WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Художня спадщина: збірка І.Франка “Із днів журби”: cherchez la femme - Реферат

Художня спадщина: збірка І.Франка “Із днів журби”: cherchez la femme - Реферат

Реферат на тему:

Художня спадщина: збірка І.Франка "Із днів журби": cherchez la femme

Ми вже пробували шукати її, жінку [1], і знайшли: прекрасну, ексцентричну, загадкову француженку, втілення невичерпної енергії ("живе срібло") й непогамовного альтруїзму (беззастережно кидається на захист скривджених жінок), химерну істоту, що навально, стрімко, раптово, як спалах блискавки, полонила Франкове серце. Поет мав намір розповісти нам у циклі "Спомини" про свої "радощі шаленого кохання", про те, "чим бува любов, святеє диво" для всіх і чим була одного разу в житті для нього, та не скінчив своєї сповіді, несподівано обірвавши її в найцікавішому місці, і то на самому початку, на моменті зустрічі з "французькою поманою". А що було далі, ми можемо тільки здогадуватися, про це не пишеться в жодній, найретельнішій Франковій біографії. Либонь, ніколи не буде названо ім'я ліричної героїні циклу, де кожна строфа дихає любов'ю і таємницею. Але що цікаво: тут же, у цьому циклі, серцевинному у збірці "Із днів журби", міститься ключ до ще однієї Франкової любовної історії. У VIII вірші, що починається рядком "Найбільше я людей боявсь тоді" знаходимо фразу: "О я боявся їх, немов докору, мов зрадженої любки тихих сліз", і вона, ця фраза, є знаменною. Це справді ключ, яким можна спробувати відімкнути ще одну (а може, і єдину, чи, принаймні, найважливішу) таємницю Франкового серця. Отже, повторимо ще раз, дещо модифікуючи: "Боявся... докору... зрадженої любки тихих сліз". Можна помітити, що фраза розпадається на три компоненти: 1) боявся; 2) докору, тихих сліз; 3) зрадженої любки. Це могло б мати вигляд такої формули:

Боявся (чого?) → докору, тихих сліз (чиїх?) → зрадженої любки.

Насамперед слід зазначити, що ця формула не має ніякого відношення до ліричної героїні "Споминів". Бо, хоч і обірвав раптово поет пісню свого таємничого кохання, хоч у заключній поезії циклу каже про "чуття важке та млисте", про "пестощі короткі, й довгий жаль, надії і зневіри колихання", усе ж виразно вияскравлений ліричний портрет героїні-француженки, такої собі метеликоподібної істоти, екзотичної пташки, що невідомо як залетіла в нагуєвицький двір, аж ніяк не сполучається з докорами, тихими сльозами, зрадою. І ніяк не в'яжеться з ліричною преамбулою love story, що виглядає так:

У біднім прозаїчнім тім житті

се був момент казочний і кипучий,

се був неначе той брильянт блискучий,

що хтось знайшов загублений в смітті [5; т.3; с.20].

Отож, як бачимо, тут тональність зовсім інша. Рядок про страх перед тихими сльозами зрадженої любки зовсім з іншої "опери", він є відлунням першого циклу, що й дав назву збірці – "Із днів журби". Весь той цикл – то справді журба*, самі рефлексії – особисті, філософські, громадські, всілякі, хоч їх ніби завзято відкидається, але вони є. Нікуди від них не подінешся, як від олов'яних сірих хмар, що "небозвід весь залягли":

Дарма втомленеє серце

б'ється, мов у клітці рись:

"Нам тут добре, відпочинем!

А ти плач собі й журись [5; т.3; с.7].

...Дванадцять віршів суцільних рефлексій. І з них рівно половина – на тему трагедії серця. Це вірші II, IV, V, VI, VII, XII. Однак влада "кохання без тями" настільки сильна, що оживає воно легеньким натяком у наступному циклі "Спомини" і розпросторюється в двох великих сюжетних віршах (VIII, XI) заключного циклу "В плен-ері". Хоча сюжетними є, либонь, усі любовні вірші збірки, чи точніше було б сказати, що тут чітко простежуються дві любовні сюжетні лінії, пов'язані з двома жінками. Про один із сюжетів уже йшлося вище, а тепер про другий. Його б можна було зобразити в вигляді своєрідних тез: 1. Розшукую твій слід; 2. Твої пекучі сльози мені стукочуть по душі; 3. Тінь покійної любові; 4. Не гоїться рана; 5. Боюся твого ока, твоїх уст, твого лиця; 6. І досі в серці гомонить одно маленьке словечко: Слухай!; 7. Тихе, нездобуте щастя вбогеє моє! Вбите! Втоплене!; 8. Мигнув сей чудовий образ і щезає, і зника...

Це тільки схема, але ж чи тільки схема? Ні, це кардіограма поетової душі. Спробуймо її розшифрувати. Отже, Він (якось не випадає називати його ліричним суб'єктом) згадує Її ("В парку є одна стежина"). Він іде стежкою парку, де колись зустрічався з коханою, де, як йому здається, можна ще "в піску сріблястім" завважити Її слід, де стоїть лавка, на якій прощалися востаннє. "Парк – стежка – лавка" – отака собі "тріада", що складається з позірно буденних понять, однак вони є своєрідними емоційними сигналами поетової туги і болю, причім розташовано їх по лінії наростання: лавка є тим образним пуантом, що втілює невтішний розпач душі – "се Кальварія моя". Тобто ота лавка ніщо інше, як парафраз каяття, сповіді, мук сумління. Таким є настрій цього заспіву центральної любовної лінії збірки "Із днів журби", яку М.Мочульський назвав "щоденником Франкової душі".

Підемо далі сторінками цього щоденника. Мотив провини наростає ("Коли часом в важкій задумі"). Серед ночі "легенький стук в вікно чи двері потоки мрій перерива". Маємо тут справу з однією з Франкових галюцинацій, які можна знайти не лише в його поезії, а й у прозі, згадаймо "Перехресні стежки" чи "Великий шум", про що так яскраво писав той же Мочульський. Легенький стукіт асоціюється із загибеллю друга в далекім краю, із плачем рідного брата над прадідівською скибою, але ж потім виринає в уяві образ чарівного кохання, голубки, що "тихо плаче у тиші", і саме її "пекучі сльози стукочуть до душі" поета. Отже, знову комплекс провини, каяття. І звідси галюцинації.

Та галюцинації навідуються не щоночі, гірше коли за Ним постійно ходить "тінь покійної любови" ("Де не піду, що не почну"). Цей постійний супровід "кождий сміх, момент утіх тьмить хмарою сумною". Виникає протест: "Чого від мене хочещ?" Але він марний: кохана так тужить за Ним, що Її тінь постійно вкрива Його "все хмарою сумною". І від тієї туги й болю немає порятунку, хоч і спричиняє їх усього лише тінь.

І саме тому "не гоїться рана" ("Не можу забути!). Тут уже сам-один пронизливий зойк – над усім панує біль і розпач, яких не гоїть ніщо, "хоч сонечко гріє і зірка рум'яна цілує". Тричі повторене "не гоїться рана" нагнітає до краю любовні почуття, які не ослабли, а стократ посилилися після довгої розлуки: "хоч стратив давно вже, щодня тебе трачу". Проекція в минуле (давноминуле!) воскрешає незабутній образ "дівчини коханої" і жагучого "кохання без тями". Не існує опозиції "минуле – сучасне". Ці часові категорії ніби змішуються, вони співіснують як тотожні величини, що плавно переходять в іншу – віртуальну реальність ("Вже три роки я збираюсь").

Він прагне побачити Її ось уже три роки і не може відважитися на цю зустріч: "Я боюся твого ока, твоїх уст, твого лиця". Біль, розпач (емоційно передані так гостро, що відчуваються майже фізично) ніби відступають на задній план, продовжуючи залишатися загальним тлом для всеосяжного почуття провини перед далекою (у часі та просторі) коханою. Відбувається уявний двобій супротивних уявлень про долю найдорожчої колись і тепер істоти. Перший варіант щасливий: пишна врода коханої "в незів'ялім повнім блиску", усміх на її устах, веселий сміх, розмова – це все прикмети "гордощів тривкого щастя". Але цей варіант поступається іншому – нещасливому: "вписалися турботи й сум у тебе на виду", "приглух твій срібний голос", "надламаний твій хід", "на лиці твоїм побачу частих сліз гарячий слід". Якби здійснився отой перший варіант, Він чувся б щасливим: "Твоїм щастям, наче сонцем, я би серце грів слабе... і забув би так тебе". Однак забуття Йому не суджено, стверджується нещасливий віртуальний варіант "Ти сумуєш, плачеш у кутку". Не може Він слухати невисловлених жалів і докорів, бо чується винним у нещасті коханої жінки. Зустріч відкладається надовго. Назавжди.

Щоб завжди озиватися тугою й болем у розшарпаному поетовому серці. А розшарпувало його не тільки "кохання без тями". Ми солідаризуємося з Л.Луцівим у тому, що в циклі "Із днів журби" переважають любовні мотиви [3; с.184]. Але не можна відкидати й думок тих дослідників (Ю.Кобилецький, П.Колесник, О.Дей), які акцентують на інших мотивах, зокрема соціальних (щоправда, це стосується не стільки циклу, як усієї збірки), занадто вже педалюючи на них. Відтак любовна драма плавно переходить у філософське русло ("І знов рефлексії"). Чотири філософські вірші-рефлексії (VII, IX, X, XI) підсумовує песимістична строфа:

Loading...

 
 

Цікаве