інтровертованість, замкненість у собі, внутрішня пригніченість, що спричинені відсутністю подарунка. Діти, загалом, дуже гостро реагують на індивідуальне виокремлення з гурту, що має негативний, неприємний тон.

Ось така, можна сказати, перша частина поезії. Частина, в якій автор дотримується, умовно кажучи, епічного зображення, відтворення подій у третій особі. Вона має свою ідейно-художню цілісність, свою емоційну хвилю. Та автор веде далі і у наступній частині – драматичній за способом зображення – сильно посилює емоціогенність ситуації, викликає наступну – набагато більшу, сильнішу – хвилю експресивності. Він у полілозі відтворює словесні партії самих дітей. Вони навперебій вигукують, хто їм зробив подарунки (акцент з подарунків переводиться на тих, хто їм їх дав). Одній – мати, другому – батько, третій – хрещена мати. Це все рідня, родина – чи то кровна, чи то Божа. І тут, у двох останніх рядках настає емоційний апогей вірша. Автор додає репліку самої сиріточки, в якій прозоро, сильно й нещадно відбивається гірка доля дитини без батьків, без рідних. "А я в попа обідала" > звучить нестримне бажання дитини хоч чимось, та похвалитися, хоч якось, та долучитися до дитячого хору вихвалянь.

Перед читачем асоціативно розбудовується фрагмент великодніх свят, в якому якнайвиразніше постає онтологія дівчини-сироти: для неї святковим подарунком є обід у попа. У цій ось невідповідності предметів вихвалянь (з однієї сторони одяг і прикраси, з іншої – звичайнісінька їжа) якраз і полягає уся "сіль" вірша. Це його пуант ("драматична загостреність", за І.Франком, чи новелістичний Wendepunkt, – несподіваний поворот). Не маючи чого показати, сирітка вже хвалиться – а цього їй дуже хочеться – чим може, але ж їжа – це не подарунок. Загальний рух асоціації: обід у попа > позбавленість батьківської опіки та ласки > безрадісна, трагічна доля сироти. Між іншим, просвічується образ гуманного священика, що влаштував сиротам святковий обід. Такі обіди влаштовували жебракам.

Цікаву історію має вірш Павла Тичини "Плач Ярославни". Її розкриває ретельний дослідник творчості поета Станіслав Тельнюк. У 1923 році П.Тичина переїздить з улюбленого Києва, що був цитаделлю українства, до чужого, зрусифікованого Харкова, де себе почуває дуже самотньо. І ось він пише поезію "Плач Ярославни", в якій виявляє свій душевний стан, свої почуття. Причому сам він виступає в образі самотньої Ярославни, що розпачливо тужить за Ігорем, а коханій Ліді Папарук відводить роль князя. С.Тельнюк помітив, що асоціації у П.Тичини взагалі відзначаються несподіваністю і що, зокрема, поет любив зашифровувати кохані імена у своїх творах (коли любив Полю, то часто вживав слова "поле", "поля", "тополя"). У цій поезії слово дружина має не лише пряме контекстне значення військового загону, але й приховане – коханої жінки [17, с. 261]. Дослідник так підсумовує цю історію: "Ліда Папарук прочитала "Плач", зрозуміла все – і примчала до своєї "Ярославни" в Харків. І була в них там перша шлюбна ніч – за 17 літ до того, як їх офіційно розписали як чоловіка й дружину..." [17, с. 261] Отож бачимо несподіване асоціювання емоції з боку автора та, скажімо так, єдиноправильне у даній ситуації відчитання художнього образу з боку єдиного читача. Сама ж поезія набула доленосного значення для обох, недаремно автор на ній поставив присвяту – Ліді Папарук.

У вірші "La bella Fornarina" П.Тичина творчо опрацьовує ситуацію, яка прийшла до нього через чотири століття в оболонці легенди, – зустріч Рафаеля Санті з "прекрасною Форнаріною". А легенда така: "Це була проста дівчина. Донька римського пекаря, відома у своїй околиці під іменем "красуні булочниці" – la bella Fornarina. Краса її давно була відомою серед художників: вони натовпами вешталися перед низенькою огорожею будинку на березі Тибра, де мала звичку вона сидіти по вечорах. Кликали товариші і Рафаеля подивитися на булочницю, але він говорив, що у нього надто багато роботи, аби заради гарненької голівки бігати вулицями Рима. У булочниці були знатні женихи не тільки зі світської аристократії, але й з духовної. Та чомусь заміж вона не йшла, на щось сподіваючись, чогось очікуючи. Нарешті одного разу вона зустрілася з Рафаелем. Короткочасна зустріч вирішила їхню долю: Рафаель зачинився у своїй студії, занехаяв розпочату роботу, не пускав до себе нікого і по пам'яті намагався воскресити неземний образ дівчини. І папа, і весь його двір, і друзі Санті серйозно хвилювалися недугою великого майстра. Здається, не передбачалося кінця його жахливому станові; але одного разу, відчинивши на невідступний стукіт двері своєї майстерні, він побачив на порозі живе втілення свого ідеалу. Вона кинула батьківський дім, пішла до нього, і з цих пір він не розставався з нею до смерті. Робота закипіла, колорит став життєвішим та теплішим; дивовижні обриси тонкої краси його подруги викликали найвеличніші твори його пензля. Вплив дівчини, що оволоділа всією його істотою, був надзвичайним: навіть Сикстинська Мадонна зі своїм невловимим виразом обличчя списана з неї" [4, с. 181 – 182]. Не можна із певністю стверджувати, що Павло Тичина був ознайомлений із цією легендою. Та важливо не це. Суттєво у даному випадку те, що поет виділив момент зустрічі Рафаеля з Форнариною і регенерував його крізь призму свого бачення, дав свою поетичну візію того, як це відбулося. Дійсний випадок чи легендарна фантастика перейшли у сферу широкого естетичного узагальнення і стали безсмертним, актуальним мотивом зустрічі митця з "музою, надісланою зверху" (П. Гнідич), з Божественною красою. Для П.Тичини – як поета, людини з яскраво творчою натурою – цей мотив був таким істотним, таким близьким. Його дружина згадувала: "Дуже любив красивих жінок. На вулиці як ідемо, – мало того, що сам ото йде й милується, – так він іще й мене до того припрошує: "Лідо, бач, яка гарна дівчина пішла!" [17, с. 244] Захоплення не тільки вродливими жінками, а й загалом, усім красивим, гармонійним, по-мистецьки виконаним – одна з промовистих атрибутів індивідуальності автора "Сонячних кларнетів". Тому мотив зустрічі з найвищим виявом краси органічно вилився у поезію:

Гуляв над Тібром Рафаель

в вечірній час в іюні.

Се сум, се сон, лелію льо,

льолюні я, льолюні –

Забилось серце. Слухать став:

о, як вона співає!

чи лю, чи ні, ламає руч,

а він затоном чале –

Все ближче пісня. З-за дерев

пурхнула голубина.

О, хто ти, дівчино, скажи! –

(несміло): Форнаріна.

І взяв за руку Рафаель,

не мовила ні тона.

Loading...

 
 

Цікаве