WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Портрет Івана Франка-літературознавця - Реферат

Портрет Івана Франка-літературознавця - Реферат

В одній із ранніх своїх праць – "Критичних письмах о галицькій інтелігенції" (1878), досліджуючи галицьке відродження та діяльність "Руської трійці", Франко писав про те, що перш ніж почнеться справжній рух, повинна виникнути його потреба, повинні відбутися зміни у сфері чуття: "Заким може початися серйозна, тверда праця розуму, мусить уперед дух людський прилагодитися не тільки наукою, але й зрушеннями чуття; заким мисль увійде в свої права, мусить постати задума" [8;т.26; с.92]. З цими міркуваннями вченого перегукується його оцінка талановитих починань І.Котляревського, Василя Гоголя, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ'яненка, Л.Боровиковського, М.Костомарова, котрі писали українською мовою "зразу без думки про витворення якоїсь осібної національної літератури, а попросту хилячись за наклоном своєї прихильності до рідного люду і його славних традицій" [8; т.41; с.23].

Доба політичної реакції, з погляду загальноросійського лібералізму, спричинилася до упадку політичного духу, прокламовано т. зв. "неполітичну культурну працю", проте це був час "тихого сіяння і повільного росту нового українства, [...] отверезіння українців від шуму загальноросійських широких фраз і повороту, так сказати, під рідну стріху" [8; т.41; с.491]. Ідея "общерусизму на українськім ґрунті" зазнала банкрутства, і Драгоманов, який вважав себе "в першій лінії росіянином, а тільки в другій українцем", першим став жертвою змін*.

Франко констатував: в останніх двадцяти роках XIX ст. українська нація переживала регенераційний процес – від тяжкого духовного і політичного гноблення до нормального життя, що не могло не позначитись на літературній еволюції. Він з радістю вітав появу на мистецькому полі покоління Молодої України. Ще одним доказом зростання національної сили, а відтак і літературної еволюції, на думку І.Франка, стала поява в нашому письменстві 80-х рр. цілої плеяди талановитих представниць жіноцтва – Олени Пчілки, Лесі Українки, Одарки Романової, Надії Кибальчич, Дніпрової Чайки, Людмили Старицької, в Галичині – Наталі Кобринської, котра організувала жіноче товариство та видавала альманах "Перший вінок". Важко погодитись з думкою вченого про консервативну природу жіноцтва, котре "більш дотримується форми, ніж чоловіки, через них в українських сім'ях знаходила місце псевдоаристократичність, московська чи польська, байдужість до українства" [8; т.41; с.503]. Поява ряду молодих українок на ниві літератури, які були прихильними до української мови та нових, демократичних і народолюбних ідей, була доказом того, що "національне почуття будиться в самім ядрі українського народу, доходить до тих кругів, де воно доходить найпізніше і найтяжче" [8; т.41; с.503].

У статті "Шевченко і критики" (1904) Франко застерігав дослідників від спрощень у проведенні аналогій, які не мали достатніх підстав і доводились до абсурду, коли характеризували творчість письменника як результат впливів. Вчений розглядав проблему "експорту" талантів, що живили чужі культури, насамперед російську та польську. У своїх історико-літературних оглядах він згадував видатних українців при дворах російських царів (Прокоповича, Капніста, Каразіна, Гнідича та ін.) Цей перелік можна доповнити іменами видатних київських учених, що продовжили свою кар'єру в Москві, таких, як Є.Славинецький, С.Полоцький, С.Яворський, Д.Ростовський. У 70-і роки XIX ст. сформувалася блискуча плеяда українських науковців (О.Потебня, В.Антонович, П.Житецький, В.Науменко, П.Чубинський, М.Драгоманов), які друкували свої праці переважно російською мовою, але предметом їх досліджень були українська історія, етнографія, мова [8; т.41; с.141] (Про "Юго-Западный отдел Русского географического общества" в Києві див. роботу І.Франка "Южнорусская література" [8; т.41; с.141]); таких талановитих митців, як М.Гоголь, що вніс українську тему у світову літературу (до української теми звертались росіяни Пушкін, Рилєєв, Кольцов, поляки Залеський, Гощинський та ін.); письменників, які творили українською та російською чи польською мовами*. У цьому ж аспекті Франко досліджував українську школу в польському романтизмі.

Гарячі суперечки між інтелігенцією у другій половині XIX ст. про функціонування української мови і перспективи розвитку письменства не залишили байдужим І.Франка. Він доводив шкідливість теорії літератури "для домашнього вжитку" М.Костомарова, не прийняв подібних думок у М.Драгоманова.

Аналізуючи новочасне українське письменство кінця ХІХ– поч. ХХст., дослідник пише про "розмивання географічних кордонів між державами" і процеси "універсалізації" в літературі, панування "мод". Крім того, ознаками ХІХ ст. були "величезний зріст комунікації, безмірне розширення літературних горизонтів, спільність літературного смаку у певних суспільних верствах різних народностей, панування певних предилекцій і певної літературної моди в цілому цивілізованому світі в даній добі" [8; т.31; с.33].

Недаремно автор розпочинав свою статтю "З остатніх десятиліть ХІХ віку" (1901) словами про розвиток української літератури, що йшов паралельно з еволюцією мови, вдосконаленням поетичної форми, "збільшенням обсягу інтересів" і, що, на його думку найважливіше, – розвивався "рівень нашої цивілізації, сила нашого національного чуття" [8; т.41; с.471].

З погляду проблеми національної ідентичності української літератури заслуговує уваги Франкове ставлення до модернізму. У багатьох дослідників не викликає сумніву той факт, що вчений заперечував не стільки поезію молодомузівців, як їхню програму, зокрема погляд на реалізм [10]. Як слушно зауважив М.Жулинський, відсутність державності в повному розумінні цього поняття обмежувала можливість трансляції духовно-культурних цінностей, що зумовлювало пріоритет збереження і культивування традиційної культури як гаранта збереження етнічної ідентичності, викликало спротив намаганням динамічно модернізувати традиційні напрями, стилі, форми, "українська література та мистецтво були мобілізовані ідеєю соціального і національного визволення, і кожного, хто покидав ряди критичних реалістів, було осуджувано як дезертира з поля національних змагань за свободу і незалежність України" [3; с.141].

Проблема національного / міжнаціонального в літературі ґрунтовно досліджувалась у франкознавстві (роботи М.Возняка, А.Войтюка, І.Дорошенка, В.Поважної, Ф.Пустової, Г.Сидоренко, І.Стебуна та ін.). У контексті питання національної ідентичності літератури теоретичні розробки І.Франка актуальні і сьогодні. Відбувається своєрідна їх переоцінка з актуалізацією автохтонних чинників літературного розвою, хоча, на думку І.Денисюка, методологія міжцивілізаційних контактів все ще зазнає перегинів [2; с.285].

Праці І.Франка, написані у 90-х – 900-х рр. ("Задачі і метод історії літератури", "Метод і задача історії літератури", "Етнологія та історія літератури", "Інтернаціоналізм і націоналізм в сучасних літературах", "Теорія і розвій історії літератури") свідчать про постійний інтерес вченого до проблеми методології дослідження українського літературного процесу, серед інших питань, і до з'ясування національних та міжнародних чинників літературної еволюції.

Процеси "універсалізації" у світовій літературі ХІХ, ХХ ст., зокрема поширення літературних напрямів, "спільність ідей та ідеалів у творчості однієї генерації у всьому світі", "однаковість літературного смаку в певних суспільних верствах різних народностей" І.Франко вивчав у нерозривному зв'язку із зворотніми тенденціями, націоналізації, за його висловом. У кожній національній літературі, і українській у тому числі, чимраз виразніше виявлялися її національний характер, оригінальні прикмети, особливості народного гумору та пафосу, властивості її вислову, літературного стилю, поетичної техніки. Несумісні між собою, на перший погляд, процеси не тільки не заважали літературній еволюції, а у своїй взаємодії були її основним джерелом.

На думку дослідника, лише той письменник матиме визнання читачів, котрий скаже людству своє слово з приводу тих проблем, які хвилюють усіх цивілізованих людей (чуття, сумніви, страждання, симпатії та антипатії, що становлять суть душі сучасного освіченого чоловіка) у найбільш відповідній його національній вдачі формі. Тільки за таких умов він буде зрозумілий і цікавий і для своїх земляків, і для цілого світу. Як приклад вдалого поєднання національного та міжнаціонального теоретик наводив імена Т.Шевченка, Ч.Діккенса, Марка Твена. Психологізм новелістики кінця ХІХ – поч. ХХ ст. Франко теж вважав гідним найвищих європейських критеріїв художньої творчості.

Loading...

 
 

Цікаве