WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Алегорії і символи “Похорону” - Реферат

Алегорії і символи “Похорону” - Реферат

Друга частина поеми нарешті співвідноситься з її назвою: центральний епізод ХІ і ХІІ розділів – похорон. Але погляньмо, за яких обставин він відбувається. Знову впадає у вічі синестезія зорових та слухових образів. В ХІ розділі поеми домінує тиша ("тихо скрізь", "не чути ані згука", "тіні не плили б тихіш"), яка злегка порушується далеким відгомоном дзвонів ("дзвони стогнуть", "дзвони все голосять"). Із нею поєднується (знову!) кольористичний образ, у якому домінує чорна барва (ніч, хоч і місячна; четвірка чорних коней із домовиною в каравані; "таємниця мов німа". Останню, власне, й розгадуватиме Мирон). До слова, четвірку чорних коней також можна вважати константним для Франкової естетичної свідомості образом, який мав би означати щось езотеричне, потаємне, жахливе, ба й містичне. Згадаймо відповідні епізоди у "Зів'ялому листі", "Перехресних стежках", "Великому шумі". Похоронна процесія вночі, у майже цілковитій тиші, набуває містичного сенсу і надреальної сутності. Між обома частинами поеми вибудовуються деякі опозиції: світло / темрява, звукова насиченість / тиша, хоч їх дещо згладжує Х розділ твору. Та цілий ряд образів, намічених у "Бенкеті", логічно продовжуються в "Похороні". Це, насамперед, сам розгорнутий мікрообраз похорону, який у першій частині подається лише натяком ("Я викопав вам гріб", – каже Мирон). По-друге, символічним виглядає напис, що його прочитує Мирон на воротах кладовища: "Хто сюди ввійде, надію хай навіки попроща". Отже, ми знову у пеклі. Зайве підтвердження цьому – очі Мирона, в яких "блищить ще земне (курсив наш.– М.Л.) зло". По-третє, і тут розгортається проблема зради. Покійник, якого оце ховають, "впав, як зжатий острим серпом сніп, / З рук зрадника, що й нам накоїв лиха" [9, т.5, с.85]. Механізм убивства, по-четверте, – той самий:

І не кинжалом вбитий, не мечем,

А словом, що пихою злою диха (курсив наш.– М.Л.) [9; т.5; с.85].

Знову маємо константний символічний макрообраз "зрада – слово – отрута". Обидві частини поеми, як бачимо, поєднуються між собою внутрішньою логікою. Наявність спільного у них, з одного боку, і полярна опозиція між ними, з іншого, сама собою формує наративно-ціннісну настанову. Наратор ніби звертається до читача: ну ж, поглянь на те саме явище з іншого, протилежного, боку.

Тому до другої частини твору вводиться колізія двійництва. Покійником виявляється якийсь Мирон, "войовник", "проводир", "будівник будущини" народу. Стає зрозумілим, що "живий" Мирон опиняється тепер у центрі ще однієї опозиції: "чужі" (там, на бенкеті) / "свої" (тут, на похороні). Саме тепер настав час розгадати таємницю: у труні виявляється Мирон-двійник, труп якого починає сходити кров'ю при наближенні Мирона "дійсного". М.Возняк, студіюючи джерела "Похорону", вказує тут на Шекспірівську алюзію [1; с.215]. Схоже повір'я віднаходимо і в "Пригодах Тома Сойєра" Марка Твена. Ця ситуація, у свою чергу, атрибутує Мирона як убивцю (читай: самогубця). "Самосмерть" героя надибуємо й у третьому жмутку "Зів'ялого листя", причому цей мотив ліричної драми суголосний із епізодом "Похорону". Гучне бамкання дзвонів є тлом, на якому відбувається самострата:

Вона умерла! Слухай! Бам! Бам-бам!

...............................................................

Вона умерла! – Ні, се я умер [9; т.2; с.155].

А наступний вірш жмутку характеризується рефреном "Я умер".

У "Похороні" убивці одразу ж оголошують вирок:

...з трупом враз в могилу,

Та так: на вбійці вбитий щоб лежав [9; т.5; с.87].

Так, "коли доходить до похорону, то землею треба засипати одразу двох "миронів". Одного – з громадським сумом, у почесній домовині; другого – з почуттям громадської сатисфакції, поклавши під домовину" [8; с.41].

Як і в першій частині, зрада і вбивство ставлять Мирона у ситуацію опозиції до громади.

Слід зауважити, що колізія двійництва характеризує й інші Франкові твори: "Поєдинок" (віршований і прозовий варіанти), "Лель і Полель", "Перехресні стежки". Семантика кожного з них виявляє твердження Франка про неможливість співіснування двох "я" у людському єстві. Одне або мусить поступитися місцем іншому ("Перехресні стежки"), або загинути ("Поєдинок", "Лель і Полель"). У "Похороні" роздвоєння особистості завершується особливо драматичним фіналом: гинуть обидві частки цього "я". Останній рядок другої частини твору – остання рефлексія Мирона:

Мене пожерло озеро студене [9; т.5; с.87].

Розшифрувати зміст цього образу знову допомагає контекстуальне прочитання. Терцина як панівна поетична форма "Похорону", пекло як основне місце дії – все це асоціюється із "Божественною комедією" Данте. Його пекло, як відомо, складається з дев'яти кіл, однак під ними, на самому дні, міститься крижане озеро. Цікаво, що свою працю над перекладом "Божественної комедії" І.Франко розпочав саме наприкінці 90-х років (перші опубліковані переклади датуються 1900 роком) і в час праці над "Похороном" перебував у силовому полі цього твору. Дещо пізніше, у розлогій праці "Данте Алігієрі. Характеристика середніх віків. Життя поета і вибір із його поезій" Франко сам пояснить суть цього символу: "Доходячи до остатнього пекельного круга, Данте під проводом Вергілія переходить величезне льодове поле, в якому в прорубах стоять заморожені душі грішників – зрадників, клеветників і братовбивць (курсив наш.– М.Л.)". В одному з них Данте впізнає "Бокку деллі Абаті, який у кривавій битві під Монтаперте стояв ніби по стороні флорентійців, але був у порозумінні з ворогами і в рішучій хвилі відрубав руку флорентійському хорунжому так, що стяг упав додолу і серед флорентійського війська повстало замішання, що довело їх до повного погрому" [9; т.12; с.173–174]. Коментатори Данте це озеро звуть ще зоною Юди (Джудеккою) [4; с.508]. Пригадаймо, що образ Юди з'являвся на самому початку твору.

Із "студеним озером", а відтак із найнижчим пекельним колом, пов'язується морально-етичний аспект зради – наскрізного, як бачимо, символу "Похорону". Недаремно й обидві іпостасі Мирона таки виявилися похованими на дні студеного озера. Зрада неприйнятна навіть для досягнення найблагороднішої і найсвятішої мети. Зрада нищить у людині соціальне ("своїх" зрадив, для "чужих" своїм не став) та індивідуальне "я" особистості. У поемі "Поєдинок" один Мирон докоряв іншому: "Ти смієш Мирона ім'я поганить?" А ім'я "Мирон", як твердять етимологи, походить від грецького "мірро", а відтак – "мир" [2; с.155]. Мир втрачено, отже і загибель обох іпостасей "я", і їхній похорон є за таких обставин цілком логічними.

Чому саме так вчинив із своїм героєм автор? Сміємо припустити, що "символи й алегорії" "Похорону" – не лише "чари місячної ночі", а й наслідок комплексу вини поета, набутого після різкого й категоричного тону "Поета зради". Характерно, що саме 1899 року відбувається Франкове повернення до польської культури. У "Літературно-науковому вістнику", щоправда, без підпису автора, з'являються його переклади поезій Міцкевича, Гомуліцького, Асника, а згодом цикл "Із польських поетів". У цьому контексті сприймаємо і "Похорон".

Література

  1. Возняк М. До джерел Франкового "Похорону" // Радянська література.– 1941.– № 3.

  2. Глинський І. Твоє ім'я – твій друг.– К., 1970.

  3. Грабович Г. Вождівство і роздвоєння: тема "валленродизму" у творах Франка // Сучасність.– 1997.– №11.

  4. Данте Алигьери. Божественная комедия.– М., 1967.

  5. Каспрук А. Філософські поеми Івана Франка.– К., 1965.

  6. Моторнюк І. Стаття І.Франка "Поет зради" і проблеми валенродизму // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин.– Львів, 1998.

  7. Мочульський М. Іван Франко: Студії та спогади.– Львів, 1938.

  8. Саєнко І. Про ідейно-художню концепцію поеми І.Франка "Похорон" // Українське літературознавство.– 1970.– Вип.11.

  9. Франко І. Зібр. тв.: У 50т.– К., 1976–1986.

  10. Франко І. Поет зради // Баган О. Іван Франко і теперішнє становище нації.– Дрогобич, 1991.

  11. Шекспір У. Гамлет, принц данський / Переклад П.Куліша.– Львів, 1899.

Loading...

 
 

Цікаве