WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Новела І.Франка “Мій злочин” - Реферат

Новела І.Франка “Мій злочин” - Реферат

Реферат на тему:

Новела І.Франка "Мій злочин"

Названа новела вперше надрукована в "Літературно-науковому вістнику" у 1898 році (т.І, кн.3). Цього ж року в автоперекладі німецькою мовою оприлюднена в журналі "Die Wage" (ч.34), під заголовком "Mein Verbrechen". Була вміщена в альманаху "Дубове листя. Альманах на згадку про П.О.Куліша" (Київ, 1903). 1905 р. передрукована у збірці "На лоні природи" і інші оповідання" (Львів).

Підкреслю, що цей останній прижиттєвий передрук новели саме в цій збірці не випадковий. Людина і природа, рідне довкілля і його художнє зображення, густота локального колориту, постійне повертання письменника "до днів своїх початку", до, так би мовити, малої Ітаки – все це фокусувалося в проблемі "На лоні природи".

"Мій злочин" за жанром – новела спомину. Вражає нас у ній глибина морально-етичної проблематики, поєднаної з проникливим психологізмом і явищами екзистенційного характеру.

Мистецьке структурування особистих споминів – вельми характерне і постійне явище у світі І.Франка. "На дні моїх спогадів!.." Або ще: "Неначе ві сні, виринають перед моєю душею забуті тіні давньої минувшини, рисуються виразними силуетами на тлі крайобразу мойого рідного села і промовляють до мене давно нечутими, простими тихими словами. І ворушать моє серце, і витискають сльози на очі. Чи маю вас ловити, тіні, сіттю слова" [2; т.22; с.318].

Від постійного спогаду про одну подію в далекому дитинстві "ворушилося" сумління письменника. Цей спогад промовляв не "тихими" словами. Задум новели виношувався, коли творилися перлини "Ізмарагду", коли наступали "дні журби". Глибокі внутрішні процеси, особливі стани душі викликали спогад на поверхню особистого творчого життя письменника.

Новела зображує "одну незвичайну подію, що вже відбулась" (Ґете). Звернемо увагу на такий психологічний феномен. Явища дитячої жорстокості далеко не рідкісні. Атавістичні інстинкти в дітей, ще не сформованих у морально-етичному сенсі, проявляються часто. Але буває, що такий випадок набирає категоріального виміру і стає відчутним у всій життєвій драмі людини. І.Франко виразно зазначив уже в заголовку новели, що йдеться не про епізод, а саме про екзистенційного характеру подію.

Ще Тома Аквінський говорив, що жорстокість, яка проявляється у ставленні до тварин, може бути спрямована і на людину. У промові вождя індіанських племен сукваліш та дуаліш (вони заселяли територію штату Вашингтон), адресованої губернаторові Стівенсонові, згадується "великий орел". У новелі І.Франка йдеться про маленького "болотяного пташка".

Новела починається промовистою риторичною фігурою. Заголовок і перший абзац новели створюють відповідний "обрій очікувань" і налаштовують читача на драматичне сприйняття подальшого тексту: "Ні, не видержу! Не можу довше видержати! Мушу прилюдно признатися до гріха, хоч знаю наперед, що на душі мені не буде легше від того. Адже ж відплата тут неможлива, бо яка ж відплата може винагородити невинно пролиту кров, надолужити замордоване життя?

Так, у мене на сумлінні забійство" [2; т.20; с.62].

Оповідь, як бачимо, ведеться від першої особи – новела набирає ознаки сповідальності. Це такий тип художньої структури, коли "...критерієм відбору і концентрації матеріалу виступає гуманістичне "становище особистості, її духовна біографія!" [1; с.40]. Вдумливий дослідник способів нарації у малій прозі автора новели "Мій злочин" Микола Легкий зазначає, що названий твір будується за принципом "позірного ототожнення автора і суб'єкта викладу". Тут ужито термін Є.Нахліка – "автобіографічний паралелізм" (як писав А.Войтюк, ідеться про "психологічну однотипність" героя і автора). Водночас цей же автор вказує на елемент "нової" естетики, насамперед, сильну хвилю ліричну, яка "руйнує епічну викладову систему" [1; с.146]. Підкреслимо також особливе внутрішнє напруження психологічного процесу, зображеного в новелі.

"На сумлінні" – вбивство. Після цього визнання йдуть характерні роздуми-узагальнення про поведінку людини на Землі, про найістотніші прикмети її буття. Можемо тут говорити вже не лише про антропологію, а й про онтологію тексту. У структуру новели вводиться медитативний компонент. Людина – "великий, систематичний" і головне – "рафінований" убивця. Усе живе, що його убиває людина, це "наші брати", яких "ми мордуємо без гризоти сумління" і навіть не спостерігаємо цього.

Оповідач (вирішальною мірою від автора) визнає: "Як чоловік, що замолоду вибирав пташачі гнізда, ловив мотилів, збирав комах, [...] я маю на сумлінні, певно, немало тисяч таких убійств". Усе це забулося, однак "...се одно не вмирає, не вигасає, і оживає все наново, болить тим гірше в моїм нутрі, чим більше силкуюся забути про нього, затерти його [2; т.20; с.62]. Отже, зображується феномен, психологічне явище – переживання, яке вперто не піддається "витісненню" у підсвідомість. "Нещасна подія" щоразу постає у пам'яті з усіма подробицями, хоча вже минуло "більше як тридцять" років: "Я був тоді невеличкий сільський хлопчина і бігав, граючись, по лісах і полях мойого рідного села" [2; т.20; с.63].

Опис ранньої весни відзначається багатством колоритних, вельми характерних деталей.

Звернемо увагу на колоративи: земля ще "сіра", але вже помітно на ній "свіжу зелень", якою є "сквапливі острі листки тростини, ще позвивані в острі шила листки хріну". Вже "забілілося від дикого часнику". Забіліли і засиніли "підліщики". Гострий зір і дитини, і письменника (образи персонажа і автора взаємовідображаються – аж до ототожнення), який зупинився на таких подробицях предметного і водночас ліризованого пейзажу, дивує теперішнього читача своєю спостережливістю і залюбленістю в свою "малу Ітаку".

У пейзажну картину вводиться образ художньо амбівалентний. Він до деякої міри є антиципацією, сигналізуючи немовби подальше драматичне напруження внутрішнього сюжету новели. На "вершках Карпат" ще видно снігові шапки, що здавалися іскристими діамантовими коронами. Це вранці. Але пізніше річка вже "клекотіла гнівно в своїх тісних берегах і притискалася вниз своїми жовтаво-брудними водами: се були якраз оті блискучі діаманти, розтоплені весняним сонцем". І так, ще один колоратив. Діалектика буття взагалі. Та діти радіють весні, бавляться біля могутнього дуба ("Микитичів дуб"). З'являється знайомий нам з новели "Мавка" образ берези. "Тихі криниці" в гущавині лісу, куди приходили пити (як це спостерігали діти) лиси, борсуки, дикі кабани. Щупаки у глибоких чистих млинівках. Червоноокі плотиці.

Діти "дуже докладно" обстежували своє маленьке весняне довкілля. І ось громадка хлопчиків побачила в кущі маленьку пташину. Оповідач – маленький ще тоді персонаж зловив її. Полілог хлопчиків: "Всі хлопці позбігалися, аби побачити малого бранця.

– Ах, який гарний!

– Такого пташка я ще не бачив ніколи

– Гляньте лише на його очі (курсив наш. – З.Г.)

– А його пір'ячко!" [2; т.20; с.64].

Момент новелістичної "незвичайності" згущується, а водночас уводиться в нараційний плин одна з найвагоміших деталей – підкреслена незахищеність пташка.

Рідкісний у підгірській околиці "болотяний пташок" не полетів, не побіг від переслідувачів – "він сидів тихо, затулений у моїй долоні" (перед цими словами автор подав докладний опис "болотяного пташка". Подробиці такого "портрета" ще раз підкреслюють, з одного боку, його красу, з іншого – власне беззахисність: "дзьобок тоненький" і "такі ж самі довгі, тонесенькі ноги" (курсив наш. – З.Г.). Діалог "здобичника" й іншого хлопчика подає нам деталі психологічного характеру: "Будеш його пекти? – Або я знаю". [2; т.20; с.65].

У клітці пташина поводиться вкрай печально й тихо – "сумно і зрезигновано". І тут уводиться своєрідна фігура психологічного паралелізму: "Мені самому зробилося сумно", – визнає оповідач – головний персонаж. Пташина нічого не їсть. У душі хлопчика йде напружена боротьба між прагненням залишити пташину в клітці ("...він такий гарненький! І я ж зловив його!") і – випустити її на волю.

Минає перший день. "Коли вечором я повернув додому, – розповідає хлопчик, – і зазирнув до свойого пташка, то побачив, що він ані не доторкнувся до поживи, тільки сидів у кутику, високо вгору простягнув тоненьку шийку і, не змигаючи оком, глядів крізь вікно надвір, де серед пурпурової пожежі заходило сонце за снігову шапку Хребти-гори, і від часу до часу потакував головкою так умовито і безнадійно, що я не міг довше дивитися на нього" [2; т.20; с.65].

Loading...

 
 

Цікаве