WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Інтертекстуалізми в оповіданні І.Франка “Odi profanum vulgus” - Реферат

Інтертекстуалізми в оповіданні І.Франка “Odi profanum vulgus” - Реферат

Реферат на тему:

Інтертекстуалізми в оповіданні І.Франка "Odi profanum vulgus"

Інтертекстуальність (фр. intertextualit, англ. intertextuality) –постмодерністичний напрям у компаративістиці, достатньо ще не обґрунтований теоретично і не вивірений аналізом текстів, особливо української літератури. Наскільки мені відомо, цей напрям не застосовувався при інтерпретації творів Івана Франка. Не будучи прихильником космополітичної ідеології постмодернізму, замаскованої нібито опозицією будь-якій ідеології, не поділяючи космополітизму, який лежить в основі інтертекстуалізму як літературознавчого методу аналізу художнього тексту, намагатимуся у цій статті використати те раціональне зерно, яке існує у кожному новому явищі. До того ж, відштовхуючись від цього раціонального зерна, дослідник може підкоряти інтертекстуальність своїм завданням: "конкретний зміст терміна суттєво видозмінюється у залежності від теоретичних і філософських передумов, якими користується у своїх дослідженнях кожен учений. Загальним для всіх служить постулат, що кожний текст є "реакцією" на попередні тексти" [1; с.207].

Відомо, у яку безвихідь зайшла так звана "впливологія". Її прихильники, одержимі тенденцію вивищення культури панівного народу над культурою підкореного, доходили до абсурду, не рахуючись з фактами. Інтертекстуальністи, якщо можна їх так назвати, насамперед рахуються з реальністю діалогу текстів, показником якої є цілком очевидна інкрустація частинки інотексту у тканину даного, автохтонного твору. До крайнощів інтертекстуальної доктрини належить погляд, що існує якийсь єдиний космополітичний мегатекст і що роль автора зводиться до ролі інтертекстуальної режисури. При такому погляді творче значення індивідуальності письменника й національної специфіки літератури нівелюється. Саме проти такої імперсональності літературита її інтернаціоналізації – без одночасної націоналізації – виступав І.Франко.

Та він не міг не бачити, що у кожній літературі є елементи автохтонні й "привозні", запозичені, і що в художньому письменстві перші превалюють над другими, а ті другі трансформуються на національному ґрунті. Отже, Іван Франко як теоретик підводить нас до розуміння ролі, скажемо конкретніше, цитати в автохтонному тексті, епіграфа, іншомовного заголовка твору, ремінісценцій чужого слова, їхньої семантичної мімікрії у новому контексті.

Можна розрізнити три типи "вщеплень" вакцини інотекстів в організм твору української літератури:

1) інкрустації фольклорних текстів (зазвичай рідної словесності);

2) цитати з письменників рідної літератури, листи та іншідокументальні тексти тощо;

3) цитати з чужих літератур мовою оригіналу або в перекладі.

У кінці XIX – на початку XX ст. в українській літературі відчутна тенденція до інтелектуалізації, причому під інтелектуалізмом умовно прийнято вважати знайомство з творами іноземної наукової й художньої літератури, знання іноземних мов і т.ін. "Народна мудрість" національного фольклору зазнає певної зневаги, хіба що визнається філософічність міфу. Такий погляд з усією очевидністю хибний. Скажімо, однаковою мірою "інтелектуалістичними" є "Блакитна троянда" Лесі Українки з "цитатним мисленням" її героїв (роль шекспірівської епіталами у цій драмі була предметом мого спеціального дослідження), "Лісова пісня" з її фольклоризмом та філософські драми античності, де герої просто мудрі, не вживаючи цитат.

Роль інтертекстуальних інкрустацій у літературі XX ст. збільшується у зв'язку з еволюцією наративу: усе частіше організатором структури твору виступає оповідач-автор, який не маскує свого інтелігентського обличчя; учасниками не просто розмови, а інтелектуального диспуту виступають інтелігенти, що залюбки користуються "латиною" у якнайширшому значенні цього слова.

Уже фольклор підійшов до розуміння функції "чужого слова": "чужим словом як міхом". "Латиною" сміливіше, ніж рідною мовою, можна висловити деякі поняття. "Варваризми" створюють враження високого стилю, який стає в опозицію до просторіччя.

У поліфонізмі стилю Франкової прози беруть участь фольклоризми, жаргонізми, варваризми (ці останні в кириличній азбучній оболонці, а також слова, фразеологізми й цитати з різних мов в одежі латиноалфавітній).

У цій статті я дозволю собі обмежити завдання спостереженнями над вкрапленнями інтертекстуалізмів у тексті Франкового оповідання "Odi profanum vulgus".

Твір "Odi profanum vulgus" можна назвати оповіданням долі. У ньому зображено гірку долю позашлюбної дитини, позбавленої материнських і батьківських тепла й ласки та належної опіки. Одинадцятирічний Петрусь стає злочинцем і гине страшною смертю з причин жорстокої байдужості до нього батька.

Оповідання написане двома різко контрастними стилями й двома відмінними манерами викладу. Кілька розділів твору, оформлених епічною нарацією і, так би мовити, демократичним стилем, висвітлюють (з точки зору всезнаючого наратора) історію появи на світ Петруся, його перебування "в людях" і в злодійській банді. Вистежування цієї історії набуває ознак детективного сюжету з його тайнами і несподіваними відкриттями. Другий із восьми розділів оповідання має вигляд вставного драматичного етюда, хронотопом якого є редакція одного часопису. Працівники редакції виголошують репліки, рясно насичені інтертекстуалізмами, – фрагментами текстів різними мовами. Ці мовні партії "аристократичного" стилю контрастують до мовних партій плебсу і працюють на ідею заголовку: "Odi profanum vulgus" – "ненавиджу низьку юрбу". Контраст стилів відчувається вже на початку твору – між латиномовним заголовком і першою фразою оповідання: "Почалося від того, що у старої Василихи здохла корова" [2; т.21; с.77]. Лексика нарації у зображенні життя соціальних низів підкреслено знижена до побутово-натуралістичної: корову "обдерли зо шкіри", у баби Василихи "нема ні поля, ні ріллі, нема збіжжя, ані бульби". Ключовими словами стають – "пастух", "наймит", "попихач", "злодій", "лямпарт", "трупи", "батяри". Вражають натуралістичні деталі: "були самі ноги, решта тіла згоріла на вугель". Щоправда, наратор-автор спроможний переходити на регістр високого стилю, змальовуючи середовище інтелектуалів-журналістів. Варваризми у латинській транскрипції у стильовому струмені мови наратора рідкісні. Реферуючи Петрусеве свідоцтво про народження, він зберігає латинізм illegitimi thori (народжений поза шлюбом, тобто байстрюк), а також вживає такі звичайні в мові інтелігентів слова, як латинське а posteriori (після, потім), і французькі роstе restante (до запитання). Один раз (у контексті зображення страху спролетаризованої баби Василихи перед зимою) вжито фольклорний інтертекстуалізм: "Нужда не тітка, а зима не мати". У фабульну частину тексту інкрустовано два документи не як цитати, а у формі їхнього резюме. Крім згаданої метрики, у сюжетній акції бере участь другий документальний інтертекстуалізм – довідка, що її видала Петрусеві вчителька про закінчення трьох класів і його блискучі успіхи у навчанні. Повторюючись тричі, ця переказана цитата набуває ролі лейтмотивної деталі. Спочатку баба Василиха, ведучи свого вихованця до Львова, поклала за пазуху документ хлопця; потім прагнула привернути батька до сина прекрасним шкільним свідоцтвом, але той не хотів навіть поглянути на нього. При пограбуванні рідного батька Петрусь губить свідоцтво, і воно виконує функцію corpus delicti в ідентифікації злочинця, який проявляє "блискучі успіхи" у злодійському ремеслі.

Усього в оповіданні аж 17 цитат п'ятьма мовами: латинською (4), німецькою (4), французькою (5), польською (3), російською (1).

Іншомовні цитати можна поділити на дві групи:

1) фразеологізми загального типу, вживані в поточному мовленні української галицької інтелігенції, джерела яких не можна встановити;

2) цитати з конкретних авторів і творів, деякі з яких навіть докладно паспортизовані (рідкість у художньому творі).

До першої групи належать здебільшого вислови, прикметні своєю влучністю, яких нелегко замінити відповідником у рідній мові, або такі, що уточнюють нюанс вже висловленої думки. Вони виконують функцію "крилатих слів", афоризмів. Так, думку Критика, що кожен демократ "пише дурниці на власну руку", Репортер продовжує, увиразнюючи відтінок іронії: "Er ist ein Narr auf seine eigne Hand" ("Він дурень на свою власну руку"). Лайливе слово, що його вжив Професор, – "Kreuzbombenelement" ("Хрест-бомби-елемент") могло б поповнити колекцію "страховищ німецької мови", що їх зібрав гуморист Марк Твен, яскраво нісенітницьким характером. Професор з-посеред зображеної компанії диспутантів найдобродушніший, тому й незлобна німецька лайка типу західноукраїнської "най тебе качка копне" відповідає його вдачі.

Комічне враження справляють формули застарілого польсько-шляхетського етикету в устах Артиста, підкреслюючи солодкаве лицемірство цього персонажа: "Ścielę się do stpek jaśnie wielmożnego pana" ("Стелюся до ніжок ясновельможного пана"), "Całuję rączki, uniżony sługa wielmożnego pana dobrodzieja" ("Цілую ручки, принижений слуга вельможного пана добродія").

Loading...

 
 

Цікаве