WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Із “Пакосного роду літератури”: непомічені рецензії І.Франка - Реферат

Із “Пакосного роду літератури”: непомічені рецензії І.Франка - Реферат

Реферат на тему:

Із "Пакосного роду літератури": непомічені рецензії І.Франка

На таку іронічну дефініцію жанру рецензій, як наведена в заголовку цієї публікації, натрапляємо в одному з листів І.Франка до А.Кримського, де письменник, рефлексуючи над своєю не вельми завидною редакторською долею, між іншим, зауважує: "... За хворобою Гнатюка на моїх плечах завис увесь "Літературно-науковий вісник", зависла маса іншої коректи, та й Грушевський кричить, щоб лагодити для "Записок" статтю (про Антона Шашкевича, короля балагулів) та й рецензії (от пакосний рід літератури, для якого треба читати масу зайвини!) " [6; т.50; с.237].

Кажучи про "масу зайвини", яку йому належалося читати "за посадою", І.Франко, далебі, не лукавив. Довгий шерег рецензій критика на художні та наукові тексти авторів явно не першої величини, – проречисте тому свідчення. Однак, зрозуміло, що це іронічне визнання І.Франка не можна генералізувати й переносити на весь огром його рецензіани. Приміром, із певністю можна твердити, що ані відомий російський філолог-славіст Олексій Соболевський, ані професор канонічного права Новоросійського університету Олександр Алмазов, автор низки студій про апокрифічні молитви, ані "звісний своїми цінними публікаціями" старих пам'яток Хрисанф Лопарьов, ані тим паче київський учений Микола Петров, а також відомий знавець biblia apocrypha професор Одеського університету (згодом академік Петербурзької академії наук, завідувач відділу російської мови і словесності) Василій Істрін, не належали до когорти тих авторів, а їхні праці до того ґатунку текстів, які І.Франкові доводилося читати "з мусу", сповняючи лише професійний обов'язок одного з редакторів ЗНТШ.

Річ у тім, що тематика праць згаданої п'ятірки вчених якнайтісніше кореспондувала з науковими зацікавленнями самого І.Франка – на полі студій давнього українського письменства і "відречених книг" зосібна. Про "неслужбовий" характер рецензій І.Франка на тексти Х.Лопарьова "Древнерусские сказания о птицах" (1897), О.Алмазова "Врачевальные молитвы. К материалам и исследованиям по истории рукописного русского Требника" (1900), А.Соболевського "Несколько мыслей об древней русской литературе" (1903), а також на дві розвідки В.Істріна – "К вопросу о гадательных псалтырях. По поводу книги М.Сперанского "Гадания по псалтыри" (1899) та "Из области древне-русской литературы" (1903)промовляє насамперед теоретико-методологічний аспект Франкових критичних рефлексій, звернення до таких кардинальних проблем літературознавства, як питання міжцивілізаційних контактів, феномен національної літератури (тяглість національної літературної традиції зосібна), національна своєрідність літератур у рецепції "чужого", міжнародного матеріалу, вимога вченого ставити досліди над старими пам'ятками "на широкій підставі новочасної порівняної літературної та культурної історії, спеціально ж історії переживання певних релігійних вірувань і обрядів" і освічувати "свої здобутки широким оглядом культурно-історичної критики".

Дещо інший, більш інформативний характер, порівняно з іншими, має відгук І.Франка на книгу М.Петрова "Описание рукописных собраний, находящихся в городе Киеве" (1897). Хоча, зрештою, і тут не обійшлося без гострих проблемних кутів, таких, наприклад, як "міграція" українських рукописних збірок у російські центри. Так, констатує І.Франко, у рукописній збірці купця Царського, що склала основу знаменитої колекції гр.Уварова, з понад 800 томів рукописів "певно добра половина українсько-руських!"

Очевидно, саме національний концепт цієї групи текстів І.Франка став основною причиною недопущення їх до "святая святих" – до Зібрання творів письменника у 50-ти томах. Можна, звісно, припустити, що перепоною для включення до 50-томника окремих з названих вище рецензій став їхній занадто спеціальний характер, не надто "модна" в українському літературознавстві "во времена ониє" тема апокрифічних молитов, гадальної, астрологічної літератури тощо. Проте, з іншого боку, знайшлося місце "під сонцем", себто в 50-томнику, на інші (ідеологічно "невинніші") рецензії І.Франка на розвідки О. Алмазова аналогічної тематики (див. Франко І. <рец.>: А.И.Алмазов. К истории молитв на разные случаи. Заметки и памятники, 1897; А.И.Алмазов. Апокрифические молитвы, заклинания и заговоры. К истории византийской отреченной письменности, 1903; Чин над бесноватым. Памятник греческой письмености, 1903, у яких відсутні закиди критика російському вченому щодо сповідування принципу "единой неделимой России" при студіюванні давніх пам'яток (зокрема Требників), такі, наприклад, як оцей: "Учений, що в кожнім випадку пильно розрізнює, чи має перед собою рукопис сербський чи болгарський, уважає себе звільненим від огляду на географію, коли йде річ про "руський" рукопис. Чи він "південно, чи північно-руський", київський, новгородський, ростовський чи рязанський або московський, се його зовсім не інтересує, так як би се було зовсім усе одно, і якби різниці не мали тут ніякого культурно-історичного значення". Аналогічна "об'єдинительна тенденція" притаманна, причому значно більшою мірою, і дослідженням В.Істріна.

Позаяк історія взаємин І.Франка з В.Істріним надто давня (згадані вище рецензії І.Франка на праці В.Істріна – не єдина "зустріч" дослідників) і надто прикметна в аспекті віддзеркалення поглядів українських та російських вчених на національну приналежність літератури Київської Русі, зупинимося на ній трохи детальніше.

Початок цій історії дає рецензія В.Істріна на перший том Франкового компендіуму "Апокрифів і легенд з українських рукописів", уміщена на сторінках авторитетного російського наукового видання – "Журналу Министерства народного просвещения" (1898. – Кн.1). Ця рецензія різко контрастувала з іншими критичними оцінками публікації І.Франка (див. про це детальніше: "Апокрифи і легенди з українських рукописів..." у дзеркалі критики /Упоряд., перекл. з нім., польськ., рос., чеськ., передм. та прим. Я.Мельник. – Львів: Логос, 2001. – 119 с.). За "Апокрифи", писав І.Франко А.Кримському, п.Істрін "раздhлал" його "пад арєх" [6; т.50; с.111]. Основна причина "дещо суворого відгуку" (М.Сперанський) В.Істріна на працю українського вченого крилася, далебі, не в розходженні між ним та І.Франком щодо текстологічних принципів видання апокрифічних текстів, не в окремих фактологічних огріхах Франкового видання. Як виявилося, своєю публікацією І.Франко посягнув на "чуже добро": "Із розгляненого збірника бачимо, що всі апокрифи в найдавніші часи були відомі у Великоросії, звідки вони перейшли до Малоросії" [3; с.132.]. Особливо "перепало" І.Франкові за хибну, як мислив російський критик, продиктовану лише "національно-патріотичним настроєм автора", якому місце в фейлетоні, а не в науковій праці, теорію тяглості української літературної традиції впродовж довговікової української історії, задекларовану в передмові до першого тому "Апокрифів і леґенд". "У той час, як ми цілком можемо простежити еволюцію російської літератури ХІ – ХІІІ століть до сучасності, не можна вгледіти такої еволюції в літературі малоросійській і не можна простежити жодного зв'язку між окремими періодами, як не намагається довести цей зв'язок п.Франко", — продовжував В.Істрін полемізувати з українським ученим і через кілька літ у своїй "Русской литературе ХІ – XIV веков и литературе малорусской" – одній із статей циклу "Из области древне-русской литературы" [5; с.291].

У циклі тих статей, а також у деяких інших своїх виступах, зокрема в рецензії на курс лекцій проф. П.Владимирова "Древняя русская литература киевского периода ХІ–ХІІІ веков" (1900), у викладах на Одеських педагогічних жіночих курсах (1903 – 1904 рр.), В.Істрін стає "на прю проти українських вчених, в особі особливо І.Франка, за їх тенденцію горнути все під українське письменство і занадто вивищати ролю Києва" [2; с.53]. Натомість, за В.Істріним (зведемо сумарно здобутки його, як казав І.Франко, "утяжливих і коштовних студій"), істина полягає ось у чому:

1. Література ХІ–ХІІІ ст. – "ні малоросійська, ні великоросійська, тільки загальноросійська", її національний характер визначити неможливо: "Слово о полку Ігоревім" – південноруська пам'ятка, але, за спостереженнями деяких, виходить, що хоча пам'ятка написана в Києві, але за походженням черніговцем, а Чернігівська область у ХІІ в. була заселена предками великоросів" [5; с.251]. "Києво-Печерський патерик"? Справді, його написав "чернець Києво-Печерського монастиря, але хто він за походженням – мешканець півдня чи півночі? Ніхто не знає" [5; с.284–285]. "Я цікавий, – писав pro domo sua (з приводу того) В.Гнатюк, – чи багато лишилося би великоросам із літературних пам'яток ХІ–ХVІІІ ст., коли б який українець приложив до них методу Істріна і зачав причисляти їх до українських пам'яток" [1; с.236].

2. Із першої половини ХІІІ ст. розпочинається новий період великоруської літератури – суздальсько-володимирський. "Стара південно-руська література розпливлася в новій, що виросла в нових історичних умовах, і втратила свій характер, коли тільки вона його мала" [4; с.217].

3.Суздальсько-володимирська література щодо "роботи мислі", "ідейності", політичної і національної свідомості значно вища від космополітичної літератури київського періоду. До слова, відзначимо принагідно, ця "істина" В.Істріна суперечила не тільки поглядам українських учених на літературу київського періоду, але й російських також (П.Владимирова, О.Пипіна зосібна). Окрім того, до суздальсько-володимирської літератури В.Істрін загорнув "все, чим-небудь, хоч здалека і припадкове, причеплене до північних центрів або не прив'язане занадто вже ясно і недвозначно до центрів українських" [2; с.53].

І.Франко, не відреагувавши на виступ В.Істріна в 1898 р., хоча і збирався (див. його лист до А.Кримського від 8 серпня 1898 р.), цього разу рукавичку підняв, помістивши в 1904 р. на сторінках ЗНТШ рецензію на три перші розділи праці В.Істріна "Из области древне-русской литературы".

Цікаво, що цю рецензію В.Істрін сприйняв як помсту з боку І.Франка за його (Істріна) давню критику на "Апокрифи..." Гадаючи, що І.Франко абсолютно незаслужено скривдив його ("ледь не піддав анафемі перед усією Україною") [5; с.34], В.Істрін не втримався від особистих, дуже некоректних випадів супроти українського вченого. "П.Франко репрезентує нам взірець такого малоросійського вченого, для якого весь світ – це "садок вишневий коли хати" [5; с.241], "не треба вдачу українців переносити на інших" [5; с.237]. Такими й подібними пасажами на адресу І.Франка всуціль заповнена п'ята глава згаданого вже не раз циклу статей В.Істріна "Из области древне-русской литературы" – "Русская литература ХІ-ХІV вв. и литература малорусская" – розлога (на п'ятдесяти п'яти сторінках) відповідь В.Істріна на невеличку рецензію І.Франка. Це суворий вердикт "об'єктивного" російського вченого українській літературі ("Ми, великороси, – не втомлювався маніфестувати свою наукову безпристрасність В.Істрін, – мислимо, що вивчаємо історію і літературу без жодної упередженої мети") [5; с.234]. Отож, за В.Істріним, на долю України в найдавнішу пору припадає хіба дві-три безсумнівні літературні пам'ятки [5; с.253], із ХІІІ ст. узагалі "нема південноруської літератури" [5; с.249], нема також ніякого зв'язку між різними періодами української літератури [5; с.291], сучасна українська література зосталася на марґінесі світового літературного процесу ("Усе неначе пройшло повз неї, чи, радше, – над нею, не заторкнувши її" [5, 288] , зрештою, існує вона на сучасному етапі лише тому, що існує могутня російська література [5; с.286]. І остаточне, на думку В.Істріна, розставлення всіх крапок над "і" у його давньому "спорі" з І.Франком – кому належить "Толкова Палея", інші пам'ятки літератури Київської Русі: "Галицькому вченому ввижається [...], що в нього хочуть одібрати те, що є і чого не було" [5; с.286].

Коментарі, очевидно, зайві, і тому насамкінець лишень кілька формальних зауваг. Текст рецензії І.Франка на статтю В.Істріна "Из области древне-русской литературы", як і тексти інших непомічених рецензій критика, що публікуються нижче, подаємо за сучасним правописом зі збереженням лексичних і синтаксичних особливостей оригіналу. Пунктуацію і вживання великої літери – також за сучасними нормами. Авторські скорочення розкриваються у квадратних дужках.

Література

  1. Гнатюк В. Новий Флоринський в Одесі //ЛНВ. – 1905. – Кн.8.

  2. Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т. 9 кн. – К., 1993. – Т.2.

  3. Истрин В. Новый сборник ветхозаветных апокрифов //Журнал Министерства народного просвещения. – 1898. – Кн.1.

  4. 4.Истрин В. Из области древне-русской литературы //Журнал Министерства народного просвещения. – 1903. – Кн.10.

  5. 5.Истрин В. Из области древне-русской литературы //Журнал Министерства народного просвещения. – 1905. – Кн.8.

  6. 6.Франко І. Зібр. тв.: У 50т. – К., 1976–1986.

Loading...

 
 

Цікаве