WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Художня спадщина: збірка І.Франка “Із днів журби”: cherchez la femme - Реферат

Художня спадщина: збірка І.Франка “Із днів журби”: cherchez la femme - Реферат

А через що найбільше страждає Він? Найбільше через відчуття своєї провини в тому, що сталося з нею, коханою. Почуття провини виникає як реакція на її докори: "Далеко десь з німим докором [тут і далі курсив наш.– Л.Б.] тихо плачеш у тиші", "чути жаль твій і докори, чути серцем, бо уста, знаю, й слова не промовлять", "боявсь докору, зрадженої любки тихих сліз". Отже, жіночі докори, яких найбільше в світі бояться чоловіки і яких так не люблять, так гаряче проти них протестують. Проте тут цілком інакше: герой покірно сприймає ці докори, хоч і дуже боїться їх, а ще дужче боїться побачити кохану в невимовному горі, з зів'ялою від пережитих мук вродою ("приглух твій срібний голос, надламаний твій хід", "вписалися турбота й сум у тебе на виду"). Саме тому він так боїться зустрічі з нею ("Вже три роки я збираюсь"); приходить Вона до нього у кошмарі-видінні як потопельниця, як образ "тихого, нездобутого, вбитого" щастя. Він відчуває себе злочинцем, убивцею свого кохання, хоч і не признається в цьому. Та почуття провини супроводжує його все життя. Злочинця тягне на місце злочину: Він забрідає до парку, повільно пересувається тією стежкою, де, як признається, "в піску сріблястім можна ще твій слід знайти" (наскільки це все-таки вишукано літературно – "пісок сріблястий" і водночас фольклорно – "візьму листочок і накрию милого слідочок"!), далі знаходить лавку, де "прощалися востаннє", де йому Її "промінь згас". І що залишається йому робити? Згадувати, сповідатися, каятися і плакати:

І гляджу на лавку з жахом,

чи не мигне тінь твоя?

І сідаю й тихо плачу.

Се Кальварія моя [5; т.3; с.8].

Звернімо увагу на те, що дія в любовній драмі відбувається дуже тихо. Звичайно ж, тихо, щоб ніхто не почув, мусить плакати герой, як то належиться мужчині. Та й Вона, тендітна істота, асоціюється з "тихим лицем жіночим", є втіленням "тихого [тут і далі курсив наш.– Л.Б.], нездобутого, вбогого щастя", "тихого раю" і муки свої переносить стійко і мовчки: "Знаю й слова не промовиш", "уста, знаю, й слова не промовлять", "далеко десь з німим докором... ти тихо плачеш у тиші". Пригляньмося до останнього образу: "тихо плачеш у тиші" – це не просто тиша, а тиша, піднесена до квадрата, тихішої вже, здається, не може бути. І тим сильніше враження від цієї безмовної трагедії серця.

Герої не лише тихо страждають, але й страждають на тлі повного безгоміння: "Ніч. Довкола тихо. Мертво", "У тиші при лампі звільна розгортає крила дух", "лиш ти, до мене звернена, серед загальної тиші, казала". І нарешті, як апофеоз тиші: "Щось, мов тихий дзвін, лунає у нутрі серед тиші" – знову подвоєна тиша, та ще й підсилена незвичним оксюмороном "тихий дзвін" – що може бути парадоксальніше? Тиша – це зі сфери звуків, отже, апелюється до "слухового змислу", а коли мислиться як "зоровий", то асоціюється з тінню – що може бути тихіше? Кохана вельми часто ввижається героєві в образі тіні: "Чи не мигне тінь твоя?", "се тінь покійної любови", "та тінь мовчить, звичайно, тінь, ні мови, ні розмови". Тінь, привид, примара зневаженої любові мучили Франка понад два десятки літ. Це була таємниця, яку він закодував у збірці "Із днів журби", щоб ми вічно мучилися над її розгадкою.

Кохання, розлука, страждання, провина, таємниця – ось ті п'ять мотивів, що з них виникає мелодія Франкової пристрасті до прекрасної незнайомки. Та уважно вслухавшись у цю ніжно-сумну мелодію, ми вгадаємо ім'я дівчини Франкової мрії – Ольга Рошкевич. Так, це ж йому в "дні весни" усміхнулася щедро доля: прийшло кохання, зустрів прекрасну, розумну, вольову, освічену жінку, яка лишень одна в цілій Галичині могла бути йому до пари і яка відповіла йому взаємністю! Зустрів, щоб невдовзі втратити. Настала розлука. Вони самі свідомо вибрали її, "погану гадюку". Бо ж були такі молоді. Такі недосвідчені і не знали, яке страждання принесе обом вона. І хто був винний? Провина, що її нащадки так легко склали на тендітні плечі Ольги Рошкевич, весь час тяжіла над самим Франком. Це безсумнівно вияскравлюється в любовних віршах "Із днів журби". Провина мусила бути дуже великою і аж такою непрощенною, що Ольга навіть в останні дні Франкового життя не змогла переступити через образу й не відвідала його перед смертю. І тут криється головна таємниця їхнього кохання, прекрасного й трагічного. Вони страждали обоє. Тільки вона мовчки ("знаю, що уста й слова не промовлять"), а він, за улюбленим гайнівським висловом Лесі Українки, зробив з того драму, у якій виповів (хоч і не до кінця!) таємницю свого "кохання без тями".

...У парку Франка, у горішній його частині, за кілька десятків кроків до його колишнього мешкання по вул. Каменярів, на найвищій стежині, паралельній до вул. Матейка, стоїть одна-єдина в своєму роді, дуже "проста лавка" і дуже-дуже стара – таких тепер не роблять... Це, звичайно, малоймовірно, проте якщо раптом? А коли це саме та лавка, на якій вони "прощалися востаннє"? Вони – Ольга Рошкевич та Іван Франко...

Література

  1. Див.: Бондар Л. Соціальна інвектива чи загадкова love story? (цикл "Спомини" зі збірки І.Франка "Із днів журби") //Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин. Матеріали Міжнародної наукової конференції. Львів, 25–27 вересня 1996р.– Львів, 1998.

  2. Крушельницький А. Іван Франко (Поезія).– Коломия, 1909.

  3. Луців Л. Іван Франко – борець за національну і соціальну справедливість.– Нью-Йорк, 1967.

  4. Мочульський М. Одно видіння Івана Франка //Студії та спогади.– Львів, 1938.

  5. Франко І. Зібр. тв.: У 50т.– К., 1976–1986.

* Як зазначає А.Крушельницький: "Взагалі про ліричні вірші у збірці "Із днів журби" треба сказати, що се найбільш сумна поезія І.Франка" [2; с.209–210].

* На щастя, ані Соломії Павличко, ані Джорджеві Грабовичу не потрапив на очі "щоденник Франкової душі", інакше мали б ще одне сенсаційне відкриття, на кшталт того, що Коцюбинський їв, а Шевченко без одягу мав такий самий вигляд, як і всі чоловіки. Хай уже Франко залишається, за постмодерними канонами, одіозним "народником" чи в ліпшому випадку ординарним "позитивістом", аніж мав би постати досвідченим наркоманом. Аякже ж: сам викликає потрібні йому візії і відчуває від цього страшенну насолоду! То як же він досягає цього "кайфу"? А звісно ж, – за допомогою наркотиків... А якби ж то іще довідались про заповітну флящину з зіллям, за допомогою якої хотів звести рахунки з життям після одруження коханої дівчини з іншим? А ще ж оспівав таємничу "рослину Кааф", скуштувавши соку якої "серце розкішшю стрясе"? А горда заява: "Я наркотиками не шинкую"? Дивна зацікавленість до забороненого овоча, чи ж не так? Як добре, що столична бузина не заглядає в наш провінційний город! Куди нам, грішним! Зрештою, аматори "развесистой клюквы" у тій же столиці мають постійних постачальників...

* Як не дивно, але найбільш уживаний у поезії Франка колір – рожевий. Не білий, не чорний, не сірий, як собі, напевно, уявляють феміністки-модерністки. За словником "Лексика поетичних творів Івана Франка", "рожевий" зустрічається в нього 66 разів. На це вперше звернула увагу проф. О.Сербенська у виступі на ХV щорічній франківській науковій конференції.

Loading...

 
 

Цікаве