WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Метаморфоза “Відлюдька”: повість-новела І.Франка “Сойчине крило” - Реферат

Метаморфоза “Відлюдька”: повість-новела І.Франка “Сойчине крило” - Реферат

Із першого ж моменту відкриття конверту ми дізнаємося, що лист надіслала "Сойка". Лаконічні рядки закривають події "з перед трьох літ": несподіване зникнення "Сойки" "ввігнало в гріб її батька", а Хому "випхнуло з кипучої течії громадської праці" [4; т.22; с.60]. Намічається сюжетна лінія образу фатальної жінки. Епістола стає своєрідним композиційним центром-ретроспекцією; вона виявляє історію кохання Хоми і Мані, відтворює її життєві пригоди після зникнення.

Сміх – це перше, що подає автор у характеристиці героїні. Образ сміху відтворює її ставлення до життя ("начебто лице пустотливе"). Однак і з самого початку читач зверне увагу на деякі вагомі деталі іншого плану. Манюся відчуває поезію лісу (слід сказати, що лісові пейзажі завжди позначені авторською інтонацією; вони характеризують і персонажа, і образ автора), ототожнює своє буття з лісовим: "Тямиш той ліс, мій рідний ліс... Се не був ліс, се я була" [4; т.22; с.61]. Перша зустріч у лісі. Народження чарів кохання: "Я ж сконцентрувала всю силу своєї волі, весь огонь своєї пристрасті, всі чари своєї душі (курсив наш. – М.Г.) й тіла, щоб навіки, незатертими буквами вписатися в твою тямку" [4; т.22; с.62]. Таке визнання з вуст закоханої дівчини ми чуємо вперше в українській прозі. Наведений момент представляє поетику прози XX ст. Образ фатальної жінки набирає чітких новаторських рис. Враження, яке вона хотіла справити на Хому, мало бути "високоартистичне", пейзажі стали "штафажем", однак у ньому героїня – найвагоміший елемент.

"Сонце й ліс, пурпури сходу, чари полудня і меланхолійного вечора" – все це мусило становити "декорації" для її дівочих чарів. Але чи бачили ми щось подібне раніше? Образна роль Манюсі полягала в досягненні такого ефекту, "де ілюзія ані на волосок не різнилася від найпоетичнішої дійсності!"

Марія (за її логікою) не втекла від Хоми. Це він не вмів її втримати біля себе. "Задзвонив дзвоник", і вона поїхала з іншим чоловіком. Потрапила у ватагу злодіїв. А її батько до смерті вважав її злодійкою (Генрись обікрав старого лісничого), її – тоді ще "горду, чисту, чесну і непорочну". Так почалася її пекельна життєва мандрівка. "Те, що я тут оповідаю тобі, се лиш ескіз, нарис, скелет моїх пригод" [4;т.22; с.81], – пише вона Хомі. Іван Франко виявився тонким майстром такої "ескізності". Річ у тім, що читачеві неважко відчути, як "скелет" оповіді в його уяві "обростає м'ясом" живого життя. Лаконічні штрихи мають відчутну образну перспективу, глибину психологічного змісту.

Важливим компонентом у структурі повісті-новели є опис "сну". Всі "пригоди" Манюсі були лише жахливим сном. Цей до деякої міри бароковий момент підкреслює основну новелістичну ідею – ідею повернення. Повернення до своєї сутності, до душевної чистоти, до рідного краю. Усі жахливі перипетії, подвійна спроба самогубства не вбили в Манюсі віри в себе, в людину загалом. Однак усе це далеко не однозначно. "Віриш у бачення там? Я вірю. Здається, що якби на хвилю перестала вірити, здуріла б, руку наложила б на себе. А може, ся сама віра – симптом божевілля?" [4, т.22; с.91].

Ескізно й водночас глибинно зображені силуети чоловіків у житті Мані. Їх сприйняття зазнає змін; героїня розчаровується в них, доходить аж до ненависті. Генрись – "незлий з природи", але вкрай зіпсований морально. Зигмунт, що спочатку мав якусь фатальну, демонічну, магічну силу над Манюсею, згодом під її впливом "усе м'як та м'як,.. тратив свою волю і силу". А раніше він імпонував їй саме своєю силою та енергією. З часом в душі Манюсі постають "погорда, обридження", а далі – лише смертельна ненависть. Така метаморфоза звична для глибокої і вразливої жіночої душі."Ніч нас звела, ніч розвела, і для мене він залишився страшним випадком ночі". Ночі, додамо ми, із страшними сновидіннями.

Залізничний інженер Володимир Семенович – це людина з делікатними манерами, "вирозуміла", сумирна. "Я дивувалася не раз, відки в Росії беруться такі мужчини" [4; т.22; с.86], – пише Маня. Та дуже швидко героїня побачила, як "вони глибоко падають" морально. Саме Володя програв її в карти багатому купцеві Ніканорові Ферапонтовичу Свєтлову. Вельми характерний його лаконічний портрет: "...велетень у медвежім футрі, з широкою рудою бородою, з товстим червоним лицем і плескатим носом" [4; т.22; с.87]. Так само лаконічно характеризується російський менталітет. Свєтлов говорить "солодким тоном" до Манюсі: "Милості просимо, Маріє Карлівно,.. не сердитися і не супротивлятися. І не забувати, що ви в Сибірі, а не в вашій єретицькій Німеччині. Ми ще тут, богу дякувати, живемо в страсі Божім і в послусі і маємо способи уговкувати непокірних" [4; т.22; с.88]. Це той Свєтлов, який має на своїх численних заводах цілі гареми. "Грубість натури, неотесаність" багатія-золотопромисловця відштовхували Манюсю, не зважаючи на те, що він був для неї "дуже добрий".

Ватажок розбійників "жид" Сашка, капітан Серебряков, що бив, "не розбираючи", і свою дружину, і Манюсю: "Подумай, як то було нам жити обом?.." [4; т.22, с.90].

Звернімо увагу на "зовнішній", так би мовити, вияв сили того душевного стрижня, який залишався незламаним: "А я жию і, як кажуть мої аматори, виглядаю нічого собі". Героїня повторює знову: "А я все те витерпіла, Массіно. І навіть... мої адоратори кажуть, що й досі виглядаю непогано" [4; т.22; с.81]. Як багато суто жіночого в цій деталі!

Та Манюся під кінець своїх злигоднів, сидячи біля ліжка смертельно пораненого Миколи Федоровича, думає про Хому: "Я ні про що не думаю, лише про тебе"... Глибина цього моменту очевидна. Це той психологізм, який треба читачеві відчути, уявити, пережити разом з героїнею.

Мимохіть порушує автор у листі Марії ще одну вагому проблему. Йде російсько-японська війна. "Сьогодні тихо. Штурм відбито. Обі сторони ховають убитих та перев'язують ранених. Якби ти бачив, що криється в сих худеньких, невидних словах!.." [4; т.22; с.91]. Такими "невидними" словами писала свою сповідь Манюся, але тема сповіді в її листі порушена виразно. Що "криється" за ними, ми і намагалися "побачити".

Слід відзначити розлогу географію невеликого за обсягом твору. Галичина, містечко Городок, міста Львів, Краків, Варшава, Одеса, Іркутськ, Красноярськ, Порт-Артур, озеро Байкал.

І нарешті дзвоник у "передпокої". У фіналі новели присутні два "повернення". Жінки в "легкій червоній сукні з білими цятками" і Хоми – повернення знову до людей: "Що таке чоловік для чоловіка! І кат, і бог! З ним живеш – мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка", – каже Массіно [4; т.22; с.92]. Та "загадка" поки тимчасова. Її "розгадування" ще на тому етапі, який абсолютизували пізніші екзистенціалісти ("Пекло – це інші", "пекло – це ми самі"). Масіно вже знає, що його, "слимакове, паперове та негідне існування", закінчиться. "Може й я прокинуся (зі "сну" іншого, ніж у Манюсі, характеру. – М.Г.), і стрясу з себе ті пута, і рвануся до нового життя!"... Додамо: у вірі, надії та любові. До такого антропософістського синтезу Массіно дійде, як уже дійшла до нього Манюся.

"Де мої сподівані радощі? Де мої естетичні принципи? Де моє тихе задоволення? Пропало, пропало все! Ось де життя! Ось де страждання! Ось де боротьба, і розчарування, і безмежні муки, і крихітки радощів, задля яких і безмежні муки не муки! " [4; т.22; с.92].

Це вислів самого сенсу буття, буття до "виповнення часу", доки не погаснуть "нове небо і нова земля".

Хома намагався створити, сказати б по-сучасному, віртуальну дійсність. Він до деякої міри предок тієї "комп'ютерної людини", яка прагне споживати позитивні емоції штучним способом, відірвано від реального життя, позбувшись страждань, співчуття до інших, позбувшись любові. Але це – лише ілюзія щастя, маска, гра. Як і Рафалович, Хома-Массіно має досить сил та волі, аби вибратися із запліснявілої заводі штучного життя у бурхливу течію справжнього буття.

Література

  1. Денисюк І. Про родово-видові особливості "Сойчиного крила"// Українське літературознавство. – 1968. – Вип.3.

  2. Крушельницький А. Новини нашої літератури// ЛНВ. – 1906.– Т.34.– Кн.4.

  3. Легкий М. Художня оповідь у "Батьківщині" І.Франка // Українське літературознавство. – 1994. – Вип.60.

  4. Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – К., 1976–1986.

Loading...

 
 

Цікаве