WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Художня спадщина: збірка І.Франка “Із днів журби”: cherchez la femme - Реферат

Художня спадщина: збірка І.Франка “Із днів журби”: cherchez la femme - Реферат

Мені не жаль життя, бо що ж воно давало?

Куди не глянь, усюди браки й діри.

Робив без віддиху, а зроблено так мало,

і інших зігрівав, аж на кінці не стало

у власнім серці запалу, ні віри [5; т.3; с.16].

Запалу і віри пробує шукати поет у спогаді про давнє юне чисте почуття. В уяві вимальовується ідеальний образ коханої ("З усіх солодких любих слів"). Знов уявна картина, та цього разу із реального життя, із любого серцю далекого минулого. Це спомин "юних днів, днів весни", спомин про відбірне гроно щирих друзів, "широкий і шумний гурток", і серед нього Вона, кохана, юна, чиста, зі своїм улюбленим словечком "слухай". Але ідилії не вийшло. Вона переходить знову ж таки у видіння. Це єдине слово "слухай", що асоціюється зі срібним дзвіночком, дає поштовх до створення моторошної картини блукань у глибині пралісу змученого мандрівця, якому причувається срібний звук дзвоника, і він, хоч і знає, що "се дзвонить власний страх його, а він, проте, біжить, біжить!" Найдорожче в житті виявилося оманою.

...Перегорнено останню картку любові з циклу "Із днів журби". А далі інший цикл. Інша назва ("Спомини"), інша любов, інша жінка, кардинально протилежна гордій, сумній, мовчазній героїні попереднього циклу. Це "живе срібло":

Якесь таке, ні птах, ні риба, ні жона,

ні панна, та й говорить не по-нашому,

мов та синиця цвенькає, пищить, вищить,

в долоні плеще, всюди скаче, бігає,

всьому дивується, раз плаче, раз смієсь.

Мале таке та утле – взяв би, бачиться,

в долоню й другою долонею прикрив,

а всюди того повно... [5; т.3; с.29].

Одним словом, "помана, ще й французькая". Але, як уже зазначалося, саме перед зустріччю з цією екстравагантною незнайомкою герой думав не про неї, а про свій страх перед докорами й тихими сльозами зрадженої любки. І навіть після несподівано обірваної в найцікавішому місці (зав'язка роману!) другої любовної сюжетної лінії перша любовна лінія не вичерпана й не забута.

Вона озивається в зовсім не любовному, а радше філософському циклі "В плен-ері". Озивається всього двома віршами, але надзвичайно вагомими. І справа тут не в розмірі, хоча вони ("Над великою рікою" і особливо "Ніч. Довкола тихо, мертво") значно довші від інтимних поезій першого циклу. І та, і друга поезії мають форму візії, сну чи галюцинації (не забудьмо, що в циклі "Із днів журби" вже була одна). У розвідці "Одно видіння Івана Франка" М.Мочульський, зіставляючи "Над великою рікою" з відповідним місцем із "Перехресних стежок", прийшов до висновку, що це Франкове видіння – "скорше сон, ніж галюцинація", хоча, думаємо, що підстав для такого твердження мало (можливо, це справедливо для роману). Усе ж попри все "Над великою рікою" – це не що інше, як поєднання двох галюцинаторних видінь. На березі великої ріки (Сян?) Франкові (бо це ж таки не хто інший, як він сам) привиджується спочатку заквітчана дараба, де "гуляють Радощі, Любов, Краса". І пропливає ця дараба повз нього: "На весільную дарабу я ніколи не попав". А далі – за контрастом – інше видіння, і воно жахливе: хвилі приносять труп утопленої любки:

Се ж вона, вона, чий образ

тузі втихнуть не дає!

Се те тихе нездобуте

щастя вбогеє моє!

Вбите! Втоплене! І в воду,

мов скажений, кинувсь я,

щоб ловити щастя-трупа...

Мрія приснула моя [5; т.3; с.43].

Отже, це не сон, а мрія, марево, видиво. Як і в заключній поезії "Ніч. Довкола тихо, мертво", що завершує цю любовну лінію: "Вона, ця неоціненна перлина людського генія, збудована на галюцинаційнім елементі, в ній записано мистецькою рукою спосіб, яким повстає поетова галюцинація" [4; с.56]. Справді, поет якось відсторонено, ніби збоку, постійно придивляється до своїх відчуттів, акуратно їх занотовуючи, розкладаючи їх одне за одним, як пасьянс, перед очима читача. Спочатку постає образ нічного міста (Львів?), потім поетового мешкання, де "у тиші при лампі звільна розгортає крила дух" і "стає щораз ясніше в концентрованій душі". Отже, перед виникненням галюцинації душа "концентрується", відтак постає "недовідома гармонія" – "мов у гаї свисти дроздів гілка гілці подає". "В розколисаній уяві" виникає детальний образ незнаного містечка серед гір: у фіолетовій долині, на березі срібної стрічки річки, з жоржинами й айстрами в садках біля низеньких будиночків, серед яких один з дерев'яним ґанком, повитим диким виноградом. Саме тут раптом "виринає з рам зелених у вікні тихеє лице жіноче, так знайомеє мені". Усе це поет вичарував, "виколисав" у своїй уяві, тобто свою галюцинацію він сам же й створив. До того ж галюцинація має напрочуд гармонійний характер, у поезії вдруге з'являється слово "гармонія":

Все те не очима бачу,

а в душі воно живе,

все на крилах із гармоній

світла й запаху пливе [5; т.3; с.46].

Як дивовижно поєднується в одному образі звукова ("гармонія"), зорова ("світло"), нюхова ("запах") асоціації! І яке тут усе яскраве, чисте, приємне! Поет розкошує, усім єством насолоджується своїм видінням*. І водночас (галюцинація все ж!) є тут і сумніви, суперечності, роздвоєння, такі притаманні Франкові. Так, він "мистецькою рукою" показує нам "спосіб, яким повстала поетова галюцинація": "недовідома гармонія" народжується в "сконцентрованій душі", галюцинація є бажаною і необхідною, тому вона несе з собою приємні емоції, і навіть роздвоєність, яка при цьому виникає, не є дисонансною, а навпаки, знову ж таки дивно гармонійною: "Чую, що се власний твір мій", "я... ніби разом хвиля і плавець". Непоєднуване поєднується, роздвоєння (відчуття себе водночас і хвилею, і плавцем) не завдає болю, а збагачує поетову душу, ще більше концентрує її.

Дисгармонія настає саме тоді (і в цьому парадокс!), коли бажана вифантазувана галюцинація вичерпується. "Мигнув сей чудовий образ, і щезає, і зника". Авторське "я" безнадійно змагається, прагнучи утримати кохане обличчя, будиночок, вулицю, містечко, де живе давня любов, та марне: "Воно пропало! Глянь: побитий градом лан... Повінь..." І далі болісний зойк: "Що се? Над своєю я уявою не пан?" І заклинання: "Воскресни, мій тихий раю, моя туга молода". Та нічого не виходить: "Не воскресне те, що вклалось спочивать!" Промінь надії щезає, як і чари, що ними прикликано було образ коханої. Такий сумний фінал цього Франкового любовного сюжету, що розгортається на сторінках збірки "Із днів журби". Завісу спущено, скінчилася драма фатального "кохання без тями". Згадаймо ще раз її нескладні перипетії: герой відшукує в парку лавку, де колись прощався з коханою, і тихо плаче, пригадуючи колишню любов; уночі йому причувається стукіт, який асоціюється зі сльозами коханої; за ним скрізь ходить тінь покійної любові; він не може забути коханої, рана не гоїться, хоч і дуже давня; він хоче відвідати кохану жінку, та боїться побачити її нещасливою і почути серцем її німі докори; відтак спогадом повертається в юність, щоб почути з вуст коханої незабутнє "слухай"; він боїться докорів зрадженої любки; йому привиджується кохана в образі утопленої; він сам зусиллями "сконцентрованої душі" вичаровує коханий образ, який, однак, щезає навіки. Щезає зі сторінок його поезії. Але не з життя. Бо жінкою, що навіяла цей реквієм трагічному "коханню без тями" була та, чий образ супроводжував Франка, починаючи з вісімнадцяти років і до кінця днів. Це Ольга Рошкевич.

На чім ґрунтуються наші здогади? У першу чергу на тім, що дія у драмі кохання, яку розгортає перед нашими очима поет, відбувається не сьогодні. І не вчора було її відіграно на сцені без глядачів, а в далекій юності. "Доказів треба? Докази будуть!". Про те, що це не сучасні події, а "дела давно минувших дней" свідчать деякі натяки, розкидані там і сям в окремих віршах. У поезії "Не можу забути" лунає болісний зойк: "Хоч стратив давно [курсив наш.– Л.Б.] вже, щодня тебе трачу". Отже, маємо пряме свідчення, що далека любка втрачена не один десяток літ тому. Ця гіпотеза підтверджується ще й звертанням, яке завершує вірш: "Дівчино кохана, – кохання без тями". До кого міг звертатися Франко зі словами "дівчино кохана"? Прецінь, не до Юзефи Дзвонковської. Зрештою, це ще б можна було припустити, однак як і з цієї поезії ("хоч як ти далеко"), так і з усієї збірки випливає, що поетова кохана ще жива, хоч і віддалена від нього і в просторі, і в часі А тоді бідної Юзефи уже не було на світі. Ні тим паче до Целіни Журовської-Жиґмунтовської, яка на той час щасливо (принаймні так, як їй того хотілося) вийшла заміж. З такою ж, чи ще й з більшою експресією звертається Франко до вифантазованого образу коханої в поезії "Ніч. Довкола тихо, мертво":

Loading...

 
 

Цікаве