WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Взаємини Володимира Барвінського з Іваном Франком - Реферат

Взаємини Володимира Барвінського з Іваном Франком - Реферат

Реферат на тему:

Взаємини Володимира Барвінського з Іваном Франком

Суттєвою ознакою, що характеризувала суспільну атмосферу в Галичині з 70-х років XIX до початку ХХ століття, було ідейне розмаїття, яке відповідно формувало літературні смаки та напрями. Існуючі політичні партії і визначали суспільне буття. Тло політичної боротьби в тогочасній Галичині становили два чисельні угруповання: "народовці" та "москвофіли", а також поодинокі симпатики соціалістичних ідей. Відповідно й галицьке письменство ґрунтувалося на програмах цих політичних партій.

"Народовська" та "москвофільська" партії – це діаметрально протилежні трактування питань суспільного життя, і зокрема літератури. Якщо "москвофільська" партія не ставила перед собою завдання виробити якісь певні ідеали чи задекларувати програму, а жила лише надією на приєднання Галичини до Росії, то "народовська" оминала будь-які стосунки з цією країною, виробивши свою чітку національну позицію в суспільстві та заявивши про себе окремими постатями в літературі.

Офіційна радянська критика тенденційно та спрощено подавала український літературний процес кінця ХІХ – поч. ХХ ст.; вилучались з нього важливі явища, замовчувалися або однобічно трактувалися визначні постаті, для критичної оцінки усього процесу використовувались суб'єктивні оцінки найбільших догматиків у радянській літературознавчій науці. А як знаємо, тогочасна українська література була набагато складнішою та суперечливішою. Нерідко саме т. зв. "другорядні" письменники яскравіше виявляли особливості певного напряму. Цікаву думку знаходимо в одного з дослідників української прози кінця ХІХ – поч. ХХ ст. Н.Калениченко, яка, певно, найточніше трактує проблему вивчення спадщини т.зв. "величин" у літературі, законодавців теорій та літературних шкіл у порівнянні з менш відомими або ж зовсім забутими їхніми сучасниками. Науковець, зокрема зазначає, що "...певні методологічні та художньо-естетичні принципи творчості видатного художника стають значно яснішими для нас, коли порівнювати їх з менш відомими сучасниками" [7; с.7]. На цю важливу методологічну проблему звертав, зокрема, увагу ще 1927 р. російський письменник і літературознавець Ю.Тинянов, зазначаючи, що в літературній науці виникла небезпека вивчення лише основних явищ. Внаслідок цього історія літератури поступово перетворюється у певний вид "історії генералів". Про це також писав і В.Жирмунський у монографії "Байрон і Пушкін" (Л., 1978). Отже, правильне розуміння літературного життя 70-80-х рр. минулого століття з усією його складністю, спричиненою партійною боротьбою, а відповідно і літературною, дасть нам лише комплексне вивчення літературного процесу. Досліджуючи літературний процес у Галичині 70-80-х рр., "годиться згадати тих людей, що надали йому характер, значно не подібний до того, що було давніше" [14; т.41; с.514].

Сімдесятими роками ХIХ ст. датуються перші виступи в царині літератури та критики Володимира Барвінського (1850–1883), який своєрідно бачив своє місце в політичному житті зазначеного періоду. Володимир Барвінський, брат Олександра та Осипа Барвінських, правник за фахом, був помітною постаттю в літературі, відомою тогочасному галицькому читачеві під псевдонімами Василь Барвінок, Римидович та Римидолов. Упродовж п'яти років (1876–1880) В.Барвінський редагував часопис "Правда"*, що утверджував на своїх сторінках ідеї національної культури. Відмовившись од подальших студій та адвокатської практики, заснував "Діло", єдину українську газету, що майже безперервно виходила від 1880 до 1939 р. Разом зі старшими братами Осипом та Олександром був вихованцем тернопільської "Громади", яка значно вплинула на формування національних ідей свого вихованця і на тверде провадження ним цієї лінії в майбутньому.

У 70-х рр. В.Барвінський – визнаний ідеолог "народовської" партії, її лідер та натхненник. Саме він узяв на себе місію зреформувати народовців у політичну партію. "Здібний публіцист, енергійна й дуже працьовита людина, яка гарячою вірою в себе та в свою справу покривала нестачу наукових засобів і неясність провідних ідей", за твердженням академіка М.Возняка [4; с.145], Володимир Барвінський був незвичайно симпатичною особистістю, яка викликала подив і пошану і, на жаль, не залишила після себе наступника для продовження початої ним справи.

Опонентом Володимира Барвінського в дискусіях про завдання літератури виступав Іван Франко. Про стосунки Володимира Барвінського з І.Франком, зокрема про ті поодинокі, часто спричинені якимись іншими, не літературними "квестіями" суперечки, які часто набирали характеру гострої дискусії, позбавленої належної толерантності з обох боків, знаємо доволі мало.

За свідченням сучасників, в Галичині не було людини, яка б так сильно впливала на тогочасну молодь, як І.Франко. Його вирізняли критичний розум, блискавичність спостереження, вміння аналізувати та синтезувати літературні й суспільні явища. За своїми поглядами у середині 70-х рр. І.Франко наближався до сучасної йому галицької інтеліґенції "москвофільського" напряму, входив в "Академический кружок", який у 1874 р. розпочав видання "Друга", газети промосквофільської орієнтації.

Аналізуючи творчість В.Барвінського, слід брати до уваги цілий комплекс характеристик і понять, що становлять його багатогранну діяльність. Дуже важливо й потрібно переглянути усталені концепції та оцінки діяльності В.Барвінського, тим паче, що упродовж довшого часу тенденційна радянська літературознавча критика категорично негативно ставилась до особи та усієї літературної спадщини цього галицького діяча.

Відомо, що у 1873–1878 рр. в Україні відбувалася літературна дискусія про сучасний стан української літератури та її подальший розвиток. Полеміка ця набула всеукраїнського характеру: в обговорення актуальних питань української літератури втягнулись визначні письменники як Великої України, так і Галичини (М.Драгоманов, І.Білик, О.Кониський, В.Барвінський, І.Нечуй-Левицький, а згодом і І.Франко). Дискусія спалахнула внаслідок активного поширення поглядів П.Куліша та його послідовників на окремий, "відрубний" розвиток української літератури, незалежно від літературного процесу тогочасної Росії. Вона розпочалася виступом М.Драгоманова на сторінках львівської "Правди" й особливо загострилася після опублікування в ній 1873 р. перших розділів статті "Література російська, великоруська, українська і галицька", в якій автор критикував творчість своїх сучасників. Ця обширна праця М.Драгоманова була своєрідним наступом на основні засади галицьких видань, на цілий напрям галицько-руської белетристики та журналістики. Погляди М.Драгоманова на стан розвитку української літератури, її зв'язок із російською знайшли підтримку лише в особі І.Білика, який виступив з низкою публікацій у "Правді". О.Кониський, В.Барвінський та І.Нечуй-Левицький стали в опозиції до публікації М.Драгоманова, виявляючи негативне ставлення до російської літератури; вони висунули вимогу до українських письменників орієнтуватися на західноєвропейську літературу, яка на той час уже знала велику багатогранність художніх і стильових напрямів.

Першою серед опонентів виступила редакція народовської "Правди", яка, друкуючи статтю М.Драгоманова упродовж 1873–1874 рр., у першій же примітці до неї висловила свою незгоду з автором. Публікацією праці М.Драгоманова, у якій висловлювалися протилежні до настроїв "Правди" тенденції, орган народовців дав вияв толерантності – політичної і фахової. Разом із друкуванням статті М.Драгоманова редакція з номера в номер у коментарях до неї методично заперечувала погляди автора.

Велике обурення в редакції "Правди" викликало звернення-заклик М.Драгоманова виявити серйозність у вивченні російської літератури. В.Барвінський, лідер народовців, заявив про це свідомо та відверто наприкінці 70-х рр. у статті "Відповідь п. М.П.Драгоманову" (з причин нападів в "Громаді"), ведучи полеміку з М.Драгомановим щодо іншої проблеми: "А "Правда" була так "несовісною" сказати, що такі прогресивні тенденції, так прогресивно оголошені в "Літературі російській і т.д." ведуть до омосковлення українців" [10; с.386].

Слід зважити, що публікація статті "Література російська, великоруська, українська і галицька" мала й іншу мету: викликати дискусію літераторів довкола питання сучасного стану літературного життя в Україні, яку автор статті свідомо ініціював. Одразу ж після публікації статті, яка носила полемічний характер, ім.'я М.Драгоманова виступає на перший план у галицько-українських відносинах.

Як зазначає О.Куца, взаємини М.Драгоманова з галицькими українцями, зокрема І.Франком, В. та Ол. Барвінськими та ін., були непрості, часто сповнені драматизму, взаємних закидів та докорів. Оборонці української літератури в Галичині не приймали окремих програмних положень М.Драгоманова з його літературознавчих статей; галичани старшого покоління самі його виступи у газеті "Друг" вважали згубними тенденціями, соціалізмом, нігілізмом, і незалежно від змісту затаврували їх назвою "драгомановщина", "драгоманівство" [8; с.117]. Драгоманові оцінки "занадто гострі і не завжди справедливі, нерідко неприємно вражали українських дослідників" [8; с.81], а сам він звинувачував, скажімо, І.Франка у "дволичності" та різних "скоках"*. А той дедалі частіше заперечував простолінійний і раціоналістичний ідеологізм М.Драгоманова, побоюючись, що "політична діяльність може стати "руїною" власного письменницького таланту, усієї його "будущини"" [8; с.196]. М.Драгоманов "не випускав з-під загостреного вістря свого пера галицьких письменників народовського табору [...], перебільшував у звинуваченнях їх в угодовстві з австро-польськими урядниками" [8; с.123].

Loading...

 
 

Цікаве