WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Портрет Івана Франка-літературознавця - Реферат

Портрет Івана Франка-літературознавця - Реферат

Реферат на тему:

Портрет Івана Франка-літературознавця

Літературознавча спадщина І.Франка була предметом ґрунтовних досліджень франкознавців (А.Войтюка, Р.Гром'яка, І.Денисюка, Ф.Пустової, Г.Сидоренко, Л.Скупейка, І.Стебуна та багатьох інших). Пропонуємо проаналізувати літературознавчий доробок вченого з погляду проблеми національної ідентичності письменства.

Спроби чітко сформулювати поняття національної ідентичності будь-якої національної літератури, з одного боку, можуть бути зведені до спрощеного трактування, до підміни загального поняття вужчим, як-от – національна специфіка літератури. А з іншого – загрожують завести у гущавину теоретичних міркувань на перехресті етнопсихології, філософії, історії, соціології тощо. Літературознавчий доробок І.Франка є хорошим підґрунтям для теоретичних досліджень, а проблема національної ідентичності української літератури знайшла у ньому своєрідне вирішення, посідаючи одне з центральних місць.

Національна ідентичність проявляється на таких взаємопов'язаних рівнях письменства: 1) літератури загалом; 2) літературного періоду; 3) літературного покоління; 4) окремих літературних постатей. Вона передбачає наявність художніх текстів, яким залежно / незалежно від волі автора (вибір якого може бути свідомим чи підсвідомим) притаманна певна національна ідентичність (тобто належність до певної національної літератури). Дослідники вживають також термін-синонім "тотожність".

Залежно від того, за якими головними ознаками визначають "українськість" письменства, виділяють наступні підходи до визначення національної ідентичності літератури: 1) територіальний (крайнім виявом цього підходу є включення усього писаного на даній території до національного письменства); 2) мовний (цей напрям зараховує до української літератури усі художні тексти, створені українською мовою); 3) духовний (прихильники цього підходу оперують поняттям "дух народу", вважаючи, що національна література передусім є відображенням, втіленням "національного духу"). Безперечно, що всі ці трактування можуть мати точки дотику. Відтак найоптимальнішим видається системний підхід, врахування діахронної (історичної) та синхронної (сучасної) специфіки письменства.

Формальним чинником-маркером національної літератури передовсім є національна мова. Але тут постає питання вибору мови. У часи Франка, як відомо, літератор міг вибирати між російською чи польською, німецькою чи українською мовами, між язичієм чи розмовною мовою. Існували проблеми так званого культурного оточення, двомовності (коли письменники писали свої твори різними мовами), нерівноправного становища української культури стосовно інших культур. Остання проблема включає у себе цілий комплекс питань, як-от державної політики в галузі національних культур (згадаймо сумнозвісні Валуєвський циркуляр та Ем-ський указ); поняття центрального / маргінального в усвідомленні самих письменників (творців художніх текстів), літературознавців, критиків, читачів тощо.

Ще складніше визначити ідентичність давньої літератури чи письменства доби середньовіччя. Ми не прив'язуємо поняття національної приналежності до поняття нації (деякі вчені-історики традиційно відносять формування націй до епохи капіталізму*), трактуючи її ширше. Вважаємо, що література давня і доби середньовіччя теж мала певні національні ознаки та певний рівень національної ідентичності (усвідомлювала себе), хоча точнішим був би термін "національно-етнічна ідентичність" як синонім "національно-етнічної самототожності". Найбільшою мірою національна ідентичність притаманна саме літературі ХІХ–ХХ ст. Пригадаймо, скільки суперечок виникало стосовно давньої спадщини, взяти хоча б радянський міф про "Київську Русь – колиску трьох слов'янських народів". Забігаючи наперед, зазначимо, що І.Франко цей міф (а в його часи був ще варіант, нібито давня культура Київської Русі – спадщина великоросів), як і професор М.Грушевський, рішуче спростовував.

Наступним рівнем проявлення національної ідентичності літератури є наявність теоретичного дискурсу (літературознавчі розвідки, історія літератури, критика, листи, публіцистика тощо). Виділимо тут три варті уваги моменти: а)самоусвідомлення письменником своєї національної приналежності у літературній творчості; б) оцінка критики, літературознавства загалом певних літературних явищ з погляду національної ідентичності; в) рецепція читачів. Усі ці моменти значною мірою висвітлені в І.Франка.

Час, на який припадає його активна наукова літературознавча діяльність, дослідники (зокрема, Т.Гундорова) окреслюють як перелом різних епох: доби романтизму і позитивізму, позитивізму і модернізму [1; с.3]. Українській літературі (і не тільки їй – і мові, і нації загалом) потрібно було утверджувати своє право на існування, відкидаючи звинувачення у вторинності та провінціалізмі. Франкова концепція національної літератури, його система поглядів на її самобутність та оригінальність, розгляд національного письменства у широкому світовому контексті з методологічного погляду, безперечно, становлять не лише історичний інтерес, а й дотепер не втратили своєї вартості. Сучасні франкознавці (зокрема, І.Денисюк), високо оцінюють Франкову концепцію національної літератури: "У ній найповніше виявилося пізніше гасло Є.Маланюка – національного генія треба оцінювати з національних позицій, тобто студіювати й оцінювати літературу з точки зору її специфіки, яка скристалізувалася в певних умовах і яка виконує свою національну місію" [2; с.286]. Ці ж засади допоможуть належно поцінувати літературознавчий доробок І.Франка, зокрема його погляди на національну ідентичність української літератури.

Предметом нашого дослідження стали, головним чином, історико- та теоретико-літературні праці І.Франка узагальнюючого характеру ("Задачі і метода історії літератури", "Теорія і розвій історії літератури", "Метод і задача історії літератури", "Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.", "З остатніх десятиліть XIX віку", "Українсько-руська (малоруська) література", "Українці", "Южнорусская литература", "Із секретів поетичної творчості", "Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах" та ін. Крім того, при потребі звертатимемося до його критичних оглядів, рецензій тощо.

Окреслимо поняттєвий апарат, яким користувався І.Франко, характеризуючи категорію національної ідентичності літератури (зазначимо відразу, що цього терміна він не вживав). Отож, в арсеналі Франка-літературознавця зустрінемо такі поняття, що мають стосунок до категорії національної ідентичності літератури: національна література, національний письменник, національний геній, національний дух, національна свідомість, національна форма літератури, національне – інтернаціональне в літературі, народність літератури як одна з ознак національного письменства, усна й писемна традиції, традиції – новаторство, історія національної літератури, модерність національної літератури, індивідуальне – загальне (традиція, "мода" тощо), національний рух, національний читач, національний колорит... Перелік можна продовжувати й далі. Зупинимось лише на деяких з цих понять.

В "Одвертому листі до гал[ицької] української молодежі" (1905) Франко писав про небезпеку для розвитку української ідентичності не лише в заборонах з боку царського уряду Росії, а передусім у тому, що велика частина українців, вихована в ідеях автократичного доктринерства, "сама ігнорувала свій український партикуляризм, у душі встидалася його, в душі признавала себе gente Ukraini, natione Russi, в душі й явно дорожила й дорожить фантомом "великої, неподільної Росії" [8; т.45; с.404]. Отже, перед інтелігенцією стояло завдання: "Витворити з величезної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися" [8; т.45; с.404]. Українській інтелігенції, на переконання Франка, потрібно було відчути себе "українцями без офіційних кордонів". Отже, проблема національної самототожності в українському варіанті мала ще й такий нюанс. Франкове розуміння національної ідеї, як вірно помітила О.Забужко, було етико-антропологічним, а характер його філософського пошуку – "екзистенційно-художнім", що засвідчує типовий шлях "фаустівської культури" [4; с.60].

Порівняльно-історичний метод надавав дослідникові великі можливості у вивченні способів поширення у світі літературних напрямів, чи "мод", як їх називав Франко. Розвиваючи тему еволюції літературних напрямів у "Теорії і розвої історії літератури" (1909), він зауважує, що історик письменства при аналізі кожної нової течії повинен відрізняти своєрідно національне від загальнолюдського: національний зміст у міжнародній формі і національну форму з міжнародним змістом. Перш ніж говорити про корисність чи шкідливість чужих впливів, дослідник повинен зрозуміти їх зародки, розвиток, життєздатність на певнім національнім ґрунті.

Loading...

 
 

Цікаве