WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Інтертекстуалізми в оповіданні І.Франка “Odi profanum vulgus” - Реферат

Інтертекстуалізми в оповіданні І.Франка “Odi profanum vulgus” - Реферат

На цьому тлі мудрий французький афоризм в устах Професора, єдиного позитивного учасника полілогу, не справляє карикатурно-іронічного враження, будучи своєрідним резюме просторішої його сентенції: "Дійсна вищість почуває себе до обов'язків супроти нижчих. Noblesse oblige" ("Шляхетство зобов'язує").

Якщо попередні фраземи-варваризми вносять відтінок модальності у часткові клітинки тексту, то українсько-французький афоризм Професора є виразником ідеї твору, антиподом якої є латиномовний заголовок, що у контексті сюжету прочитується як сатиричний. Його проголошує у дещо розпоширеному вигляді поет-модерніст Вікентій, він же у редакції часопису Заграничний політик: "Odi profanum vulgus et acro!" ("Ненавиджу низьку юрбу й погорджую нею"), що становить початковий рядок оди Горація "До хору дівчат і хлопчиків". Спочатку ця фраза звучить як декорація у контексті постулатів мистецтва для мистецтва, але у ході сюжету розкривається її справжній конкретний сенс: Вікентій ненавидить свого позашлюбного сина, який народився від випадкових зносин зі служницею, сина, якого він одинадцять років не хотів бачити, а десь улаштувати після смерті його матері забував, що й привело до трагічного фіналу.

Ця латиномовна фраза виринає у заголовку твору та самому тексті й пояснюється вона усім ходом сюжету. Фраза належить, за моїм поділом, до другої групи інтертекстуалізмів в оповіданні, – тих, що мають конкретного автора. Цитати з Ніцше і Верлена Франко навмисне паспортизує, посилаючись на найновіші видання цих письменників (1898-го року; саме оповідання друкувалось наступного року), неначе іронізуючи з наспіх нахапаної цитатами із щойно надрукованих книжок ерудиції інтелектуалів. Цікаво, що в контексті оповідання уривки з творів Ніцше і Верлена (до цих авторів Франко в інших своїх працях ставився досить скептично) засвічуються глибокозмістовними гранями. Цитати беруть активну участь в інтелектуалістичній дискусії та в психологічній характеристиці персонажів, стаючи художнім прийомом їх автохарактеристики.

Дискусія в редакції "одного поступового і демократичного львівського дневника" спалахує навколо проблем мистецьких, зокрема проблеми художніх напрямів – натуралізму і модернізму.

Професор обстоює постулат зрозумілості поезії, виступає проти концепції елітарності мистецтва: "...Не люблю тої вашої нової штуки, що нібито обертається до вибранців з тонким смаком, а направду дурить сама себе і хоче дурити нас або вимагає від нас якихось інших нервів, ніж ті, якими наділила нас природа" [2; т.21; с.80]. Артист не любить усього плебейського, зокрема "цибулі". У цьому його підтримує Заграничний політик, який ідентифікує "цибулю" з національними традиціями та святощами. Заграничний політик – він же автор недрукованих, бо незрозумілих віршів – найпалкіший речник мистецтва для мистецтва (як і Артист). На противагу Професорові, Заграничний політик обстоює постулат незрозумілості, туманності поезії. "Ясність є один із окликів пережитого натуралізму..." [2; т.21; с.82] – також опонує ПрофесоровіАртист. Він прагне використати цитату з Ніцше, спрямовану нібито проти натуралізму,.. і перекручує її зміст. У цитаті мовою оригіналу висловлена глибока думка Ніцше про неможливість усієї безконечності світу виразити в образі. Ця думка, очевидно, імпонує Франкові, який у "Гірчичному зерні" висловив ідею безконечності пізнання, невичерпності пізнання об'єкта.

"Unendlich ist das kleinste Stck der Welt" [2; т.21; с.82] – проголошує Ніцше, але Артист це тлумачить як непотрібність пізнання натури, непотрібність ясності (зрозумілості), як невіру в об'єктивну правду, а віру у свою суб'єктивність – нерви й фантазію. Поет, на думку зарозумілого Заграничного політика, не зобов'язаний до вдячності суспільству, котре не треба підносити до високого рівня, а слід ненавидіти.

В оповіданні є дві цитати з Верлена. Обидві вони служать іронічною характеристикою поета (мається на увазі Заграничний політик з його пихою, фальшем і блягерством):

O pote, faux pauvre et faux riche, homme vrai,

Jusqu'en l'exterieur riche et pauvre, pas vrai,

(Ds lors, comment veux-tu, qu'on soit sr de ton coeur?)

Tour tour souple drle et monsieur somptueux,

Du vert clair plein d'"espr" au noir componctueux,

Ton habit a toujours quelque dtail blaguer [2; т.21; с.87].

Характерно, що Франко у виносці дає свій підрядковий переклад цієї поезії Верлена: "О поете, фальшивий бідахо і фальшивий багачу, правдивий чоловіче, аж до зверхнього вигляду не направду багатий і не направду бідний (і супроти того як же ти хочеш, щоб хтось був певний твойого серця?); раз ти щедрий до смішності і пишний пан, перескакуєш від ясної зелені, повної надії, до скорботної пітьми: твоя поведінка все має в собі дещо з благера" (Р.Varlaine, Сhоіх de роsies, Раris, 1898, стор. 399). (П. Верлен, Вибрані поезії, Париж, 1898, стор. 399) [2; т.21; с.87–88].

Цей іронічний образ поета, що його накреслив Верлен, з усією очевидністю імпонував Франкові з його вимогою щирості поезії, адекватності душі автора і його поезії, – постулатові, що його висловив Франко хоча би в романі "Не спитавши броду". Функція вщеплених в організм твору рясних інтертекстуальних фрагментів багатогранна. З одного боку показано високий інтелектуальний рівень журналістів, котрі працюють на відносно чорній і невдячній роботі, що дає їм лише мізерний мінімальний заробіток. З іншого – надмірний уявний і фальшивий аристократизм деяких із них; погорду до народу; абстрактність сфери ідей, у якій вони перебувають, відірвані від дійсності. Крім того, усім перебігом інтелектуальної дискусії і трагічним фіналом сюжету, позицією наратора-автора Франко висловлює своє неприйняття ідеї незаангажованості літератури.

Заграничний політик, він же модерністичний поет, всіляко тікає від дискомфортної дійсності – своїх обов'язків батька. Тікає у сферу забуття. Але ця дискомфортна дійсність ловить його, так би мовити, за поли, примушує подивитись правді в вічі.

Поет Вікентій не хотів поглянути в обличчя своєї рідної дитини – щирої, гарної, мудрої, незіпсованої, – але судилося йому оглядати її обвугленого трупа. Психічний стрес батька близький до божевілля. У п'яному, напівбожевільному його белькоті – фрагмент верленівського шедевру:

Les sanglots longs

Des violоns

De l'automne

Blessent mon cœur

D'une langueur

Monotone [2; т.21; с.97].

Франко у статті "Із секретів поетичної творчості" перекладає цей уривок так: "Довгі хлипання скрипки восени ранять моє серце монотонною втомою" [2; т.31; с.96]. Пропоную свій переклад цього фрагменту:

Скрипок безнастанні

ридання

У дні осінні

моє серце ранять

Сумним

монотоном.

Звукопис цього вірша неперекладний, його настрій не можна передати жодною іншою мовою, і це одна з причин цитації поезії в оригіналі. Але у контексті катарсису Франкового оповідання сприймається не зовнішня звукова оболонка вірша, а його внутрішня форма – образ пораненого серця, співзвучний з ножем у серці батька, який нарешті відчув, що він – убивця своєї дитини, кат, що спалив її своєю байдужістю і відчуженістю. Франко двічі цитує цей вірш Верлена, і кожен раз, залежно від контексту, інтертекстуалізм сприймається інакше. Перший раз – в естетичному трактаті "Із секретів поетичної творчості" (1898) уривок служить прикладом, як надмірна увага до звукопису твору відвертає увагу від його змісту і як нелегко звукові ефекти сприймаються поза етноестетикою мови. А через рік Франко робить спробу акцентування змісту верленівського вірша, поставивши його у сферу справжніх людських трагічних переживань, далеких від гри в ці переживання. Хоча герой Франкового оповідання нагнітанням дискомфортних ситуацій дістає чергові покари по заслузі, але у фінальному катарсисі, коли верленівська мелодія звучить як реквієм по убієнному, читачеві стає жаль не тільки малого злочинця, а й жаль великого злочинця – його батька. Увиразнюється образ сердечної рани, болі якої ми не "почули", заслухавшись у музику поезії – її зовнішню оболонку – у вірші Верлена. Художня доцільність інтертекстуалізмів у тканині Франкових творів розкриває ще одну грань майстерності письменника.

Література

  1. Ильин Н.Н. Интертекстуальность // Современное зарубежное литературоведение. – М.: Intrada, 1999. – С.204–210.

  2. Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – К., 1976–1986.

Loading...

 
 

Цікаве