WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Алегорії і символи “Похорону” - Реферат

Алегорії і символи “Похорону” - Реферат

Реферат на тему:

Алегорії і символи "Похорону"

У короткій "Передмові" до поеми І.Франко зазначав, що в сюжет твору він кладе дещо змодернізовану стару легенду, "лишаючи, зрештою, її основу незмінену з усіма її алегоріями і символами. Може, стріне мене закид, – продовжував поет, – що все тут занадто темне і невмотивоване. Що ж, такий закид буде потроху і оправданий..." [9;т.5; с.54]. М.Возняк, А.Каспрук, І.Саєнко, Т.Гундорова, Г.Грабович та інші дослідники по-різному інтерпретували текст цього твору, дошукувалися джерел його написання.

Спокуса й собі зануритися в тайнопис поеми таки переважила – тож подаю свою візію побаченого.

Для точнішого дешифрування езотеризму "Похорону" вдаємося до контекстуального прочитання – враховуємо Франків доробок останніх десятиліть ХІХ ст., який і допомагає пролити світло на "занадто темні й невмотивовані" місця поеми.

Давно помічено, що сюжет твору легко розпадається на три частини, які умовно назвемо так: "Бенкет" (І – Х), "Похорон" (ХІ – ХІІ) та "Епілог". Кожну з них можна потрактувати як самодостатній, завершений твір із специфічними проблематикою, архітектонікою, хронотопом, жанровими ознаками. Це – тема окремої розмови. Дві перші частини різняться між собою і рецепторними (сприймальними) характеристиками. Перші рядки "Бенкету" вражають сліпучими зоровими образами: "Велика зала світлом (курсив наш.– М.Л.) вся залита. / Горять лампи й ряснії жирандолі, / І повінь іскор, наче стежка бита, / У дзеркалах великих ллється долі" [9;т.5; с.55]. Тема світла поступово нагнітається: "стіл довжезний сяє", "блиск туалет аж сліпить око кволе", "горять алмази", "блиск очей красунь аж серце коле".

Зорова терапія читача поєднана із слуховою інтенсивністю: "Музика грає, / Гримить, то плаче, мов дитина в полі" [9; т.5; с.55]. Рефреном звучать слова "музики грім", що йдуть після кожного виголошеного тосту. "Музичні" образи доповнюються іншими, більш різнорідними:

Розмова ллється, клекотить чудове

Гудіння, де сотки шумних привітань,

Солодкі шепти, срібний усміх, перлове

Признання, град уриваних запитань [9; т.5; с.55].

Врешті – "Шумно!" Так за допомогою інтенсифікації зорових та слухових образів створюється картина безтурботного застілля, при якому "втишається душа, щеза сумління, / Все одиничне тає, пропадає, / Живе лиш тлум, гуртове сотворіння" [9; т.5; с.55]. Наратор вияснює нам, що причина бенкету – славетна перемога над грізним ворогом.

Але другий розділ – уже контрапунктивний. Змінюється ракурс бачення. Деміургічна позиція наратора-Мирона поступається місцем "внутрішньому" погляду. Суб'єктивується "я" наратора, яке водночас опиняється у внутрішній опозиції до учасників бенкету:

Мов Юда той серед синедріону,

Котрому він Христа продав на муки,

Так я сидів на бенкеті отсьому [9; т.5; с.57].

Настрій у Мирона пригнічений, майже депресивний, і передається через слухові образи. Музика у його сприйнятті – "чортівський регіт", вона "реве і душу всю термосить", скрипка "плаче і голосить", бас "реве і помсти просить". І, врешті, найвища точка градації, коли Мирон подумки промовляє: "Музико, цить! бо в мене серце трісне!" [9; т.5; с.60].

Що ж було причиною такого внутрішнього стану? Спонтанний спогад, ураз із яким до мозку персонажа вривається цілий рій синестезованих експресивних образів, які витворюють справжню какофонію та зорову дисгармонію: "І рій якийсь ввірвавсь кровавий, лютий, / І крик піднявся, плач і зубний скрегіт", яка врешті оформлюється у чіткі логічні судження:

Ти зрадник! Зрадник! Зрадив люд закутий [9; т.5; с.58].

Позначений на початку образом Юди, у поемі гучнішає мотив зради. Перед внутрішнім зором Мирона миготять картини минулої ночі. Він – провідник грізної армії, яка піднялася "за права людей, за волю" і яка ось-ось переможе ворога, завдасть йому останнього нищівного удару. Однак у момент найвищої напруги дії кульмінація епізоду перемикається на іншу реалію, а саме – зраду. Г.Грабович у своїй студії твердить, що Франко затемнює сам механізм зради [3; с.122]. Погодимося з дослідником, але лише у тому, що автор не передає дій Мирона, пов'язаних із зрадою. Врешті, не це, на нашу думку, цікавило його насамперед. У поемі відслонюється інший аспект – мотиваційний; аспект, що тягне за собою цілий ряд взаємопов'язаних, символічних образів. До зради Мирона спонукує князь, який

...за старця перебраний, тихцем

Прийшов до мене і почав шептати...

Він, сатана, аж плакав, щоб налляти

Мені крізь вухо в саму душу трути (курсив наш.– М.Л.),

Щоб свій язик гадючий підіпхати

Мені під серце! [9; т.5; с.60].

"Отрута крізь вухо" одразу наштовхує асоціацію з "Гамлетом" Шекспіра, зокрема із ситуацією зради. Клавдій убиває свого брата, Гамлетового батька, вливаючи йому отруту у вушну мушлю. Цікаво, що 1899 року "Гамлет" виходить друком в українському перекладі, який здійснив П.Куліш, а передмову і коментарі до тексту спорудив І.Франко. У Кулішевому перекладі привид батька промовляє до Гамлета такими словами:

Я спав у себе в сді

(Сей звичай був після обід у мене),

А дядько твій підкравсь до мене спевна

З проклятим соком блекоти в пуделку

І влив отруту в двері мого вуха (курсив наш.– М.Л.)[11; c.34].

Шекспірівський образ, мабуть, допоміг Франкові унаочнити момент зради, водночас посиливши його символістичну сутність. Миронова зрада пов'язується з отрутою, але впущеною до свідомості у вигляді слова. Дещо раніше, у статті "Поет зради" І.Франко закидає Міцкевичу, що той годує польську суспільність "затроєними (курсив наш.– М.Л.) плодами" [10; с.80]. Повернувшись до "Похорону", ствердимо, що в естетичній свідомості Франка макрообраз "зрада" пов'язується з мікрообразами "слово", "отрута" і в такому вигляді набуває сталої, константної сутності.

В одному з незакінчених прозових уривків "Похорону" князь має ім'я Адам. М.Возняк стверджує, що прототипом цього персонажа є Адам Сапєга, "голова польського крайового виборчого комітету для всієї Галичини" [1; с.216]. А чи не випрозорюється тут інший прототип, навмисно затемнюваний у поемі, – Міцкевич, оте, на думку Франка, джерело отрути, жертвою якої він спершу вважав і себе самого? Адже ж і князь у поемі – "ангел", "отець" і воднораз "сатана", "змій лютий", який знайшов дупло в душі Мирона і спокусив його до зради. (Неоднозначним, до речі, було і ставлення Франка до Міцкевича [див.: 6, с.511–516]). Антиномічність образу князя посилюється, коли він проголошує тости на бенкеті. Перший із них завершується словами "Хай живе чорт!", другий – "Vivat наш Бог!"

Властиво, у наступних розділах "Бенкету" виклад драматизується, причому набуває ознак драми ідей. Має рацію А.Каспрук, коли говорить про "переважання драматичного моменту над ліричним" [5; с.122]. Кожен із промовців висловлює свій погляд на методи розбудови суспільства. До краю напружує опозицію між бенкетуючими і Мироном генерал, заявивши, що зрада відчужила останнього і від них: "Ми визискали вас, та нині маєм / Для вас лишень обридження й погорду"; "Для нас ви ворог, зрадник і простак" [9; т.5; с.76].

Своєрідним містком між частинами поеми є десятий розділ "Бенкету". Його рецептивна природа змінюється докорінно. Провідним виявляється яскравий звуковий образ бамкання дзвонів. Оте "Бам!" у невеликому уривку повторюється п'ятнадцять разів. Уважний та вразливий читач дістає справжній слуховий шок. До того ж, бамкання поступово наростає; дзвони "ревуть", гримлять погрозою, прокльоном, розпукою. А ще кожен тон "душу прошиба, мов ніж". У результаті перед очима читача з'являються містичні образи розритої могили і смерті з косою.

Мабуть, така ампліфікація звукових чи слухових образів є наслідком візійного, а може, й галюцинаторного стану психіки. На користь такого вислову може промовляти й той факт, що усі галюцинаторні чи близькі до них епізоди у Франковій творчості надзвичайно схожі за образністю, колористикою, "механізмом" перебігу тощо. Як би там не було, М.Мочульський, ведучи мову про І.Франка, зазначає: "У людей з перечуленими нервами трапляється цікаве психічне явище, відоме під назвою audition colore – вони відчувають деякі звукові тони як зорові враження певних фарб, чи інакше, вони чують фарби і бачать тони" [7; с.58]. Кульмінаційним моментом можна визнати гротескну картину дисперсії світла. Перелив барв у цьому епізоді справді сатанинської гри майже точно відтворює світловий спектр – від пурпурного до фіолетового, який, втім, змінюється, зеленим: "Зразу поплила / Пурпура, мов кровавая криниця; / Вона пожовкла... / Ось блиск посинів... / А світла блиск зробивсь фіолетовий, / А там зелений" [9; т.5; с.82].

Веселий і безтурботний бенкет перетворюється на справжнє царство тіней: "Всі пани й пані / Були, мов тіні, мов екран газовий: / Крізь них було все видно на стіні" [9; т.5; с.82]. У своєму реальному вимірі залишається лише князь, цинічний усміх і блиск очей якого наводять на Мирона невимовний жах. Підтверджується ще один екзистенційний вимір постаті князя: він – Люцифер, носій світла і володар темряви водночас. Згадана вище дисперсія (розклад світла на цілий спектр кольорів), що відбувається не без участі князя, – лише посилює цю думку. Подвійного навантаження набуває й часопростір Мирона: бенкетна зала і, також, пекельний закапелок. Тому закономірною виглядає рефлексія персонажа: "Де я? В яку нору запхався?", а відтак незбориме прагнення видобутися звідти – куди б ви думали? – "На світ! Уся душа моя / Кричить: на світ!" [9; т.5; с.82].

Loading...

 
 

Цікаве