WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Проблеми поетичної асоціативності - Реферат

Проблеми поетичної асоціативності - Реферат

Реферат на тему:

Проблеми поетичної асоціативності

Асоціація – кардинальне явище не тільки у поезії, літературі, а й загалом у нашому психічному житті. З її допомогою встановлюються причинно-наслідкові зв'язки між певними нервово-психічними актами (відчуттями, уявленнями, думками). Це вона створює рух у складній психічній системі; вона, зрештою, її організовує. Асоціацію можна порівняти із гравітаційною силою Землі, без якої предмети втрачають значну кількість своїх властивостей й зависають у невагомості.

У мистецтві образного слова можна провести чотири магістралі, чотири загальні рівні сполучуваності: 1) реальність > автор / читач; 2) автор > образ (тут і єднання образних елементів); 3) образ > читач.

На першому рівні відбувається вплив довколишнього світу на свідомість та підсвідомість, емоційну сферу психіки автора. Вплив цей може виявитися у простій формі (як відчуття) та ускладненій (уявлення, що утворюють надбудову – ідеї). Іван Франко у трактаті "Із секретів поетичної творчості" зауважує, що враження з часом перетворюються у психічні копії (ідеї), які пов'язуються між собою. Відтак кожна репродукована ідея викликає цілі ряди інших ідей, що у свою чергу викликають наступні ряди і так далі [21, с. 65]. Оці асоційовані ідеї та почуття осідають у нижній свідомості ("багатому шпихлірі") й при потребі, за допомогою поетичної еруптивності, піднімаються у верхню свідомість, комбінуючись часом несвідомо. Таким є, на думку І.Франка, механізм творення поетичного тексту. Щодо самих відчуттів, то автор трактату вибудовує таку низхідну ієрархічну драбину: 1.зір (простір; світло; барви); 2.слух (тон; час; наступність явищ); 3.дотик (об'єм; консистенція: твердість, гладкість; віддалення); 4.смак; 5.запах [21, с. 78].

У психології до окремої групи відносять відчуття, що безпосередньо пов'язані із функціонуванням організму, сигналізують про його стан (потреби і їх задоволення, характер протікання фізіологічних процесів). До таких органічних відчуттів зараховують: мускульні (страждання при втомі чи ушкодженні м'язової тканини або задоволення від відпочинку), нервові, відчуття кровообігу та постачання тканини, дихання, тепла й холоду, травлення, такі, що викликаються дією електричного струму. Їх Олександр Потебня називає загальними відчуттями і підкреслює, що вони вказують на стан нашого організму, а не на властивості зовнішніх тіл [12, с. 85].

Відчуття іншої групи вказують на характерні ознаки зовнішніх тіл. Вони якраз і утворюють згадану ієрархічну драбину. Відчуття кожної з груп знаходяться між собою у зворотній пропорційності. О.Потебня наголошує: "У міру того, як із зростанням розподілу вражень у напрямку від загального відчуття до зору зменшується сила фізичного болю чи насолоди, яка їх супроводжує, все виразніше і виразніше виступає іншого роду оцінка вражень, саме – відчуття їх власної краси, незалежної від узгодженості чи неузгодженості із потребами нашого організму" [12, с. 90]. Отже, зменшення суто соматичних подразників створює прецедент для виникнення естетичного почуття. Розглянемо докладніше відчуття, поштовх яким дають об'єкти зовнішнього світу.

Зорові відчуття дають враження світла, кольору, простору (форми і величини). Достатня освітленість, світлова насиченість предмета є необхідною передумовою його візуального сприйняття. Англійський психолог Олександр Бен наголошував: "1) сильне світло дає змогу бачити предмети порівняно невеликого розміру; 2) білі зображення сприймаються до меншої величини, аніж темні" [1, с. 306]. Нестача світлових вражень веде до втрати загалом зорових відчуттів. Надмір їх (сильний світловий промінь) призводить до втрати цих відчуттів також, адже екстремальні полярні враження збігаються (осліп від темряви / осліплений яскравим світлом), та до виникнення больових відчуттів (коли кажемо, що світло ріже очі).

Людина відчуває потребу у досить сильних світлових враженнях (наприклад, яскравий сонячний промінь), але вони не повинні бути довготривалими у часі. Інакше виникає втома, що може супроводжуватися головним болем та невідступним бажанням сховатися у затінку.

Певні поверхні під дією світлового променя мають здатність утворювати блиск. Блискучі предмети перш за все привертають до себе увагу і, як правило, отримують високу естетичну оцінку. Роса на траві чи квітах, що спалахує у ранкових сонячних променях, – надзвичайно ефектне враження. Блискучі людські очі – показник сильного емоційного зворушення – мають таку ж оцінку.

У поетичній практиці ці явища є основою асоціативної образності. Наприклад, яскравий сонячний промінь (мається на увазі образ променя) може асоціюватися із ранком (його найсуттєвіший атрибут) й виконувати безпосередній емоційний ефект. Він може застосовуватися й у чітко означеній алегоричній структурі. Коли ж поет хоче привернути увагу до певного предмета, візуально передати його могутню кінетичну енергію, то наділяє його уявним спалахом, сяйвом, блиском. Блискучі очі (образ очей) конотуються, зокрема, із любовним чуттям, яке охоплює ліричного героя. Це чи не найпоказовіша прикмета цього емоційного стану.

Серед зорових вражень найвагомішими є кольористичні. О.Бен стверджує: "Безумовної краси не можна приписати жодному з кольорів зокрема, і якщо ми надаємо перевагу червоному, або синьому, або жовтому, то лише тому, що цього кольору не вистачає у довколишньому оточенні. Загалом, у наших сприйняттях превалюють кольори фіолетового кінця спектра, а тому червоний колір і кольори, до яких він входить, здаються за контрастом приємними" [1, с. 310]. Безперечно, що у певних випадках кольорові уподобання коригуються психічним законом різноманітності. Але не це відіграє тут вирішальну роль. Дехто надає перевагу підкреслено яскравим, "гарячим" кольоровим тонам (червоний, оранжевий, жовтий – ліва частина спектра). А дехто навпаки – тонам спокійнішим, "холоднішим" (фіолетовий, синій, блакитний – права частина). Вибір кольору залежить більше від психічної конституції: агресивні особи, а також представники так званих примітивних культур надають перевагу насиченим тонам (звідси червоний раніше виступав у значенні 'гарний', 'красивий'), тоді як малоагресивні, особи, виховані у стримуючому культурному соціумі, – навпаки. Загальновідомо, що у товаристві благопристойному, з вишуканими смаком та манерами серед усіх барв перше місце посідає сіра. О.Бен слушно зауважує: "Пам'ять на кольори має важливе значення для духовної організації особи: вона не тільки полегшує пригадування видів, картин і кольорових предметів (що характеризує живописців і поетів), але й зумовлює, з однієї сторони, інтерес до конкретного боку світу – з його хвилюваннями й запитами, а з іншої – відразу до сухих і голих наукових символів, форм і абстракцій" [1, с. 375].

Кольори в природі не існують самі по собі, людина має зробити свідоме зусилля, аби абстрагувати колір від предмета. Тож барви тісно асоціюються з предметами і, значною мірою, привертають увагу до них. Магія кольорів особливо сильна та цінна у пейзажній ліриці, де увага скеровується не стільки на сам предмет, скільки на його кольористичне враження, наприклад, образ вечірнього сонця на полум'яно-рожевому горизонті. Абсолютизація кольористичних вражень призвела у поезії до виникнення окремого стилістичного напряму – імпресіонізму.

Поети використовують враження кольорів насамперед навколишньої дійсності, причому свої відчуття вони інтенсифікують, дотримуючись певної естетичної мети. До основних барв поетичної палітри можна віднести: червоний (рожевий), жовтий (золотий), зелений (зеленкуватий), синій (блакитний), білий / чорний. Знову ж таки кольори можуть виступати й у плані безпосереднього враження, і, маючи під собою усталену символічну базу, можуть поставати у значенні ідейно-смислового ферменту.

Звукові відчуття у поетичній практиці мають більше форм застосування та дають більше число ефектів. Тут і емоційно забарвлені враження від певного звукового явища (пташині співи, гарматний рев). І звуконаслідування, яке надає поетичному творові ілюзії безпосередності, живої, яскравої дійсності. І тонкі ефекти асонансу та алітерації: накопичення голосних та приголосних у поетичній нарації. Попри комунікативну роль, яку виконують звуки у мовленні, вони свідомо чи неусвідомлено (поруч із рухами) служать засобом вияву людських почуттів. Від найтоншого зворушення (ніжний любовний шепіт, "воркування") до афективної, стресової емоції (нестримний, надривний крик від болю). Кожному звуковому враженню притаманна певна міра інтенсифікації, певний ступінь різкості, певний тембр. Існує своєрідний зв'язок між звуковим враженням, яке створює той чи інший предмет (явище), та формою його відображення. Це стосується ряду слів, зокрема дієслів, етимологія яких має підкреслено звуконаслідувальну базу. Безпосередніми звуковими провідниками емоцій є вигуки. Саме з них може починатися поезія, саме вони, неначе камертон, задають емоційний тон на початку вірша ("Ех, якби я не бачив розкішних степів" П.Тичини).

Особливу притягальну силу мають ритмізовані звукові враження. На них базується ритмічна привабливість поезії. Олександр Веселовський, говорячи про синкретизм первісної поезії, провідне місце у ньому надавав ритмові, що послідовно нормував мелодію, а відтак і поетичний текст [2, с. 156].

Loading...

 
 

Цікаве