WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Франкова концепція середньовічної літератури - Реферат

Франкова концепція середньовічної літератури - Реферат

Середньовічний епос привертав увагу Івана Франка обговоренням авторства давніх пам'яток у тогочасній науковій пресі. Загалом XIX ст. було періодом численних літратурознавчих дискусій з приводу "проблеми автора", започаткованих наприкінці XVIII ст. працею Ф.Вольфа "Вступ до Гомера". У цій знаковій розвідці стверджувалося, що видатні "Іліада" й "Одісея" не є творами Гомера, але збірками пісень різних авторів. В результаті літературознавці поділилися на т.зв. аналітиків, які підтримували Вольфа, та унітаріїв, які обстоювали теорію одного автора. У XIX ст. подібні з'ясовування розгорілися з новою силою довкола середньовічних пам'яток, особливо "Пісні про Роланда" (дискусії Г.Паріса – прихильника принципу "чоток" та Ж.Бедь'є – автора теорії "індивідуального авторства"). Подібні питання ставилися й щодо "Слова о полку Ігоревім", тому Франко цікавився цими літературознавчими дискусіями, зокрема критикував т.зв. теорію редакційного зведення К.Лахмана щодо "Пісні про Нібелунгів" (теорія стверджувала, що епопея є результатом механічного поєднання анонімних народних пісень, розташованих в певному фабульному порядку). Про справедливість Франкових зауважень свідчить те, що на сьогодні теорія Лахмана абсолютно відкинута. А прийнята концепція "розбухання" А.Хойслера: поема, в основі якої лежать дві короткі епічні пісні, є результатом багатовікового поетапного доповнення, ускладнення, розширення.

Розглядає Іван Франко й епічні твори з таких популярних середньовічних циклів, як "Сибілії" (збірки пророцтв про страшний суд), "Соломонії" (легенди про заклинання духів іменем Соломона [2; т.29; c.391; 354]), "Олександрії" (про життя і подвиги знаменитого Олександра Македонського), "Троянські історії" (перекази з Гомера про Трою і пригоди Енея [2; т.30; c.249]), причому справедливо підмічає одну з важливих рис тогочасної художньої свідомості: органічно пристосовувати античний матеріал духові феодальної епохи. Середньовіччя не відчувало тієї історичної дистанції, яка відділяла його від античних часів, саме тому в тодішніх романах "Александр Великий і Троянська війна, Еней і Вергілій представлені середньовіковими рицарями або чарівниками" [2; т.12; c.32].

"Александріям" Франко взагалі присвячує детальну увагу. У статті "Студії на полі карпаторуського письменства ХVII–ХVІІІ вв." (1901) він прослідковує етапи розвитку популярного середньовічного сюжету, починаючи від твору псевдо-Калісфена з III ст., причому аналізує не лише європейські варіанти (авторами яких були Альбріх з Безансона – прованським діалектом, Лампрехт із Тріра – німецькою мовою, Ламберт і Александр з Берне – французькою), але також коптську, ефіопську, вірменську, сірійську, єврейські та арабські переробки. У числі перських авторів "Александрій" Франко називає Фірдоусі, Нізамі, Казвіні. Слушними є зауваження вченого про те, що в кожній з літератур оповідання про Александра ніби "націоналізувалися", адаптувалися до місцевих умов. "У Франції таким героєм, – зазначає дослідник про головну дійову особу оповідань, – робиться натурально Карло Великий, якому придумують похід до Палестини, повний чудесних пригод, та на якого французькі автори chansons de gestes переносять різні деталі з повісті про Александра. У Німеччині в XII в. таким героєм робиться князь Ернст. [...] В Арабії таку саму роль відіграють купці Сіндбад та Абульфауаріс"[2; т.32; c.378–379]. Варто зазначити, що в своєму аналізі Франко покликається на більш ніж десяток критичних праць про "Олександрії", зокрема таких літературознавців, як Г.Вайсман, Ю.Цахер, О.Зінгерль, П.Мейєр, М.Мюллер, М.Шнейншнайдер, В.Істрін, О.Веселовський та інші. Завершується розвідка розглядом варіантів повісті, які постали на "грецько-візантійському грунті".

"Олександрії" та "Троянські історії" Франко розглядає і в польськомовній статті "Відгуки грецької і латинської літератур в українському письменстві", написаній у 90-х р. (1895 або 1896 р.), але не друкованій за життя письменника (вперше вийшла зі скороченнями у 1925 р.). У цій же статті перераховано основні пам'ятки візантійської літератури, яка, як відомо, справила величезний вплив на формування красного письменства Київської Русі.

Очевидно, що саме цей факт (роль Візантії у розвитку вітчизняної літератури) спричинив глибокі й всесторонні візантиністичні студії Івана Франка. З-поміж медієвістів-слов'ян кінця XIX ст. годі шукати більш обізнаного з візантійською літературою дослідника: всі помітні твори цього періоду, всі значні автори були Франкові відомі, причому часто у кількох варіантах, редакціях, версіях (особливо тих, яким шлях лежав на Русь). До речі, якраз у цій галузі – вияснення шляхів поширення творів середньовічним світом – Франко неперевершений і донині. Бракує таких спостережень навіть у найповнішій сучасній "Історії всесвітньої літератури"*, хоча вони суттєво увиразнили б цілісне уявлення про середньовічну літературу як певне епохальне явище історії літератури взагалі.

У літературознавчому доробку Івана Франка маємо чотири статті, присвячені зосібна оглядові візантійської літератури: це рецензії на монографію К.Крумбахера "Історія візантійської літератури" (1894), на працю А.Алмазова "Апокрифические молитвы, заклинания и заговоры. К истории византийской отреченной письменности" (1903), на німецькомовне видання "Візантійські легенди" (1912), а також розвідка "Фотіїв Міріобіблон" (1909), яка теж є своєрідною рецензією, але цього разу твір одного з найвидатніших візантійців IX ст. царгородського патріарха Фотія**.

Тісно пов'язані з візантиністикою всі Франкові розвідки з історії українського письменства***: досліджуючи окремі пам'ятки давньої вітчизняної літератури, вчений справедливо добачає в них візантійські впливи, прослідковуючи генеалогію "апокрифів і легенд", а навіть і фольклорних творів, віднаходить їхні джерела в літературі однієї з наймогутніших середньовічних держав. Він однозначно стверджує, що вся південноруська (читай "українська". – М.С.) література, особливо давня, зазнала дуже сильного впливу апокрифічної літератури візантійсько-болгарської (ст. "К истории южноруских апокрифических сказаний" [2; т.29; c.337]), що "многі із таких апокрифів [...] перейшли в "питоменний" світогляд нашого народу", (ст. "Із старих рукописів" [2; т.29; c.348]), і на Русі "взагалі переважали перекази, що витікали зі східних, візантійських джерел" (ст. "До питання про перекази про Магомета у слов'ян" [2; т.29; c.137]). У Франкових розвідках маємо чимало цінних спостережень про власне візантійську літературу: її стилістику, метрику й поетику, окремі жанри та видатніших представників. Наприклад, в розлогій праці "Причинки до історії церковнослов'янської літератури" (1913) йдеться про т.зв. "політичний вірш", що "був типовим розміром многих епічних та дидактичних поем візантійського письменства аж до впадку Константинополя і складався з 15 складів, переділених цезурою після четвертого трохея" [2; т.39; c.544], на Русі він замінявся метричною прозою, як це мало місце в перекладах "численних гімнів, [...] канонів Івана Дамаскина, Андрія Крітського тощо" [2; т.30; c.250]. Або ще: про "Життя Даниїла Стовпника" Франко зауважує, що воно "написане досить кучерявим візантійським (курсив наш. – М.С.) стилем" [2; т.39; c.68], маючи на увазі, що текст ускладнений певними (традиційними для середньовічної поетики, чи то б пак риторики) поетичними фігурами, сповнений різноманітних ремінісценцій, багатозначних символів та алегорій.

Цікавими є зауваги літературознавця і щодо візантійських авторів. У Франкові часи періодизація візантійської літератури ще не була чітко вироблена і спостерігалися численні переплутування щодо "набору персоналій". Франко ж дуже чітко відокремлює плеяду власне візантійських поетів (Ніл, Ілія Синкел, Ігнатій Диякон, Лев Мудрий, Константин Сіцілійський, Симеон Метафраст, Теодор Продром, Киріяк, Никифор Калліст Ксантопул) від "християнських поетів" (Григорій Назіанзин, Сінезій, Мефодій Олімпійський, Єфрем Сирин), яких, на його думку, "не можна зачислити до візантійців, бо вони жили і працювали переважно в Малій Азії або Сірії в добі, що належить іще до греко-римської старовини" [2; т.29; c.537–538]. У сучасному літературознавстві утвердився інший погляд, і творчість цих та інших "християнських поетів" тепер таки відносять до масиву візантійської літератури, зокрема до її раннього періоду*.

Науково-критичні статті і листування Івана Франка загалом засвідчують, що він жваво цікавився візантійськими джерелами, уважно перечитував збірки давніх пам'яток, які особливо рясно публікувалися в XIX ст., підтримував контакти з провідними візантиністами Європи, серед яких К.Крумбахер, Ш.-М.Диль, А.Коен, російські вчені О.Васильєв, Ф.Успенський та інші.

Loading...

 
 

Цікаве