WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Взаємини Володимира Барвінського з Іваном Франком - Реферат

Взаємини Володимира Барвінського з Іваном Франком - Реферат

Перший конфлікт між В.Барвінським та І.Франком стався в тому ж 1876 р. й був викликаний критикою оповідання "Лесишина челядь". В.Барвінський не сприйняв новаторського, по суті, франківського живопису. На його думку, з оповідання могла б вийти "гарна ідилія", а вийшло "щось незрозуміле".

У "Лесишиній челяді" І.Франко майстерно змальовує "контраст між красою природи і мізерією людського життя" [14; т. 33; с.VI]. Говорячи про задум цього оповідання та інших творів, що складали збірку "Добрий заробок і інші оповідання" (Львів, 1902), письменник зазначав, що вони пов'язані із задумом "збирати матеріали, ескізи та оповідання для змалювання образу нашої суспільности в різних її верствах, у різних змаганнях, працях, заробітках, стражданнях..." [14; т. 33; с.VIII].

Оповідання розпочинається ідилічною картиною літнього ранку. Оживає природа. Широкий лан чекає на женців. Цвіркотять польові коники. Прокинулося село, закипіло життям. З хат закурився дим. Але у житті села нема пасторальних картин. У другій частині першого розділу маємо пряму протилежність початку оповідання; портретна характеристика вражає своєю строгою реальністю, натуралістичним змалюванням героїв і тих ситуацій, в яких вони перебувають: "Небіжчик Лесь, повідають, убивав її тяжко за молодих літ, прибивав кілком за косу до лави та бив... З горя вона тоді не раз і напивалася, і той звичай лишився у неї ще й дотепер..." [14; т. 14; с.255]. Або ще – портрет Гната, Лесишиного сина. "Волосся червоне, очка маленькі, хитрі, як у якого татарина, сам великий, голова, як макітра, а губи, мов подушки, такі повіддувані" [14; т. 14; с.255]. А далі закінчення – романтичне обрамлення цього розділу – хлопчина-наймит Василь. Він мов і не чув, що робиться в хаті, а як тільки виривався на самоту в ліс, на толоку, то без тями співав, "людям на сміх, а собі, мабуть, на полекшу, а бодай на забуття, на оп'яніння та безтямність" [14; т. 14; с.256].

І наступні розділи оповідання сповнені такого контрасту. Другий розділ про прозу буденних днів, пересипаний лайкою Лесихи, також завершується описом природи: "Сонце жарило, з лиць котився піт. Сверщки цвіркали голосно та проникливо [...]. Окрім сверщків, усе затихло, все поховалося в тінь перед палющим сонячним промінням. Лиш люди, пани сотворіння, мучаться тоді, коли спочиває природа" [14; т. 14; с.258].

Впродовж усього оповідання, яке охоплює лише один день з життя Лесишиної челяді, маємо такі самі контрасти; письменник завершує розділ то барвистою картиною в традиціях фламандських художників, то образком, що нагадує фольклорні мотиви – зустріч Лесишиної доньки Горпини зі своїм любком Митром на вигоні біля криниці. І над тим усім звучить пісня, вона проходить через ціле, окрім першого розділу, оповідання І.Франка як ствердження віри у щось краще, у переміну долі, у "надію на тихе щастя". Такий романтичний настрій у "Лесишиній челяді" є обрамленням не тільки цілого оповідання, але й кожного з його розділів. І.Денисюк у монографії "Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст." (К., 1981) звертає увагу на блискуче використання І.Франком поряд з нарисовістю і досвіду фольклору, який допоміг письменникові контрастно змалювати настрої людини і природи [5; с.60]. Дослідник зазначає також і особливу функцію пейзажу, який автор використовує для більшої "психологізації ситуацій і постатей" [5; с.156]. Усе це було в традиціях таких видатних письменників-реалістів як П.Меріме, Е.Золя періоду його малої прози. І.Франко в "Лесишиній челяді" ішов у руслі нових пошуків і досягнень тогочасної європейської літератури.

В.Барвінський заперечував подібний контраст, пояснюючи це порушенням певної традиції (яка особливо притаманна народній поезії), де природа реагує на емоційний стан людини (сумує чи радіє відповідно до людського смутку чи радості). І.Франко намагався переконати свого опонента в тому, що народній поезії притаманний і контраст. За І.Франком, "Барвінський не розумів поетичного твору, якого головна мета – збудити такий чи інший настрій; він стояв за тим, що треба писати заокруглені оповідання, новели або романи, а не ескізи" [14; т.33; с.399]. У своїй "Передмові", про яку ми вже згадували, І.Франко заявляв, що не мав достатньо "сили та обсервації", щоб "збудувати заокруглене оповідання і дати в ньому повний малюнок чи то цілої суспільності, чи навіть одної якої верстви" [14; т.33; с.399].

Річ у тім, що у В.Барвінського та І.Франка було неоднакове бачення завдань літератури: вони ніяк не могли погодитись щодо мети оповідання та повісті. В.Барвінський відстоював думку про те, що повість повинна пробуджувати патріотичні почуття; І.Франко ж вважав, що насамперед потрібно "малювати відносини, людей, поодинокі їх учинки з поглядом на їх окруження і на ті спеціальні особисті та громадські імпульси, що пробуджують їх до такого, а не іншого ділання" [14; т.33; с.399]. І.Франко виступав за творення ескізів, етюдів, образків, в яких письменник міг би безпосередньо відобразити дійсність, не вставляючи твору в певні рамки закінченої повісті. В.Барвінський не зміг прийняти новий художній метод відтворювання навколишньої дійсності, до якого в цей час І.Франко мав неабияку прихильність. В.Барвінський радше виступав за "красу життя"; І.Франкові більше імпонувала "правда життя".

Врешті-решт В.Барвінський не допустив до друку в журналі "Зоря" оповідання І.Франка "Лесишина челядь", охарактеризувавши його метод як "нещасний натуралізм" [6; с.354]. Цей "натуралізм" І.Франка викликав подальші конфлікти з В.Барвінським, який виступав антагоністом Франкових проб, критикуючи його поетичні та прозові твори, написані, як він вважав, під впливом натуралізму. Мабуть, даючи таку характеристику реалістичному оповіданню І.Франка, В.Барвінський мав на увазі сильний вплив на українського письменника натуралістичної школи Еміля Золя. Справді, І.Франко був добре обізнаний зі світовим красним письменством, тогочасними віяннями в літературі, зокрема появою нових якостей епосу в літературі кінця 70-х років. Відчуваючи нові потреби, підказані часом, І.Франко реформував традиційну епічну структуру оповідання, яка досі обмежувалася лише описом певної події з життя персонажа. Працюючи над новим типом фраґментарного оповідання, І.Франко змінив традиційний описово-споглядальний тип художнього сприйняття, що був милий В.Барвінському, якраз подавши побудований на контрасті образок "Лесишина челядь". Він робив постійні спроби ввести українську літературу у світовий літературний та культурний процес, розширюючи та поглиблюючи її можливості. В.Барвінський не був письменником такого масштабу, як І.Франко; у своїх ідилічних сентиментально-романтичних оповіданнях він намагався "витворити вищу, делікатну, не хлопську літературу галицьких русинів" [14; т.41; с.478]. В.Барвінський бажав ввести в обсяг української повісті життя духовенства та середньої інтеліґенції, малюючи характерні образи – питомця та народного учителя, що розширювало тематичні обрії української літератури. У цьому напрямі, до речі, працюватиме пізніше й І.Франко.

1883 р., використавши псевдонім Олег, В.Барвінський виступив у газеті "Діло" (№2) із рецензією на повість І.Франка "Борислав сміється". По-своєму розуміючи реалізм, він зауважив, що І.Франко у своєму творі далеко не реалістично змалював образи робітників мислячих, свідомих.

Цікаво, що за час знайомства з В.Барвінським І.Франко по-різному ставився до його писань, не завжди давав адекватну оцінку белетристичним творам останнього. Таку непостійність суджень І.Франко виявляв не лише щодо В.Барвінського. Авторка монографії "Літературно-критична діяльність Івана Франка" Г.Сидоренко пише: "Франко був дуже складною постаттю. Серед його літературно-критичних оцінок можна зустріти і невірні, непослідовні..." [12; с. 69].

Наприкінці ХIХ ст. І.Франко вже ідейно переріс радикальний рух у Галичині, який виявився не здатним сконсолідувати українство навколо національного ідеалу. Підтвердженням змін у світогляді І.Франка стала поява збірки "Мій Ізмарагд" (1898), у передмові до якої автор критикує антинаціональне спрямування соціалізму, догмати класової боротьби як "науки ненависті". Ще на початку 80-х рр. він написав цикл поезій "Україна", куди входив і вірш "Не пора" з закликом "Для України жить", що став національним гімном. І.Франко акцентує на критеріях нації, обов'язку індивіда перед суспільством. Згодом цей процес приведе І.Франка до чіткого національного імперативу та до самої концепції нації. Можливо, що і позитивна оцінка, дана В.Барвінському в "Українсько-руській (малоруській) літературі", була викликана переломним 1898 р. Роком пізніше І.Франко виходить з радикальної партії і вступає разом з М.Грушевським до національно-демократичної.

Loading...

 
 

Цікаве