WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Портрет Івана Франка-літературознавця - Реферат

Портрет Івана Франка-літературознавця - Реферат

Національність, своєрідність та оригінальність гарантували письменству можливість глибоких внутрішніх змін: завдяки знайомству з літературами всього світу поети ХІХ ст. значно розширили основи поетичної творчості, позбулися вузьких рамок схоластичної естетики, котра у давні часи сковувала їхню фантазію, робила літературу всіх народів монотонною, одномасною (як приклад, І.Франко наводив псевдокласичну добу). З іншого боку, еволюція поезії вела за собою поглиблення обсервації, відповідно – творам були притаманні і яскравий місцевий та часовий колорит, глибше проникнення в особливості людських характерів, індивідуалізація типів, одночасно з вдосконаленням форми поетичної мови, стилю, ритміки не у напрямі псевдокласичної монотонності, гладкості, а у напрямі "експресивності, музикальності, різнорідності відповідно до різнородних вражень і характерів людських" [8; т.31; с.502].

Виявом духовної сили народу, за І.Франком, була його здатність поєднувати кращі вітчизняні традиції з досягненнями інших народів. Європейськість у трактуванні вченого – це орієнтир для українського письменства на кращі здобутки культури й одночасно визнання його місця та співпраці у творенні цієї культури.

Вчений вірив, що українське письменство займе належне йому місце в європейському літературному контексті і ширше – у світовій літературі. Саме з таких позицій він аналізував кожне помітне літературне явище, застосовуючи генетичний (історичний) та порівняльний методи дослідження.

Досліджуючи проблему розвитку творчої індивідуальності митця в інтерпретації І.Франка, Л.Скупейко звернув увагу на складну взаємодію соціокультурної приналежності письменника з формами вияву його індивідуальності, власними бажаннями, нахилами, симпатіями як необхідну умову його оригінальності (реалізації як митця) [7; с.107].

Франко значно глибше підійшов до цієї проблеми, відзначаючи суттєві розходження між культурним оточенням і "покликом серця" українського інтелігента, між українським віровизнанням, субстанційністю і російською чи австрійською системністю [4; с.87]. Для вченого вибір живої народної мови як літературної мав принципово важливе значення. Не випадково він проводив паралель до чеського культурного розвою, де, на відміну від українського, народна мова вже з XIV ст. утвердилася як літературна, а в українській літературі – на чотири століття пізніше (лише після "Енеїди" І.Котляревського).

Хоча знайдемо у Франка висловлювання про "мужиколюбство", "хлопоманство" нового українського письменства [8; т.41; с. 46, 88, 118], це не завадило йому стверджувати, що тільки народницьким воно ніколи не було. Це було сказано з приводу думки С.Русової про розширення народницького напряму в літературі, що давав місце новому, різноріднішому змістові [8; т.35; с.92]. На думку І.Франка, такі загальники, як народницький напрям в літературі, невірні в своїй категоричності, бо навіть в "Енеїді" І.Котляревський змалював побут не простого селянства, а середнього українського панства та багатого козацтва кінця XVIII ст. Аргументами досліднику послужили твори "неселянської тематики" Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка, І.Нечуя-Левицького, А.Свидницького, Панаса Мирного, О.Кониського, П.Куліша. За спостереженнями І.Денисюка, Франко вважав, що народництво в Україні не було поширене, а російські народники вороже ставились до української національної проблеми, отже, неправомірно кваліфікувати українську літературу хоч би на певному її етапі народницькою [2; с.287].

Література функціонувала в усній і письмовій формі, які у процесі її історичного розвитку наближались і взаємно збагачувались. Результатом взаємодії двох паралельних традицій словесності була її демократизація. Якщо книжна література давнього періоду орієнтувалась на обраних, освічених читачів, то новітнє письменство було розраховане не тільки на інтелігенцію чи селян, а на українську націю, тобто література стає загальнонаціональною. А національна література, за концепцією вченого, повинна бути результатом живої потреби нації і задовольняти цю потребу. Т.Шевченкові вдалося закласти основи справді загальнонародної літератури, підготувати своїми творами появу народного читача.

Репресивні заходи уряду царської Росії проти українського слова, нерівне становище і гостра конкуренція з російською чи польською метакультурами гальмували розвиток українського письменства, обмежуючи його функціонування, ставилась під сумнів сама доцільність його існування. Неоднорідність, різний рівень підготовки адресата художньої творчості (інтелігенція і селянство) творила основу для виникнення теорії літератури для "домашнього вжитку". Франко доводив шкідливість песимістичної формули М.Костомарова, не прийняв подібних думок у М.Драгоманова. Про це свідчать такі праці Франка, як "Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова" (1906), "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р." (1910), "З остатніх десятиліть XIX віку" (1901), "Одвертий лист до галицької української молодежі" (1905), "Поза межами можливого" (1900), промова з нагоди 30-річчя діяльності М.Драгоманова.

Джерела теорії літератури для "домашнього вжитку" Франко шукав ще у 50-х рр. XIX ст., коли в Росії розгорнулася дискусія з приводу проблем кріпацтва. Поставала необхідність поширювати серед народу соціальні та національні ідеї, відчувалась потреба української публіцистичної та популярної літератури для народної освіти. Під впливом ідей слов'янофільства ваги набирало питання про права української мови у початковій школі як посередника для вивчення російської. Так з'явилась теорія неповноправних народностей, а у 60-70-х рр. XIX ст. – української літератури для "домашнього вжитку" М.Костомарова, теорія літератур московської, української, галицької як складників спільної російської літератури М.Драгоманова.

Б.Грінченко у "Листах з України Наддніпрянської" піддав гострій критиці погляди М.Драгоманова щодо перспектив розвитку української літератури і сфери її функціонування, відзначаючи їх спорідненість з концепцією М.Костомарова. І.Франко, визнаючи в "Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р." (1910) безперечні заслуги М.Костомарова в обороні українського слова, пояснював поміркований лібералізм його намаганням "відвернути підозріння про український сепаратизм" [8, т.41, с.283]. Значно гострішу оцінку теорії літератури для "домашнього вжитку" дали Б.Грінченко та М.Грушевський, на думку яких така позиція у трактуванні літературного розвитку та функціональних можливостей національного письменства загрожувала йому асиміляцією, крім того потьмарювалось національне самопізнання народу*.

У статті "З остатніх десятиліть XIX віку" (1901) Франко писав про те, що коли ідеї "общерусизму" на українськім ґрунті зазнали краху, М.Драгоманов перший став жертвою цих змін. Як уже зазначалось, чималою прогалиною в його поглядах Франко вважав нехтування ідеалом національної самостійності, неорганічне поєднання загально-європейських поступових ідей зі "спеціально-російським хлопофільством", занадто вузьке розуміння нації як плебсу, недооцінку ролі інтелігенції, що наклало відбиток на його літературознавчу концепцію. Глибоко неморальним і неприродним назвав Франко у статті "Ювілей Івана Нечуя-Левицького" (1905) заклик М.Костомарова та М.Драгоманова до "плодження якихось гібридів [...], тобто інтелігентів, які б для широкого світу були росіянами, "руськими", а для "домашнего обихода", себто проти українського мужика – українцями" [8; т.35; с.371]. Саме в цей час І.Нечуй-Левицький писав повісті, призначені не для "українського мужика", а для "всесословної" української нації, для української інтелігенції, в народження якої вірив, вірячи в живучість і суцільність своєї нації. Отож, знову наголос робиться на об'єднувальній функції літератури. У Франка читаємо: "Доля судила йому дожити до своєї публіки; вона, ота українська, не гібридна, або одужуюча вже від гібридизму, публіка святкуватиме його ювілей" [8; т.35; с.371].

Франко не прийняв також Кулішевої доктрини, що сформувалась у 80-х роках XIX ст. як своєрідна реакція на теорію літератури для "домашнього вжитку" М.Костомарова і "чотирьох літератур" М.Драгоманова, про високий стиль і староруську мову, яка нібито повинна була поєднати традиції старої і нової літератур. Сконструйована спеціально для перекладів "староруська мова", за переконанням Франка, не була українською архаїчною мовою, а мала більше церковного і московського забарвлення, а головне – не могла задовольнити сучасних смаків, бо вийшла "неповертлива, дубово-схоластична, наївна і власне мало здібна до вірного передання оригіналу" [8; т.35; с.407].

Loading...

 
 

Цікаве