WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Портрет Івана Франка-літературознавця - Реферат

Портрет Івана Франка-літературознавця - Реферат

Франко визнавав роль "моди" в літературному процесі і одночасно застерігав від позаісторичного її трактування. Один і той же напрям, виникаючи спочатку у вигляді сумнівів і негації попереднього, згодом набував перевагу і формувався як нова "мода", школа, шаблон, виходив за межі своєї першої "вітчизни", доки і його не замінював новий напрям. Власне у пізньому періоді (на спаді) свого існування літературна "мода" перетворюється на духовний шаблон і виконує "антироль", обмежуючи фантазію, творчість і почуття письменників. Отже, вироблення літературних стилів і форм не було чимось раптовим та "самосійним", а складалося, як пише Франко, "шляхом довговікової культурної праці багатьох поколінь і різних народів" [8; т.37; с.19]. Сама зміна стилів чи навіть літературних епох у літературному житті відбувалася від давнини до сучасності.

У "Теорії і розвої історії літератури" (1909) вчений з позиції культурно-історичної школи трактував літературу як найвищий прояв людської цивілізації, її мірило, "збір усіх духовних виплодів чи то якогось одного народу (національна література), чи то більшої групи народів або й усього людства (всесвітня література), зложених у людській мові" [8; т.40; с.7]. Причому, за І.Франком, немає виразних та тривких меж між усною словесністю та письменством. Зауважимо істотний момент: для розуміння Франкової концепції літературного розвитку паралельний розгляд еволюції усної та писемної форм літератури мав принципове значення. У часи Франка існувала стійка традиція окремого вивчення фольклору та художньої літератури. Істотно відрізнялась від Франкової концепція М.Драгоманова, котрий розглядав розвиток усної словесності та письменства не паралельно, а по "вертикалі" (від фольклору до художньої літератури). Франко на початку своєї наукової кар'єри консультувався з М.Драгомановим стосовно концепції короткої історії української літератури, яку планував написати по-німецьки на замовлення видавця Фрідріха Вільгельма на початку 80-х рр. Компаративіст у фольклористиці, М.Драгоманов радив "приглушити" момент запозичення, а зосередити увагу на оригінальності вітчизняного письменства [2; с.287]. Молодий учений, на відміну від О.Пипіна, планував аналізувати українську літературу як єдину, а її частини (українську, галицьку, буковинську, угорську) як окремі школи "з більше або менше виявленими провідними думками". Основою для суцільного трактування еволюції всієї української літератури мав послужити огляд пісень і літератури самого люду. "Уяснивши на підставі пісень тип української поезії, її окреме і оригінальне обличчя, слідити відтак у літературі артистичній його модифікації і зміни" [8; т.48; с.342], – так окреслив учений шлях свого наукового пошуку. Не менш важливим для нього було уявлення про обсяг літературної спадщини. З одного боку, до літератури зараховували фольклор, а з іншого, – поставало питання про належність до її обсягу творів, писаних церковною, латинською, польською чи російською мовами. Ось тут власне і виявилася розбіжність між концепціями літературного розвитку І.Франка та М.Драгоманова. Останній, за висловом І.Франка, трактував націю як плебс, надто вузько розумів обсяг української літератури. У своїй італійській статті "Una litteratura plebea" М.Драгоманов проаналізував тільки написане на українській території мовою українського плебсу: починаючи з кінця XVI ст. деякі полемічні твори, козацькі літописи та вірші, драми та інтермедії, переважно твори усної словесності, пісні, казки, від часів Котляревського – письменство народною мовою. Франко був переконаний, що та частина матеріалу, яку охопив учений, не є повною, отже, не дає правдивої картини життя і самого плебсу, особливо тієї його частини, котра продукувала пісні, оповідання, вірші, драми та ін. твори. При такому підході неможливо було відтворити літературну еволюцію в усій складності взаємопереходів та впливів усної та писемної традицій в діахронному та синхронному зрізах. Перспективнішим та пліднішим, на думку І.Франка, було включення до історії письменства творів князівської і литовсько-білоруської доби, а також писаних церковною, польською, латинською, російською мовами. Причиною цього, як писав дослідник, були не національні амбіції, а трактування літератури як "образу духовного розвитку нації, що ніколи не підлягав і не підлягає якійсь одній формулі" [8; т.45; с.431]. Еміграційну літературу вчений теж розглядав у контексті національного письменства (у цьому плані показовою є стаття "Южнорусская литература"(1904).

Відповідно до завдань і функцій літератури Франко поділяв її на наукову (для потреб пам'яті та розуму) і т.зв. красну (присвячену потребам людського чуття й фантазії), відразу зазначаючи, однак, умовність такого поділу, бо наукові твори не обходяться без участі чуття та фантазії, і навпаки, художня література – без праці розуму. Саме еволюція красного письменства, за І.Франком, повинна бути предметом вивчення історії літератури, що розрізнятиме в кожній національній літературі місцеве, оригінальне, своєрідне (національне) в органічному поєднанні з чужим, привозним, перейнятим із тривалих міжнародних контактів. Дослідник пропонував вивчати взаємозв'язки свого і чужого динамічно, враховуючи трансформацію запозиченого на національному ґрунті. Таким чином, європейська літературознавча методологія, зокрема порівняльний аналіз літературних явищ, давали широкі можливості у дослідженні письменства різних епох.

Франкова концепція літературного розвитку стосовно національного письменства та словесності сформувалася ще перед 90 рр. XIX ст. Думка теоретика оберталася довкола широкого кола проблем, серед яких – вибір оптимальної методології для вивчення саме українського літературного процесу; визначення національних особливостей письменства, джерел та динаміки його розвитку; періодизація та обсяг літературної спадщини; взаємодія традицій і новаторства, національного та міжнаціонального; трактування понять "національна література", "національний письменник", "літературний рух", "покоління" та ін.

Застосовуючи методологічний постулат культурно-історичної школи про вплив середовища на національне світосприйняття, відповідно і на характер літературної творчості, І.Франко обстоював думку про одвічний духовний зв'язок українського народу з природою краю. "Постійність і однаковість при частковій різнорідності", "сонячна лагідність і живість, спарована з тужливістю, властивою степовій країні" [8;т.41; с.196], – визначали, за І.Франком, вдачу українців, забарвлювали їхню художню творчість. Вихідною у теоретика була також теза про одноцільність, неперервність літературної традиції [8; т.38; с.8].

У фольклорі, за спостереженнями дослідника, особливості (генотип) національного світосприйняття зазнавали найменших змін з часом. Тому він пропонував взяти народну творчість за основу для цілісного трактування усієї української літератури від найдавніших часів до сучасності. Літературну еволюцію Франко трактував як тісну взаємодію усної та писемної традицій, що давало ключ для розкриття своєрідності розвою національного письменства, особливо українського, "де новіша національна література починає виростати прямо з джерела традицій народних і з обсервації сучасної [...] дійсності" [8; т.41; с.16]. Історію ж літератури вчений вважав "образом духовного розвою нації, який ніколи не підлягав і не підлягає якійсь одній формулі" [8; т.45; с.431].

Для І.Франка принципове значення мало питання про генезу і повний склад літературної спадщини українського народу, бо воно зачіпало, за висловом ученого, самі основи літературного розвитку; без його вирішення не можна було уявити еволюцію письменства, наступність та нерозривність літературних традицій. Стаття "Із лектури наших предків в ХІ в.", в якій Франко солідаризувався з позицією М.Грушевського стосовно українських коренів давньоруської літератури, з відомих причин не увійшла до 50-томного видання творів Франка.

У статті "Українсько-руська (малоруська) література" (1898), написаній для одного з чеських видань, вчений називає однобічними і далекими від об'єктивності погляди тих, хто бачив в українській літературі дочасний патологічний прояв, збочення з прямої природної дороги розвитку, порушення тисячолітньої еволюційної традиції руського племені. Крок за кроком І.Франко спростував твердження, за яким "нова українсько-руська література є штучним витвором, насадженим з чужини, якоюсь негацією єдності, що буцімто існувала ще перед 1798 роком, що вона є, так би мовити, прокрустовим ложем, на якому має бути обкраяна велика, тисячолітня руська цивілізація, яка існувала аж до часів Котляревського" [8; т.41; с.76].

Loading...

 
 

Цікаве