WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Художня спадщина: збірка І.Франка “Із днів журби”: cherchez la femme - Реферат

Художня спадщина: збірка І.Франка “Із днів журби”: cherchez la femme - Реферат

Воскресни, мій тихий раю,

моя туго молода [курсив наш.– Л.Б.],

моя муко незабутня,

моя радосте бліда!

Моя розкоше болюща,

моє щастя, аде мій,

де в розпуці я солодкість,

в дрожі – знаходив спокій! [5; т.3; с.47].

І тут серед оцих сплесків розпачу звертає на себе увагу рядок "моя туго молода" – молода, отже, мова йде про кохану із літ Франкової юності, коли не було й духу ніякої Юзефи, ніякої Целіни. Зате була Ольга. Оля – "любимая", "дорога", "кохана", "люба", "миленька", "любка", "любочка", "серденько". Що це так, маємо ще одне аж надто конкретне свідчення про "широкий і шумний гурток", що засідав круг стола, де "розмова йшла веселая". І це було так давно:

Минуло много-много літ,

минулись муки й радощі;

і тих, що весело тоді

коло стола балакали,

розвіяв вихор життьовий

по світі, наче пил марний [5; т.3; с.17].

Чи не перегукується це з початком відомого сонета:

Колись в однім шановнім руськім домі

В дні юності, в дні щастя і любови

Читали ми "Что делать?", і розмови

Йшли про часи будущі, невідомі [5; т.1; с.155].

Загальноприйнятою стала думка, що "шановний руський дім", де відбувалося читання роману Чернишевського "Что делать?" – це не що інше, як оселя о.Рошкевича. Отож логічно припустити, що стіл, коло якого засідає "широкий і шумний гурток" молодих ентузіастів з вірша "З усіх солодких любих слів", стояв саме в господі батька Ольги Рошкевич. А ось, полюбуйтеся, і вона сама:

нараз затихли всі, немов

по хаті ангел пролетів;

лиш ти до мене звернена,

серед загальної тиші

казала звільна, мов у сні:

Слухай!

І враз ти зупинилася,

злякалась голосу свого

серед загальної тиші,

і рум'янцем облялося

твоє лице... [5; т.3; с.17].

Наскільки виразний, пластичний портрет коханої! І що вражає в ньому найбільше, – так це гармонія зовнішньої і внутрішньої краси. Щодо самого способу портретування, то він цілком імресіоністичний: вихоплюється враз один момент, виокремлюються лише два акценти, що, як сказав би сам Франко, апелюють до "зорового змислу": лице (рум'янець) і уста, а з тими "рожевими устами" асоціюється найважливіший нюанс – звуковий. Це голос:

І досі із рожевих уст

Я чую любе, привітне:

Слухай! [5; т.3; с.17].

І тут підключається отой "слух на кольори" [audition colore], про який писав Мочульський: "голос коханої дзвенить, мов срібний дзвіночок". Звичайно, можна сказати, що тут ідеться лише про мелодію шляхетного металу. Проте не можна цілком абстрагуватися і від його барви – тут (це, до речі, іде від фольклору з його незбагненною глибиною тропів) маємо дивовижну синестезію кольору і звуку. Коли ж спробуємо виокремити панівну кольорову тональність у портреті коханої, то вона виявляється сріблясто-рожевою*. Саме ця кольорова гама є домінантною в перших строфах ключової поезії "Зів'ялого листя" – "Тричі мені являлася любов". Пригадаймо з'яву першого кохання:

З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла [тут і далі курсив наш.– Л.Б.].

Купав її в рожевих блисках май [5; т.2; с.161].

Те саме "срібне", те саме "рожеве". Та сама Ольга Рошкевич – і в восьми рядках майже хрестоматійного (завдяки Р.Горакові) вірша, і в двох циклах збірки "Із днів журби".

На користь саме такої ідентифікації послужить ще й той аргумент, що образ коханої подається з певною мірою інтимізованості. У поезії "Над великою рікою" при обсервації портретних рис утопленої любки йдеться про "білу грудь сніжну", "рожеві (знову рожеві!) любі руки,.. шийку круглу... і лице" – такі образні деталі наштовхують на думку, що героїня любовної драми перебувала у близьких стосунках із поетом, чого не можна сказати ні про Ю.Дзвонковську, ні про Ц.Журовську, ні про О.Білинську. ні про Ю.Шнайдер, а тільки про О.Рошкевич. Автор ділиться з нами найсокровеннішою таємницею: "Ох, адже я знав, здається, цілував лице оце". Це інтим, але той, який не знижує, а підносить образ коханої. Так, тут є "сніжно-білі груди", "кругла шийка", однак завершує все "лице оце". "Лице оце", "лице кохане", "тихеє лице жіноче" лейтмотивом проходить через усю збірку (щоб через багато літ обізватися в назві Павличкової збірки "Таємниця твого обличчя", сповненої прекрасної еротики, чого не скажеш про його "Золоте ябко").

У "тихеє лице жіноче" вдивляється поет у своєму видінні ("Ніч. Довкола тихо, мертво"). Він помічає насамперед ясні "чудові очі, що в них грав весь чар життя", далі його увагу привертають вже нам знайомі "уста рожеві, що в них кожде слово вмить процвітало, як фіалка, щоби серце звеселить", потім бачить "бліденькі щоки, де легенький рум'янець ледве тлів, мов у глибокій шахті тліє каганець", і, нарешті, остання портретна деталь – "чоло блискуче, де яснів широкий ум, сильна воля панувала над роями бажань, дум". Отже: очі, уста, щоки, чоло – такі складові таємниці обличчя Франкової коханої. Починається вона з очей, що вважаються – і це вже стало банальністю – дзеркалом душі. Уста ж промовляють до серця (який вишуканий образ і, знову ж таки, яке неймовірне поєднання звуку, кольору та запаху: слово коханої процвітає, як фіалка!) – "щоби серце звеселить..." Наступний троп (і знову порівняння... Чи є ще в кого з поетів такі якісь несподівано "модерні" зіставлення, як у Франка?) натякає на глибинну невичерпність внутрішнього світу коханої жінки: "легенький рум'янець ледве тлів, мов у глибокій шахті тліє каганець". Звернімо увагу на контроверсійність зіставлення: щоки дівчини і раптом шахта?! Однак Франко, як і Тичина, хоч і любить серцем, та розумом звіря, – тому завершує портрет "чоло блискуче, де яснів широкий ум, сильна воля панувала над роями бажань, дум".

Справді, це "чудовий образ". І може він бути тільки образом Ольги Рошкевич. Чи ж могла бути в той час біля Франка інша жінка, яка б разом із зовнішньою красою (а щодо цього, знаємо, Франкові догодити було важко: Юлія Шнайдер не мала блискучих очей, Климентина Попович була занадто тендітною і т.ін.) відзначалась би й душевною щедрістю, розумом, освіченістю, волею, умінням врешті-решт переступити через умовності й забобони? Ні, крім Ольги Рошкевич такої жінки тоді в Галичині більше не було. Франко сам писав у листі до Ольги, віддаючи її В.Озаркевичу: "Ти... можеш вибирати межи мужчинами чесними, розумними, а таких тепер уже досить... Але мені нема вибору... Стративши тебе, я стратив надію на любов чесної і розумної женщини, а при тім такої, котра б могла зв'язати свою долю з моєю" [5; т.48; с.192].

Він це сказав, і по його слову все й сталося. Такої жінки, як Ольга Рошкевич, Франко більше не зустрів. Прийшла розлука, яка такою тугою обізвалася через двадцять літ у збірці "Із днів журби".

Отже, не тільки на підставі "терміну давності", а й за сукупністю зовнішніх і внутрішніх портретних рис героїні можна зробити висновок, що натхненницею "днів журби" була Франкова перша любов. Це також підтверджують всі драматичні перипетії відтвореної в збірці love story: спочатку було юне, чисте, прекрасне почуття, потім прийшла розлука, "гадюка погана". Герої, розділені часом і простором, страждають. Страждають обоє. Страждання супроводжує біль ("Не можу забути! Не гоїться рана!") і сльози. У пролозі до любовної драми ("В парку є одна стежина") герой "тихо плаче" на тій лавці, де "прощалися востаннє", не в змозі забути милої; він щодень "миє сльозами" незагоєну рану. Сльози – постійна домінанта образу Її, коханої. Серед ночі герой прокидається від того, що далека мила "тихо плаче у тиші" і Її "пекучі сльози йому стукочуть до душі". Він боїться "зрадженої любки тихих сліз", боїться зустрічатися з нею, щоб не бачити "частих сліз гарячий слід" на улюбленому обличчі і не чути, як вона "плаче у кутку". І навіть у безхмарному минулому йому пригадуються "перлини сліз" на тому ж обличчі незабутої милої. Сльози, сльози, "сльози-перли". Неодмінний атрибут страждання і болю.

Loading...

 
 

Цікаве