WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Портрет Івана Франка-літературознавця - Реферат

Портрет Івана Франка-літературознавця - Реферат

Науковий погляд на минуле Київської Русі давав дослідникові підстави говорити про помітну різницю між південною та північною літературними традиціями, закладену в різниці народної вдачі, а з XVI–XVIII ст. – про дві руські літератури, "настільки далекі одна від одної мовою і літературним стилем, що об'єктивний дослідник не може їх єднати під однією стріхою" [8; т.41; с.79].

Явища нової української літератури Франко розглядав у співвідношенні традицій та новаторства. "Енеїду" І.Котляревського теоретик трактував як продовження традицій українських віршів XVIII ст. і одночасно як новаторський твір, де поєднались бездоганно чиста народна мова, щира любов до батьківщини та народу й глибокий гуманізм. Саме гуманізм, започаткований ще у творчості Г.Сковороди, став, на думку вченого, визначною рисою нової української літератури, домінантою її еволюційних змін.

У статті "Метод і задача історії літератури" (написана у 1890–1891 рр.) Франко стверджує, що справді національна література як "духовна діяльність суспільності, котрої виразом є писателі, близькі до своєї публіки, солідарні з нею в основних поглядах національних і суспільних і даючі по-свойому вираз тим поглядам" [8; т.41; с.18], – починається після смерті Т.Шевченка з появою "Хати" П.Куліша та "Основи". Вчений згадує талановиті починання І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ'яненка, А.Метлинського та ін., але навіть видатні постаті Т.Шевченка та Марка Вовчка не зараховує до "властивої національної літератури", бо були вони занадто одиничними, незвичайними появами для української суспільності, "занадто вибігали в своїх творах поза звичайний круг її поглядів і змагань і задля того стояли осторонь її, були для неї в значній мірі незрозумілими, особливо в тому, що власне становило найглибшу суть їх писательства. Сучасна публіка впивалася їх язиком, любувалася їх картинами, але основи їх світогляду не розуміла" [8; т.41; с.18]. Саме це нерозуміння глибини творчості Т.Шевченка, на думку дослідника, було причиною численних наслідувань, які ні формою, ні змістом не досягали рівня свого попередника. Парадоксальні за своєю суттю твердження І.Франка, які залишали поза межами "властивого національного письменства" творчість Т.Шевченка та Марка Вовчка, суперечать усталеним в сучасному літературознавстві поглядам, за якими І.Котляревський – зачинатель нової української літератури, а Т.Шевченко – її основоположник. Проте, мабуть, не слід надто буквально сприймати міркування вченого, котрий, до речі, в іншій своїй праці писав, що геній Шевченка панував над цілим періодом нового письменства.

Франко порівнював постаті Т.Шевченка та Марка Вовчка з двома високими тополями серед широкого степу, розкішними та самотніми. Національна література йому уявлялась як ліс, "в котрім є й дуби, є й ліщина, але все разом має одноцільний характер – відразу видно, що се ліс, а не степ, що се витвір колективної праці духової, назрілих загальних змагань усієї суспільності, а не одрізнені прояви поодиноких, самотніх, хоч би й великих талантів" [8; т.41; с.19].

Таким чином, національна література, за І.Франком, повинна бути витвором колективної духовної праці й відповідати певному рівню суспільної свідомості. Дослідник враховував також зв'язок між автором, твором та читачем. Таке тлумачення поняття "національної літератури" аж ніяк не означає недооцінку вченим значення творчої індивідуальності у розвитку письменства, що переконливо довів Л.Скупейко у монографії "Іван Франко про творчу індивідуальність письменника".

Національний письменник у трактуванні І.Франка повинен за змогою відповідати потребам своєї суспільності, виражати її погляди. Саме цим вимогам, на його думку, відповідав П.Куліш. Дослідник оцінив творчість та діяльність Куліша (як і Костомарова) за двома критеріями: широта таланту (порівняно невеликі плоди літературної творчості – тут можна посперечатися з судженнями вченого, який, до речі, неоднозначно сприймав суперечливу постать П.Куліша) та сила впливу на суспільність і літературне життя. П.Куліш сприяв суспільному духовному розвою української нації, активізував літературний рух, був його організатором і безпосереднім учасником.

Для характеристики українського літературного руху, як частини руху культурно-історичного, І.Франко використовував поняття українофільство, козакофільство, слов'янофільство, москвофільство, народовство, западництво тощо – як реальні прояви руху у широкому розумінні. Вчений трактував їх як напрями, а також як своєрідні стадії українського духовного розвитку.

Український літературний рух дослідник аналізував у контексті руху загальноєвропейського. Найкраще це видно у тому ж таки плані лекцій історії української літератури. Якщо спочатку йдеться про західно-європейські впливи на "вироблення ідей о южноруській національності", про українців-лібералів на російському ґрунті, про український (у І.Франка – южноруський) автономізм і федералізм, про польські і російські впливи на формування українських симпатій, про початки української свідомо-національної літератури, про праці над пізнанням української народності та науковим обґрунтуванням українських ідей, то з діяльністю П.Куліша та М.Костомарова дослідник пов'язував свідомий українофільский рух. В Галичині він проявився у формі козакофільства (у 60-х роках XIX ст.) як противага темному, відвернутому від будь-якої культури, політично безхарактерному і безідейному, суспільно-гальмуючому, національно-ворожому усьому рідному, літературно-безплідному, за характеристикою І.Франка [8; т.41; с.188], напряму москвофільства.

Серед репрезентантів духовного (культурного) руху в Україні нового часу Франко називав П.Куліша, М.Драгоманова та М.Грушевського, виділяючи відповідно до цього три фази національної літератури.

У 60-х роках XIX ст. домінував "формально національний" напрям, який очолив П.Куліш, у 70-х і 80-х – "радикально-соціальний" під проводом М.Драгоманова, у 90-х – "національно-радикальний", з лідером М.Грушевським.

У переліку представників кожного напряму дослідник поряд з письменниками ставив перекладачів, критиків, лінгвістів, фольклористів, істориків, композиторів і навіть економістів, політологів, тобто давав широке культурне тло, розглядаючи літературний рух у контексті фаз "українства".

Серед письменників "формально національного" напряму перше місце він відвів І.Нечую-Левицькому, а також називав літераторів "Основи" – Д.Мордовця, Ганну Барвінок, П.Кузьменка, С.Руданського, А.Свидницького, О.Кониського, Л.Глібова, О.Навроцького, Василя Мову, з галичан поряд з В.Шашкевичем, Ю.Федьковичем – вчених-україністів О.Огоновського, О.Партицького, Є.Желехівського, І.Верхратського.

Провідник другої школи національної літератури М.Драгоманов згрупував навколо себе талановитих і по-європейському освічених людей – В.Антоновича, П.Житецького, В.Науменка (друкувались у журналі "Киевская старина"), письменників М.Старицького, Панаса Мирного (останньому відвів дослідник у цій фазі літературного руху чільне місце), композитора М.Лисенка, економіста В.Навроцького, з молодших – М.Павлика і себе. Усі вони ширше, ніж попередня школа, розуміли завдання літератури і методологію її вивчення, але через несприятливі політичні обставини не змогли повністю виявити і розвинути свій потенціал.

"Національно-радикальний напрям" використовував суспільні та політичні ідеї Драгоманова (таким чином Франко наголошує зв'язок поколінь та впливи одних генерацій на інші), роблячи, однак, "визначальним суто національне почуття, підсилене історичними дослідженнями" [8; т.41; с.192]. Літературні сили цього покоління репрезентували Б.Грінченко, М.Коцюбинський, П.Леонтович, В.Самійленко, Леся Українка, Ольга Кобилянська, В.Стефаник, Н.Кобринська, Л.Мартович, М.Яцків, Б.Лепкий та ін.

Отже, Франко розглядав три основні етапи розвитку літературного руху в Україні, беручи до уваги зміну поколінь української інтелігенції, еволюцію фаз "українства".

У статті "З остатніх десятиліть ХІХ в." (1901) І.Франко вважав значно гіршим від репресій царського уряду Росії проти української культури те, що в 70 рр. серед української молоді запанував байдужий і навіть ворожий для розвитку української національності настрій – переконання, що "розвій іде до зливання народностей докупи і що плекання якоїсь національної окремішності, то регрес" [8; т.41; с.472]. Заборона українського слова для таких людей не мала ніякого значення, дехто з них навіть бачить у цьому послугу для російського поступу. Лише М.Драгоманов та О.Кониський виступили з протестом проти цієї заборони. Українська інтелігенція готувалася іти "в народ" і проповідувати ідеали соціальної справедливості російською мовою. Дослідник наводив факти передержування десятками років у рукописах творів С.Руданського, повісті "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика. І.Франко з болем констатував аналогічну ситуацію застою в Галичині, вважаючи українство народовців та московство московофілів власне теоретичним, а практичний наслідок протистояння цих течій – остаточне віддалення інтелігенції від народу, від його життя та інтересів.

Loading...

 
 

Цікаве