WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Метаморфоза “Відлюдька”: повість-новела І.Франка “Сойчине крило” - Реферат

Метаморфоза “Відлюдька”: повість-новела І.Франка “Сойчине крило” - Реферат

Реферат на тему:

Метаморфоза "Відлюдька": повість-новела І.Франка "Сойчине крило"

Ті, що складалися з новонаписаних творів, як-от "На лоні природи і інші оповідання" (Львів, 1905), "Батьківщина і інші оповідання" (Київ, 1911), знаходили відгомін у пресі. На збірку "На лоні природи і інші оповідання" з'явилися рецензії в чернівецькій "Буковині" (1905.– Ч.43), у "Літературно-науковому вістнику" (1905.– Т.30.– Кн.4, 1906.– Т.34.– Кн.5); збірку "Батьківщина та інші оповідання" у київській "Раді" (1911.– Ч.158) вітав М.Вороний, а в "Літературно-науковому вістнику" (1911.– Т.55) – Ю.Кміт.

Зауважено також чи не найкращий твір Франкової малої прози – "Сойчине крило". Зокрема, в огляді "Новини нашої літератури" А.Крушельницький відзначив, що "Сойчине крило" у збірці "На лоні природи", – "найбільш інтересне оповідання" [2; с.272] і що "д.Франко підносить у сім оповіданню любов на незвичайно високий п'єдестал – обтрясає її, що так скажу, із земських пут..." [2; с.274].

У "Передньому слові" до збірки "Батьківщина", датованому 9 листопада 1910 року, І.Франко засвідчує‚ що "Сойчине крило" "написане спеціально для сього (тобто для збірки "На лоні природи й інші оповідання". – М.Г.) видання" [4; т.38; с.486]. Оскільки збірка "На лоні природи" оприлюднена в 1905 р., тодатою написання "Сойчиного крила" слід вважати перші місяці цього року. Щодо часу створення цієї повісті-новели, то знаходимо цікаву деталь у самому творі, де йдеться з-посеред іншого й про російсько-японську війну.

"Сойчине крило" належить до тих мистецьких творінь, у яких кристалізується поетика прози ХХ ст. Вона передусім виявляється у хронотопі (фабульний час повісті-новели триває декілька годин новорічного вечора, а сюжетний, по суті, охоплює все життя центрального персонажа; фабульна дія розгортається у кімнаті головного героя твору). Проблематика тексту має екзистенційний характер, антропологія "Сойчиного крила" полягає у зображенні основних проблем буття взагалі і буття інтеліґента зокрема.

"Із записок відлюдька" – підзаголовок "Сойчиного крила". Аналізуючи скомпліковану жанрову структуру "Сойчиного крила", І.Денисюк робить висновок, що у цьому гібриді схрещені всі три літературні роди, а також викладові форми листа й щоденника [1; с.99]. "Записки" починаються визнанням: "Завтра Новий рік і заразом сорокові роковини моїх уродин" [4; т.22; c.53]. У думках "відлюдько" (імені цього героя ми ще не знаємо) бачить святкування новорічного вечора у багатьох "шумних" товариствах. Звична картина завершується знаменним: "Діти! Діти!"... "Відлюдьок" теж колись отак "шумно" зустрічав ту "приману, що зветься Новим роком". "І я вірив, мріяв, любив. Тонув душею в рожевім тумані, будував золоті замки на вітрі (пригадаймо біблійне: "Марнота марнот і гоніння за вітром". – М.Г.), вважав окрасою життя те, що було лише конвенціональною брехнею..." [4; т.22; с.53].

Герой гадає, що він переступає якусь екзистенційну межу. "В путі життя посередині саме" (Данте) він, як йому здається, здобуває новий світогляд. Відганяє "всяку меланхолію" разом з "оптимізмом" (останній – "се признак дитячої наївності"). Та йому не властивий і песимізм ("се признак хворобливої малодушності, се tistimonium paupertatis (свідоцтво вбожества), яке сам собі виставляє чоловік"). Як бачимо, даються вельми цікаві визначення основних типів світогляду. "Без зайвої байдужості і без зайвого ентузіазму" – такий внутрішній стан героя твору. Йому на думку приходить Горацієве "Aequam servare mentem" (зберегти рівновагу духу). І це стає "нормою" його теперішнього "нового світогляду".

"Відлюдьок" уявляє, що нарешті став "артистом життя". І тут читачеві зразу пригадуються Емерсон (про нього мова йтиме далі) й Оскар Уайльд, зокрема книжка про останнього Яна Парандовського "Король життя". Якою була драма цього "короля" чи "артиста життя", ми знаємо. Забігаючи дещо вперед, відзначимо теж крах "нового світогляду" нашого героя. "Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі". Без "кайданів" суспільної праці, у тріумфі одиниці – без ворогів – "Се моє щоденне життя, але піднесене до другого ступня, осяянеподвійним сонцем, наповнене красою й гармонією" [4; т.22; с.55]. Подвійне сонце... Одне – у вимушеному побуті серед інших, інше – сонце його душі, у його кабінеті, де він "сам свій пан". Уперше в українській літературі так широко представлений інтер'єр кімнати, в якій живе людина культурних переживань. Характерні й виразні атрибути культури fin de sicle відбиті саме в інтер'єрі. Але згадується й інше: улюблена музична композиція і героя, і самого Франка – увертюра до опери Россіні "Вільгельм Телль". У кімнаті стоять осінні квіти (хризантеми, геліотропи та туберози), лежить свіже число часопису "Neue deutsche Rundschau", у якому є Уайльдова стаття про Христа.

Звернімо увагу на дві деталі. І.Франко протягом всього свого творчого життя звертався до образу Ісуса Христа (пригадаймо поезію "Христос і хрест") і на ту пору остаточно ствердив універсальну сутність Христової науки. Тому його герой цікавиться статтею про Христа. З іншого боку, "новочасну" тенденцію fin de sicle – хворобливий декаданс – відкидає і автор, і герой.

Серед інших семантично вагомих деталей інтер'єру необхідно відзначити високомистецькі портрети "великих майстрів у штуці життя" – Ґете, Емерсона, Рескіна. "На поличках стоять мої улюблені книги у гарних оправах. На постаменті в кутку мармурова подобизна старинної статуї хлопчика, що витягає собі терен із ноги..." [4; т.22; с.56]. Здавалося б, герой справді осягнув високий спокій духу, в його бутті немає "подвійної бухгалтерії". Але образ "подвійного сонця" немовби провіщає майбутній екзистенційний злам, адже існування "подвійного" сонця в реальності неможливе. Тема "цілого чоловіка" в "Сойчиному крилі" продовжується і синтезується, як це ми побачимо згодом, у дусі християнського вчення.

Так чи інакше, з ретроспективи усього твору читач зрозуміє, що "подвійне сонце", під яким прагне жити герой, – це значною мірою виплід його автосугестії та самовдоволення. Світ Массіно – це щось вторинне, неорганічне, ілюзорне. І тому органічним є його психологічний та світоглядний крах. Автор переконливо зображує процес самоповчання, яке в остаточному висліді є самооблудою. Спроба самоалієнації не могла бути вдалою.

Точно зазначається час дії: сьома година. Отже, до основної події твору залишається п'ять годин. Герой планує оглянути ілюстрації з часописів "Jugend" (далеко не випадково йдеться про "юність", екзистенційний момент ностальгії тут помітити неважко) і "Liberum veto" (герой "не дозволяє" середовищу вриватися у його світ). Далі послухати фонограф: Леонору Дузе у ролі Джіоконди у драмі д'Аннунціо, голос самого письменника, а також голоси Жореса та Клео де Мерод. Отаким має бути "не шумне" товариство "відлюдька" в новорічний вечір та в його сорокаліття.

І раптом – дзвінок. Поштар приніс листа. У поетиці твору є дві наскрізні лейтмотивні деталі, якими позначаються межові ситуації: 1) "дзвінок"; 2) сукня героїні – "червона з білими цятками". Ці деталі виступають у кардинальних поворотах сюжету.

Уперше в українській прозі в новелу вводиться розлогий лист, який є і повістевим жанровим компонентом твору, і розлогою ретроспекцією – розповіддю про взаємини Массіно і Манюсі (з її листа ми дізнаємося й про інші імена).

Таким чином, маємо своєрідну структуралістську опозицію: "записки відлюдька", який заплющив очі на "суспільність, державу, народ", і "лист" молодої жінки, яка пройшла всі кола пекла у реальному житті. Та її пекельний шлях не порушив глибин душі, що залишилася чистою і, головне, люблячою. Це ми побачимо у фіналі новели. У творі протиставляється живе, бурхливе життя Манюсі "паперовому" існуванню Массіно. Душа героїні залишилась без змін, незважаючи на жорстокі випробування долі, яку героїня сама "прикликала" і якої прагнула.

Прагнення жити, а не лише існувати; "статися", а не просто "бути" – це прагнення й штовхнуло Манюсю на той жорстокий шлях, визначило її долю.

Довго вагається Хома – відкривати пакет чи ні: "Моя рука тремтить! Якесь холодне чуття пробігає по всьому тілі". "Чуття", що лист містить щось фатальне, не ошукало його. Психічний процес зображено в динаміці, страх перед фатальним недовідомим герой намагається подолати сміхом, автосугестією: "Ха, ха, ха! Але я таки порядний боягуз! Чую себе таким певним у своїй твердині за заборолами своєї філософії, серед башт своєї самоти – і боюся отсього паперового гостя" [4; т.22; с.59].

Вважаємо, що з антропологічного погляду це дуже важливий момент. Так чи інакше ми повертаємося до Христового "Не бійтеся!" Подолати страх як константу буття персонаж попри всю свою "філософію" не може. Лист розкриває рука Хоми "якимось механічним рухом". Амбівалентність ситуації тут дуже виразна. Герой здобувається на визнання, з допомогою якого прагне зберегти почуття власної гідності. Звертаючись до долі, він каже: "Поборемося!" Загалом самонавіювання від початку становить приховану домінанту його психічних станів. Як побачимо далі, це самозаспокоєння легко розвіється.

Loading...

 
 

Цікаве