WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Історичні типи публікацій народномузичних творів - Реферат

Історичні типи публікацій народномузичних творів - Реферат

З часом стали вироблятися й певні правила, яких повинні були дотримуватися укладачі збірок. Це стосувалося, перш за все, випрацювання засад жанрової класифікації (як правило, т.зв. "жанрово- чи функціонально-тематичної"), типологічної ("морфологічної") транскрипції народних наспівів, а також запровадження хоч і елементарного, та все ж наукового апарату тощо.

Епохальною в цьому плані стала діяльність основоположника української музичної фольклористики Миколи Лисенка, який за 44 роки у 25 збірниках опублікував понад 700 народних мелодій [5]. І все ж його зацікавлення народними наспівами на той час, як і в інших репрезентантів цього періоду, було у першу чергу пов'язане з вирішенням не стільки музично-фольклористичних, як суто композиторських задач – із виробленням основ українського національного музичного стилю. Як підкреслював Ф.Колесса, вибираючи пісні для обробок, "Лисенко очевидно мусив залишити примітивніші і з артистичного боку менш вдалі мелодії, хоч вони власне для наукового досліду могли б мати велику вартість" [32, с. 561]. Тож праця М.Лисенка на ниві музичної етнографії, рівно ж як і його теоретичні дослідження [39], були насамперед ґрунтом для композиторської праці. "Най народ вас веде спочатку за собою, а далі ви вже, як виростете з-під школи, самі почнете самостійно працювати", – писав він у листі до Ф.Колесси [29, с. 541]. По суті, тій же цілі було підпорядковане і теоретичне дослідження Петра Сокальського, опубліковане 1888 р. [61]

У Галичині послідовниками М.Лисенка стали Остап Нижанківський та його молодший наступник на композиторському поприщі Філарет Колесса. Їх обробки народних наспівів [27; 28; 31; 51], а також інструментальне опрацювання коломийок для фортепіано Остапа Нижанківського [50], відкрили шлях до витворення самобутньої галицької композиторської школи, основоположником якої судилося стати Станіславу Людкевичу.

Подібний підхід до народної музики був характерним у той час і для композиторів-фольклористів інших слов'янських народів. Так, у 1879-1881 рр. з друку вийшло велике, чотиритомне видання народних наспівів у гармонізації основоположника хорватської музичної фольклористики Франьо Кухача "Південнослов'янські народні пісні" [73], у якому було вміщено 1600 народних мелодій. У Росії таким етапним виданням став збірник аранжувань народних мелодій Миколи Балакирєва [2]. До цього періоду належать також обробки народних мелодій Миколи Римського-Корсакова [57], Петра Чайковського – Василя Прокуніна [60] та інших.

Цікаво, що саме як представники композиторського фольклоризму розпочали свою збирацьку діяльність й угорські етномузикознавці Бела Барток і Золтан Кодаї, які відкрили світові глибинний пласт рідної музики "з-під селянської стріхи". Показовою у цьому сенсі є їхня спільна збірка "Угорські народні пісні для голосу з акомпанементом фортепіано", яка була опублікована у 1906 р. [25, с. 23], а також інструментальні опрацювання народних мелодій, зокрема "Румунські народні танці" для оркестру, "85 обробок угорських і словацьких народних пісень в 4-х зошитах" для фортепіано Б.Бартока [63, с. 372]. Щойно в 1906 р. вони приступили до систематичного збирання зразків автентичного музичного фольклору з науково-дослідницькою метою, започаткувавши таким чином новий етап в історії угорського етномузикознавства, що згодом засвідчила публікація класичного збірника Б.Бартока "Угорська народна пісня" [67], а також певною мірою "150 секейських народних пісень" Б.Бартока та З.Кодаї [24, с. 32].

В інших народів принципово нове розуміння потреб публікації документальних записів народної музики почало визрівати дещо швидше, вже в кінці ХІХ ст. Саме тоді з'являються перші фундаментальні наукові видання – монографічні музично-етнографічні збірники, покликані якомога повніше репрезентувати світові музичну культуру усної традиції певного етносу. Поява подібних фахових публікацій знаменувала якісно новий, четвертий етап в історії видання народних наспівів та була серйозною заявкою про заснування національних музично-фольклористичних шкіл.

Монографічні збірники, прикметною рисою яких стало висвітлення певної наукової проблематики, представляли або ж найтиповіші пісенні жанри з усієї національної території чи з її достатньо значної частини, обмеженої певними рамками – історичними, етнографічними тощо, або ж музичний фольклор окремо взятого поселення; це могло бути також ґрунтовне представлення якогось одного жанру. Подібні збірники демонстрували особливості конкретної національної культури і мали статус виключно наукових видань. Усі матеріали, що публікувались у них, неодмінно були належно задокументовані та систематизовані за певними типологічними критеріями, які автор обгрунтовував у обов'язковій для таких видань теоретичній вступній статті.

Перша така монографічна збірка народних пісень у Європі з'явилась у Фінляндії. Її автором став видатний етномузикознавець Ільмарі Крон [70], якому вдалося виробити принципово новий підхід до проблеми систематизації народних мелодій [71], що був згодом перейнятий передусім Б.Бартоком, а через нього знайшов своє застосування навіть у класичному лемківському збірнику Ф.Колесси [30].

Цікавим способом вирішення проблеми публікації академічного зібрання народних мелодій стала співпраця чеських фольклористів – дослідника усної словесності Франтішека Бартоша та композитора Леоша Яначека. Їх спільна робота увінчалася випуском у виданні Чеської академії двотомника "Народні пісні моравські, наново зібрані", у якому було опубліковано понад 2000 пісень [68]. Вступна теоретична стаття Леоша Яначека "Про музичну сторону народних пісень моравських" започаткувала музично-граматичні (типологічні) студії над моравським фольклором і понині залишається однією з найґрунтовніших праць чеського етномузикознавства.

Таким же етапним виданням народних мелодій для наддністрянської України стала монографія Осипа Роздольського – Станіслава Людкевича [58], що представила типологічно систематизовану пісенність практично всього галицького краю, з грунтовною теоретичною вступною статтею С.Людкевича, яка заснувала новий напрямок в українському етномузикознавстві [41, с. 73-74]. З числа інших західноукраїнських видань монографічного типу, що й надалі виходили в світ, варто особливо відзначити збірку мелодій одного жанру О.Роздольського – Ф.Колесси, вміщену в "Гаївках" Володимира Гнатюка [33]. Правда, всім цим виданням хронологічно передував збірник Івана Колесси [26] 3, який в усій повноті репрезентував пісенність одного галицького села, систематизовану за т.зв. функціонально-тематичними принципами й, отже, був дуже близький до монографічного, однак йому забракло відповідної теоретичної розвідки.

Щодо наддніпрянської України, то там першість посів академічний збірник Василя Верховинця [6], у якому автор подав детально записаний весільний обряд з мелодіями села Шпиченці на Київщині, зробивши також оригінальну спробу музично-типологічної класифікації весільних наспівів. Згодом було опубліковане і фундаментальне зібрання К.Квітки [21] із репрезентованою у ньому пісенністю вже цілої України, як наддніпрянської, так і наддністрянської. З відомих причин йому, на жаль, також забракло теоретичного вступу, який, за планом автора, мала замінити публікація цілої серії дотичних студій, однак цей оригінальний задум вдалося реалізувати лише частково у вигляді коментарів до окремих груп записів [18].

До подібних етапних збірок народних наспівів регіонального значення у Росії можна з певними натяжками зарахувати праці Федора Лаговского [35], Миколи Пальчикова [52], а також відомі видання співробітників московської Музично-етнографічної комісії, особливо Євгенії Ліньової [36]. Повністю відповідають вимогам академічної монографічності либонь тільки збірники Євгенія Гіппіуса – Зінаїди Евальд [49; 8].

Loading...

 
 

Цікаве