WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Типологія персонажів у Франковій прозі - Реферат

Типологія персонажів у Франковій прозі - Реферат

Реферат на тему:

Типологія персонажів у Франковій прозі

Франко свого часу запалився воістину бальзаківським наміром – "у більших або менших оповіданнях змалювати побут Галицької Русі в різних околицях, у різних суспільних верствах та родах занять" [10; т.38; с.484]. Десять повістей та романів і понад сто оповідань, об'єднаних у дванадцять збірок, – ось наслідок творчого експерименту письменника.

Галичина Франкової епохи вже почала відчувати на собі впливи європейської цивілізації з такими її атрибутами як розвиток промисловості, культурно-освітньої та суспільно-політичної сфери. Реалії життя вносили свої корективи у патріархальне існування сільського галицького люду. Нова соціальна концепція зумовила утворення молодих суспільних верств, нових людських типів. Література ж, звісно, миттєво реагує на життєві подразники, прагне дати адекватну оцінку суспільним обставинам на художньому тлі. Особливе зацікавлення життям людської одиниці розширювало тематичний спектр літературної продукції. Поруч з традиційними персонажами в літературі з'явилися "якісь напівдикі ідіоти, цигани, жиди, жебраки, арештанти – і всюди спосіб малювання був однаковий, то значить, не шаблоновий" [10; т.41; с.497]. Отой "нешаблоновий спосіб малювання" завжди залишався естетичним орієнтиром для Франка-прозаїка, чинником формування його мови та індивідуального стилю. А "населення" Франкового "Декамерона" строкате: селяни і сільські ремісники, робітники та підприємці, міщани й інтелігенти, школярі, вуличники, в'язні.

Питання мовного дизайну, коли йшлося про стилізацію мовлення дійових осіб для Франка мало виняткову вагу й відобразилось на формі творів письменника, і в його критичних виступах. Мовний консерватизм і закомплексованість, на думку І.Франка, псують враження від творчості окремих обдарованих літераторів. Приміром, високо оцінюючи діяльність І.Нечуя-Левицького, він картав його за вузькість праці в галузі мови і, зокрема, за нездатність індивідуалізувати мову персонажів. Зрештою, проблема мовної некомпетентності, браку мовної інтуїції в літературі набирала масового характеру, бо більшість українських письменників не йшла "далі вміння підхопити селянську розмову" [6; с.165]. Виникало замкнене естетичне коло, вийти за тісні мовні рамки якого, не наразившись на небезпеку опинитися на вістрі критики, наважувався далеко не кожен художник слова. Представники старшого покоління письменників із застереженням ставилися до будь-яких мовних новацій в обсязі художнього мовлення. Їхню позицію красномовно засвідчує хоча б Панас Мирний, який не сприймав у тексті "додатки від самого автора таких словечок, яких народ не вживає", і був твердо переконаний, що "без їх зовсім би можна обійтися" [7; с.429].

До мовної майстерності І.Франко ставився з великою увагою, не припускав ігнорації об'єктивних ознак мовлення: "Письменник, у якого нема своєї індивідуально забарвленої мови, – слабкий письменник, він пише безбарвно, мляво і не може числити на довшу тривку популярність" [6; с.153].

Проза Франка вражає багатством використаного мовного матеріалу, широкою амплітудою викладових форм, що свідчить про вироблення оригінального творчого стилю, власної письменницької методики текстотворення. Дослідники творчості Франка до пріоритетних мовностильових ознак прозового стилю письменника відносять конкретність мови, тобто адекватність мовлення дійових осіб об'єктивному мовленню соціальних верств; природність, тобто вживання тільки наявних у мовній дійсності граматичних і стилістичних конструкцій без штучного новотворення; стислість інформації і динамізм розповіді; повну підпорядкованість мови експресивній тональності; гармонійну співрозмірність розумового та почуттєвого в авторському мовленні й у мові персонажів [9; c.25]. У статті "Старе й нове в сучасній українській літературі" (1904) письменник недвозначно заявляє про свої симпатії до нової стилістичної манери, нової техніки зображення, що полягає у баченні світу "крізь призму чуття й серця не власного авторського, а мальованих автором героїв" [10; т.35; с.109]. Зрештою, трансформація традиційної для української літератури об'єктивно-описової манери в оповідну, де особливе місце займає самовираження персонажів, – є логічним наслідком еволюції літератури кінця XIX ст. [4; с.16].

Про стильову манеру Франка, проте, не можна говорити як про щось статичне, незмінне. Письменник постійно перебував у русі, у творчому пошукові: романтизм перших проб пера, соціально-критична манера "бориславської" прози, натуралізм тюремного циклу, психологізм новел і повістей з життя інтелігенції. Для кожної з цих стилістичних моделей властива власна мова, власні зображально-описові засоби.

Найчастіше про Франка говорять в контексті реалістичної естетики, домінантою якої є правдиве відображення життя, закодоване в універсальній формулі напряму – "типовий герой у типових обставинах". І справді, типове мовлення займає письменника чи не найбільше. В епістолярії 80-х р.р. І.Франко окреслює своє бачення художнього втілення характеру персонажа: творення образів – це "не ідеалізування людей, але представлення людей з їх добрими і злими боками, а головне, представленнятипів, котрі б уособляли в собі думи і прагнення даної епохи" [10; т.48; с.331]. Література ж у рецепції письменника – "рядтипів наших пролетарів, починаючи від інтелігентного, аж до найнижче затолоченого" [10; т.48; с.270]. Як справжній художник-професіонал, Франко зрідка вдавався до вимислу – "писав "з натури", освітлюючи її "домислом" і типізуючи образи та враження, які вони подавали" [1; с.429]. Типізація – чи не найвагоміший компонент мовностилістичного арсеналу письменника.

Лінгвотипологія персонажів Франкової прози спирається на співвіднесеність образу із певним соціокультурним прошарком. На формування мовного субкоду персонажа впливають його вік, стать, соціальне походження, професійна приналежність, рівень освіти і культури. У відповідності до тематичної класифікації прози І.Франка виділяємо низку мовних типів персонажів: селянський, робітничий, інтелігентський, вуличний, в'язничний, школярський тощо. Тематичне розмаїття Франкової прози сприяло використанню різних народномовних джерел для наповнення мовної моделі твореного типу: фольклорного, говірково-діалектного, розмовного, професійного, книжного.

До цікавих висновків приходимо завдяки спостереженням над "представленням типів" у виконанні самого І.Франка.

У зображенні селянина українська література мала поважний досвід, певні традиції і навіть досягнення, у порівнянні, наприклад, із польською літературою, де селянин з'являвся "переважно як сіра, одноманітна маса" [10; т.27; с.66]. Галицька "мужицька конверзація" привертала увагу Франка майстерністю та душевністю ведення бесіди, такої не подібної до безбарвного, практичного і непоетичного новочасного діалогу. У мовленні селян "слова текли, як медова річка, овіяні дивним чаром здорової, чистої індивідуальності, і лягали в душу, як запашні квіти", складаючи барвисту мозаїку довших або коротших оповідань [10; т.37; с.9]. Естетику і експресивність сільського мовлення у своїх творах І.Франко використав сповна, оскільки народився і виріс у такому середовищі, внутрішньо опанував мистецтво народної мови. Засобом типізації мовлення селян стає бойківський діалект, щедро інкрустований фольклорними лейтмотивами – елементами поетичного мислення народу. Франко здійснив синтез "невичерпних скарбів народної, зокрема народно-розмовної мови, яку він вміло використовував для розкриття соціальної ідеї твору, для рельєфнішого окреслення персонажів" [5; с.43].

Суттєвих трансформацій зазнає сільське мовлення у "бориславській" прозі: "ріпник уже мислить поняттями, вкладеними в нові для селянина слова або старі в нових значеннях, [...] якось по-новому звучать давні слова, викликають нові асоціації" [3; с.97]. Діалект і далі відіграє роль засобу мовної типізації робітників – вчорашніх селян. Проте сигналізуючою ознакою у мовних партіях персонажів "бориславського" циклу стає виробничо-професійна лексика (кибель, корба, вінкель, дзюбак, риль, оскарб, млинок, дротянка, ліхтарня, линва, кип'ячка, земний віск, ропа, лей, нафта, яма, штольня, лютрунок, дестилярня, магазин, ріпник, капцан, тіщити, тягати, в'язати, дзюбати, коплити, цямрувати, кип'ячку черпати, яму забивати та ін.). Змінюється й емотивне тло репродукції мовлення. Бориславське життя – "веселе, часто гуляще і розпусне" [10; т.26; с.187–188] – вульгаризує мову персонажів. Типові для селян сакральні вислови змінюються на зовсім протилежні сполуки[біс бери, чорта з'їси, мара бери, біс би вам голови поскручував, йди до дідька, цураха на тебе, пек ти, маро та ін.].

До натуралізації та рустикації мовлення вдається Франко й при зображенні декласованих елементів – злочинців, вуличників, в'язнів. Лінгвокультуру цих прошарків населення Франко використав вперше [2; c.102]. Арго не тільки типізує мовлення декласованих верств, але й створює ефект криптологічності, відокремленості мовлення[яндрус, хатрак, цувакс, капус, шільдвах, фраєр, клапач, дід, вічняк, жолоб, рюмса, шарити, опорядити, пасти, обчистити, блят, бранжа, саля, казня, клітка, казенка, халабуда, катерина, зоська, бунда, капустрак, бага, книдель, бухацький, зелений, фронт, ворота, гамалик, щеблі та ін.].

Особливістю мовних партій персонажів-інтелігентів є прозоре наближення до пласту авторського мовлення у формальному і змістовому аспекті. Інтелігенцію Франко сприймав як "культурну й освітню закваску народу" [10; т.45; с.148], а концепція "інтелігентного" в його рецепції передбачає інтерференцію інтелектуально-когнітивної, морально-етичної та естетичної сфер. Інтелектуальність мовлення забезпечує книжна лексика, спеціальна термінологія[ідеальний, індуктивний, гуманність, патріотизм, ідея, обсервація, операція, перспектива, енергія, ініціатива, гармонія, ілюзія, формальність, солідарність, апатія, популярний, донкіхотство, пасивний, інертний, сантиментальний, типовий, цинічний та ін.].Естетичний аспект мовлення інтелігента також має книжне джерело [ржа страждання, хвиля життя, огонь душі, авреол чистоти, проза життя, мурава забуття, могили бажань, безодня глупоти та ін.].

Оригінальний Франко й у відтворенні мовлення дітей та школярів. До дитячої мови письменник відчував і професійний інтерес, розцінюючи її як "наслідування звуків природи, або дуже прості витвори з окликів людських до звірів" [10; т.26; с.125]. Безпосередність суджень, пошуки дитячого "раціо", спроектовані на вікові особливості мовлення, створюють неповторний стилістичний ефект. У дитячій бесіді відбиваються і лексичні новотвори [парканадцять, каня, єлусалим], і натуралістична вимова слів[сьо, насцьо, бовщ, видзу, хоцу, скола, пелсий, лаз, дузе, добле та ін.].

Мовна типологія персонажів Франкової прози є яскравим свідченням авторського бачення проблем розвитку літературної мови, збагачення її лексичного фонду, розширення зображальних можливостей. Нова тематика, яку уперше підняв І.Франко, раз у раз вимагала поширювання не тільки обсягу лексики, а й вдосконалення засобів стилю. Стрижнем мовної естетики письменника стає соціокультурна адекватність, об'єктивність, правдивість відтворення. Франко виступає проти культивованої в галицькому письменстві "добірності" мови, заперечує "легкість і забавність" [10; т.41; с.495] як основні естетичні категорії художнього тексту.

Література

  1. Білецький О.І. Художня проза Івана Франка //О.І.Білецький. Від давнини до сучасності. – К., 1960. – Т.1.

  2. Горбач О. Вулично-тюремні арготизми у Франковій прозі //О.Горбач. Зібрані статті. Арго на Україні. – Мюнхен, 1993.

  3. Денисюк І.О. Розвиток української малої прози XIX – початку XX ст. – Львів, 1999.

  4. Жилко Ф.Т. Мова Івана Франка. – К.; Львів, 1949.

  5. Закревська Я.В. До питання про народно-розмовні елементи у мові творів Івана Франка //Тези доповідей VII щорічної сесії, присвяченої вивченню творчості І.Я.Франка (7–9 вересня 1962). – Львів, 1968.

  6. Корнієнко Н. Художня мова українських письменників в оцінці Івана Франка //Іван Франко. Статті і матеріали. – Львів, 1955. – Зб.4.

  7. Мирний Панас. Тв.: У 5т. – К., 1970. – Т.5.

  8. Рудницький М.І. Творчі будні Івана Франка. – К., 1956.

  9. Франко З.Т. Засоби художньої експресії у мові творів Івана Франка // УМЛШ. – 1979. – № 12.

  10. Франко І.Я. Зібр. тв.: У 50 т. – К., 1976–1986.

Loading...

 
 

Цікаве