WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Напрями психологічних досліджень у літературознавстві та Іван Франко - Реферат

Напрями психологічних досліджень у літературознавстві та Іван Франко - Реферат

У автора поем "Кавказ", "Марія", "І мертвим, і живим" Франко знайшов непереможний потяг до свободи, прагнення "вільного розвою кожної одиниці". В І.Нечуя-Левицького – підвищену здатність до естетичного замилування, прагнення душевної насолоди від споглядання прекрасного (автор повістей "Старосвітські батюшки та матушки", "Кайдашева сім'я" любив розглядати листівки з квітами й примовляти: "А, шик!"). За характерною показною млявістю та байдужістю до світу Володимира Cамійленка І.Франко зумів побачити надзвичайно емоційну вдачу поета.

Хороші плоди психографічного методу, щоправда, з використанням й інших підходів, подав Іван Франко у роботі "Іван Вишенський і його твори", що спочатку задумувалася як докторська праця. На жаль, широке коло дослідників у своєму активі не застосовує тих спостережень та міркувань, які зробив автор цієї роботи, змальовуючи "духовну фізіономію Вишенського як чоловіка і писателя". І.Франко розглядає твори відомого афонського монаха в окресленій системі й приходить до подальших тверджень:

У творі "Обличениє діявола-міродержця" відбилася душевна боротьба автора: чи лишитися на Афоні, чи повернутися до світського життя. Із останнім пов'язані великі розчарування, гіркоти та болі – з одного боку, і спокуси та принади – з іншого. Франко пише: "В тім різкім осуді всього строю життя в його (Івана Вишенського.– Т.П.) ріднім краї, всіх відносин церковних і суспільних є вже, без сумніву, дещо аскетичної доктрини, але з-поза євангельських і аскетичних фраз чути гаряче бажання автора – усправедливити перед власним сумлінням свій поступок, вступлення на Афон" [2; т.30; с.46]. Відтак мирне життя в родиннім колі Вишенський освічує "бенгальським огнем аскетичних доктрин" – і остаточно вирішує свою долю. І.Франко, апелюючи до тексту "Посланіє до Йова Княгицького" ("гарячого тону оповіді"), говорить, що принади та спокуси світського життя мучили Вишенського майже до смерті. Але, не зважаючи на це, афонський монах не схибив з свого шляху. Іван Франко спостеріг і виокремив той випадок, коли художня творчість певним чином допомагає авторові визначити власні вчинки, переконати себе йти тернистим шляхом аскета.

І.Франко також побачив органічний зв'язок темпераменту Івана Вишенського із його улюбленим жанром послання: "жива натура нашого автора, проявляючися в його писаннях, так і перла його до форми листа*, т.є. до того, щоб промовляти лице в лице до свого суперника чи прихильника, переконувати не самою силою абстракційно-богословських аргументів, але моральним і психологічним впливом особи на особу, живого слова, тону, колориту бесіди" [2; т.30; с.71]. Не оминув Франко увагою й те, що Вишенський у своїх творах спирався не стільки на богословську аргументацію, скільки на сугестію; що афонський монах надавав перевагу емоційній силі слова перед його логічною силою. Це, підкреслимо, промовисте свідчення художнього мислення Івана Вишенського. І.Франко пише: "Його (Івана Вишенського.– Т.П.) поетична вдача готова була часто посвятити повноту і тонкість аргументації для живості тону і колориту речі, для пластичного піднесення немногих важніших точок, для порушення моральних і чутливих струн натури людської" [2; т.30, с.71].

Зупинився автор дослідження також на всебічній школі життя, яку Вишенський пройшов при дворі князя Острозького. Вона складалась з недоїдань та недосиплянь, догоджань сильним світу цього, терпіння самодурських принижень з боку інших і т. ін. Та натомість така школа давала знання "дна життя", вчила відрізняти правдивий блиск від фальшивого, знайомила з людьми різних станів, загалом розширювала і поглиблювала світогляд. Відповідно, каже І.Франко, у творах Івана Вишенського зустрічаємо те обширне знання світу та людей, якого бракувало його сучасникам та пізнішим письменникам духовного стану [див.: 2; т.30; с.180].

Головними, за І.Франком, прикметами психіки Вишенського є "живе чуття і жива фантазія, то єсть те, що становить поета, пропагандиста, агітатора" [30, 198]. Саму поетичну фантазію у поєднанні з емоційністю автор праці "Іван Вишенський..." визначає як "...дар думати образами, замість абстракційних понять бачити і малювати пластичні і барвні картини, в холоднім летючім слові дощупуватись на дні живої душі, крові і нервів людських" [2; т.30; с.200].

Іван Франко намагається розглянути вияви поетичної фантазії в творах Вишенського:

"Майже всюди, де авторові нашому приходиться передавати трудніші і абстракційніші поняття, ми стрічаємо у нього багатші поетичні картини, порівняння або й цілі оповідання, параболи та історії" [2; т.30; с.200–201]. О.Потебня свого часу також помітив, що коли ми не можемо належним чином викласти думку у понятійних категоріях (прозовою мовою), то мимоволі вдаємося до художнього, образного слова (порівнянь, аналогій і т. ін.);

Багатство поетичної фантазії, здатність бачити ту ж саму річ з багатьох боків, у різному освітленні та широких комбінаціях веде до утворення великих синтаксичних конструкцій (свідчення зв'язку широти авторського бачення зі стилем викладу). Так, думку, що немає такої сили, яка б позбавила Русь папської влади, Вишенський розгортає у двадцяти реченнях, двадцяти пластичних картинах. І.Франко додає, що така обширна стильова структура не є накопиченням порожніх фраз, а є, власне, "особливим родом обрисування і характеризування ситуації, ідей і фактів". Вона свідчить про здатність творити "високо артистичну архітектуру" [див.: 2; т.30; с.202].

Крім того, у творах Івана Вишенського дослідник помітив звичку автора "заглядати на дно совісті і до всього прикладати мірку високих ідеалів первісного християнства". Існування такої аксеологічної шкали виміру яскраво позначається на характері зображення тих чи інших явищ життя. Показовим є Франків наголос на старанності та бистродумності Івана Вишенського, з якими той "вникає в значення і інтенцію слів своїх противників, стараючись завсігди поза зверхньою шкарлущею слів відчути і зрозуміти цілого чоловіка" [2; т.30; с.201]. Вміння бачити за словами людину з її світоглядом, провідними уявленнями – цей талант був притаманний не лише Вишенському, а й самому Франкові. Перед останнім було складне завдання, адже окрім власне художніх текстів афонського аскета Франко не мав ніяких інших джерел, які б допомогли йому побачити Вишенського "з близька", зазирнути в його душевний світ, зрозуміти специфіку його творчої лабораторії (щоденники, приватні листи, свідчення сучасників і т. ін.). Зі своїм завданням Франко блискуче впорався, продемонструвавши проникливе аналітичне мислення, тонке чуття художнього тексту та його автора. Слід сказати, що завдання подібного плану є актуальним і для самого франкознавства: встановити, використавши усі наявні джерела, особливості психіки Івана Франка та віднайти вияв цих особливостей у тканині його художніх творів та літературно-критичних праць.

На відміну від першого напряму дослідження, де простежується відбиток індивідуального авторського "Я" у структурі тексту, другий розглядає художній твір вже автономно від автора. Тут аналізують універсальні механізми художньої творчості, які так чи інакше присутні у лабораторії кожного письменника. Щоправда, іноді досить складно відфільтрувати індивідуальні властивості від загальних.

Матеріал дослідження у цьому напрямі доволі об'ємний й утворює такі основні ділянки:

а) обдарованість образного мислення;

б) натхнення (афективні стани душі та творчі імпульси);

в) інтуїція (зокрема у встановленні прихованих аналогій та порівнянь);

г) фантазія або поетична уява (з її багатством та різнорідністю);

д) стратегія творчості (специфіка роботи над текстом);

е) асоціативність, яка проявляється в процесах ідейного сполучення уявлень, утворення образної структури та між образних з'єднань тощо.

У цих універсальних механізмах художнього процесу можуть активно виступати колективні уявлення з підсвідомості. Вони дають авторові можливість значно розширити свій життєвий досвід, збільшити межі та форми свого художнього "Я". Це відбувається через ототожнення власного "Я" із: а) іншими людьми; б) тваринами; в)рослинами; г) водними формами; д) органічними та неорганічними процесами тощо.

Психогенетичні спогади дають авторові можливість перекинути місток із власної свідомості до свідомості тієї чи іншої тварини. Але акцентувати на таких спогадах слід із великою обережністю, аби не сплутати їх із результатами явища художньої емпатії. В такій емпатії автор, відповідно до своїх уявлень, свідомо (але й з певним інтуїтивним осягненням) мислить себе як об'єкт ототожнення. Загалом у психології виокремлюють два типи геніїв. Представники першого на деякий час "зрікаються" свого "Я" і відчувають та усвідомлюють себе будь-якою частинкою природи (твариною, рослиною, хмаркою, камінцем). Виразники другого типу відчувають увесь світ у собі, їхня свідомість охоплює універсум з усіма його формами, явищами та процесами. У художній творчості превалює перший тип, адже зречення власного "Я" вивільняє "місце" для конструювання об'єкта перевтілення (у другому типі "Я" автора заважає відчути об'єкт в усій його самості). А усвідомлення себе як іншого створює оптимальні умови для емпатії, дозволяє втілитись в об'єкт та відчути його в усіх деталях і тонкощах. Перед літературознавцем стоїть нелегке завдання простежити наявність, питому вагу та функціональну роль психогенетичних спогадів з одного боку та свідомісних уявлень у їх емпатичному вияві – з іншого у створенні художніх образів того чи іншого типу.

Loading...

 
 

Цікаве