WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Франкова концепція середньовічної літератури - Реферат

Франкова концепція середньовічної літератури - Реферат

Реферат на тему:

Франкова концепція середньовічної літератури

Незважаючи на столітню історію франкознавства як науки, існує ще низка невисвітлених або недостатньо висвітлених питань стосовно науково-критичної спадщини Івана Франка, серед яких, зокрема, з'ясування його позицій як медієвіста.

Історія літератури Середніх віків увійшла в поле зацікавлень Франка ще під час навчання у гімназії, де він вивчав грецьку та латинську мови, історію і культуру давніх епох. Знайомство із середньовічним письменством продовжив у Львівському університеті; а серйозні медієвістичні студії розпочав під час написання магістерської дисертації, темою якої було обрано одну з видатних пам'яток середньовічної літератури – старохристиянський духовний роман про Варлаама та Йоасафа. Неабияка ерудиція Івана Франка дозволила йому зробити не лише глибокий і всебічний аналіз самого роману, але й широко змалювати літературний контекст, в якому творилася пам'ятка. Вченому вдалося подати розлогу картину тогочасного письменства від Іспанії до Індії, прослідкувати впливи популярного роману на пізніші літературні твори. Для медієвістики Франкова дисертація цінна особливо тим, що в ній зафіксовано певний зріз літературознавчої думки, подано величезну бібліографію медієвістичних досліджень. Доповнена в 1894–96 рр. докладним аналізом змісту, вона є чудовою хрестоматією середньовічної літератури, а також прикладом глибоких компаративних студій.

Ще однією фундаментальною науковою працею Івана Франка, в центрі якої опинилась старохристиянська література, є розвідка "Святий Климент у Корсуні", написана кількома роками пізніше після дисертації (публікувалася в ЗНТШ протягом 1902–1905 рр.). Тут учений на новому матеріалі застосовує набутий під час студій у Відні науковий досвід, аналізуючи популярні в Середньовіччі літературні сюжети.

Якщо у двох вищезгаданих дослідженнях Іван Франко показав себе вправним філологом-компаративістом, то у третій капітальній праці з питань середньовічного письменства – розвідці "Данте Алігієрі. Характеристика Середніх віків" (1912) – він постає зрілим істориком літератури, для якого важливо не лише розглянути твори красного письменства в певній історико-культурній перспективі, але й показати їх у контексті духовного розвитку того чи іншого народу. "Все, що тільки впливає на зміну у формі або змісті цього духовного життя, має бути предметом пильної уваги, [...] не сама лише освіта, письменство й література, але й політичне та економічне життя" [2; т.29; с.277–278]. Ще в 1894 р. у польськомовній статі "Етнологія та історія літератури" Франко поставив перед істориком літератури завдання "бути істориком цивілізації" і розглядати історію літератури "як частину, і то дуже значну, хоч і не єдину, історії цивілізації". У розвідці про Данте Алігієрі він зреалізував це завдання практично, саме тому дослідження починається "характеристикою Середніх віків" як епохи в розвитку людства.

У першій частині розвідки маємо картину соціально-економічного та політичного стану середньовічних держав. Соковитими барвами Франко змальовує "упадок старинного світу", на уламках якого варвари будували свої національні держави, нові імперії. Твердження Франка натхнені поглядами французьких просвітителів XVIII ст. П.Гольбаха і Ж.-М. де Кондорсе, працями французького історика Ж.Мішле та швейцарського культуролога Я.Буркгардта, в яких утверджувалося яскраво негативне ставлення до Середньовіччя як епохи суцільного невігластва, духовного зубожіння, "зв'язаності людського Духа" (вислів Буркгардта). В II половині XIX ст. з'явилися дослідження, які "реабілітували" Середньовіччя. Окремі вчені, наприклад, історики Г.-Л. фон Маурер, Ф.-В.Гізебрехт, К.Бюхер, з легкої руки романтиків, котрі, навпаки, прославляли й ідеалізували Середні віки, змальовували їх як епоху гармонії людини й Бога, як час патріархально-ідилічного співіснування усіх верств суспільства (Гізебрехт говорив, що Середньовіччя – це "епоха національних перемог і героїзму, епоха богобоязливості, підтримуваної могутньою церквою"). Не дивно, що Франкові був ближчим негативістський погляд на Середньовіччя, який і представлений в його розвідці.

Великий просвітитель Галичини рубежу століть, Іван Франко керувався в своїй діяльності суто практичними мотивами: "допомогти широким масам зрозуміти процес і виплоди артистичної творчості" [2; т.31; с.114]. Очевидно тому його "характеристика Середніх віків" хибує на белетризованість, гіперболізацію "найуразливіших" моментів, навмисне підкреслювання того, що могло бути "найкраще і найцікавіше для сучасного читача, полишаючи на боці багато такого, що [...] тепер далеке від наших інтересів і важке для зрозуміння" [2; т.12; с.114]. Однак треба зазначити, що там, де характеристика загального соціально-культурного тла переходить у розгляд власне літератури Середньовіччя, змінюється й сама тональність оповіді. У другій частині розділу "Культура Середніх віків" Франко подає чудовий нарис розвитку західноєвропейської літератури. "До кінця XI віку, – зазначає дослідник, – панувала в Західній Європі неподільно латинська мова і література (клерикальна за змістом. – М.С.) [...] Аж у XI віці починається у Франції нова література під впливом іспанських арабів. [...] У XIII віці ся провансальська течія застає в середній Італії ґрунт, відповідний для дальшого розвою. [...] Отут-то в середньоіталійських містах, головно в Болоньї та Флоренції, постає в тринадцятім віці новий поетичний стиль, у якому провансальський культ женщини зливається водно з тонкостями схоластичної абстракції та глибокої містичної екстази" [2; т.12; c.42; 47–48]. Цей стиль був предтечею новочасного ліризму і любовної поезії, без якої годі собі уявити літературу всіх наступних століть.

Далі І.Франко аналізує творчість трубадурів, прослідковує розвиток середньовічного епосу, "...якого основою послужили, з одного боку, перекази про Карла Великого та його перів, а з другого боку – напівміфічні кельтські традиції про короля Артура і рицарів Круглого стола з примішкою християнської традиції про святий Грааль" [2; т.12; c.44]; розглядає творчість провідних італійських поетів, серед яких Гвідон Гвінічеллі, Лаппо Джені, Дама Фрескобальді, Джені аль Фіні, Гвідон Орлані, Гвідон Кавальканті.

Чіткого поділу середньовічного письменства на періоди Франко не зробив, але, простежуючи його розвиток, виділив як мінімум два головні етапи: 1) література ранньої доби (релігійна за духом, сюжетами й своєю образністю тісно пов'язана з основними першоджерелами віри – Біблією, Кораном, Ведами); 2) література зрілого Середньовіччя (секуляризована, світська, "натхнена реальним життям").

Дослідник не залишив поза увагою і питання різноманітності середньовічної літератури. Зокрема, він виділяє такі типи поетичної творчості як лицарські вірші, куртуазна поезія, містична поезія, "різкореалістична поезія людова та міщанська". Говорить також про головні різновиди середньовікової прози: апокрифи, видіння, повісті, романи.

Історії середньовічної драматургії І.Франко присвячує першу частину статті "Русько-український театр (історичні обриси)", яку він написав у 1894 р., одначе так і не встиг надрукувати. Тут Франко говорить про значення творчості шпільманів, гістріонів, скоморохів та жонглерів для розвитку драматичного мистецтва взагалі і на Русі зокрема, аналізує такі популярні середньовічні жанри, як візантійська літургічна драма (з Х–ХП ст.) та латинські містерії (XIV–XV ст.), слушно підмічаючи генетичний зв'язок між ними. Цікаво порівняти Франкові висловлювання з тим, що зазначають сучасні медієвісти – автори одного з найавторитетніших вузівських підручників з історії середньовічної літератури.

У Франка:

"Вони (п'єси – М.С.) держалися первіснo в рамах строгої церковості [...], але швидко... вибігли поза сю раму, вносячи в сцени з пастухами, з вояками і т.ін. реалістичні картини сучасні. Тоді духовенство почало виступати проти них. Драму релігійну виперто з церкви зразу у притвор, потім в обруб церковної огорожі, а далі й зовсім поза сей обруб..." [2; т.29; c.289].

В підручнику:

"...Літургічна драма помітно секу-ляризується, поступово втрачаючи зв'язок з богослужбовим обрядом і проникаючись світськими літературно-театральними елементами /.../, які стає незручно виконувати в церкві, поблизу вівтаря. П'єси такого штибу /.../ витісняються спочатку на паперть, потім на вулицю перед храмом, і, врешті, на міську площу..." [1; c.175]

У статті "Слово про критику" (1896) І.Франко згадує великі епічні твори Середніх віків: англосаксонський "Беовульф" (VІІ ст.), перську "Шахнаме" Фірдоусі (XI ст.), французьку "Пісню про Роланда" (XII ст.), німецьку "Пісню про нібелунгів" (XIII ст.) і зрештою італійську "Божественну комедію" Данте (XIV ст.), справедливо підмічаючи суттєві жанрові відмінності між ними, незважаючи на те, що всі ці твори об'єднуються дефініцією "епос" [ ; т.30; c.216]. Маємо, таким чином, картину еволюції середньовікової епічної літератури в найбільших творах епохи: від старогерманського "Беовульфа" до Данте, "Божественну комедію" якого Франко визначає як "епічну поему", очевидно, зважаючи на неабиякий "розмах" твору.

З-поміж пам'яток письменства раннього Середньовіччя Франко часто згадує "еддичну літературу" та саги (виняткове явище давніх літератур – епос у прозі), зокрема у своїх компаративістичних студіях, як наприклад, статті "Смерть Олега і староісландська сага про фатального коня" (1912). Аналізуючи кілька різних саг, вчений знаходить у них спільні сюжетні лінії, на які наштовхуємось і в давньоруських пам'ятках, зокрема в "Повісті временних літ". "Оба оповідання, – доходить висновку Франко, – мали спільне ідейне джерело" [2; т.39; c.337]. Цим джерелом він вважає збірки скандинавських героїчних пісень – "Едди", яких, як відомо, є дві: "старша" й "молодша". У статті "Причинки до критики джерел староруських пам'яток" маємо принагідну характеристику "Пісні Всеслава" зі "Слова о полку Ігоревім": вона, за словами Франка, "звучить не як давньоруська народна пісня; короткі, обірвані, неясні, навіть стислі її рядки нагадують собою нордійські руни "Едди" [2; т.38; c.373]. Такі зауваги щодо особливостей поетичного стилю "Едд" цілком слушні, адже староісландські поеми мали дуже своєрідну метричну форму, яка поєднувала давньогерманську алітерацію зі строфічним оформленням.

Loading...

 
 

Цікаве