WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаМовознавство, Філологія → Історичні типи публікацій народномузичних творів - Реферат

Історичні типи публікацій народномузичних творів - Реферат

Реферат на тему:

Історичні типи публікацій народномузичних творів

За останні двісті років у світ вийшло чимало найрізноманітніших видань українських народних мелодій – від окремих, часом навіть випадкових журнальних публікацій до великих, багатотомних фундаментальних зібрань. Складаючи важливу частку джерельної бази етномузикознавства як науки про музичну культуру усної традиції, вони різняться, ясна річ, не тільки обсягом, але й підбором і способами викладу матеріалу, якістю його опрацювання, поставленими перед ними завданнями, своїми адресатами і, врешті, історичною вагою.

Ця неоднорідність зумовила власне потребу в їх певному впорядкуванні, щоби по можливості розмежувати різновартісні явища й оцінити їх по достоїнству. Мабуть тому, що в критиці етномузичних записів найголовнішим вважається "з'ясування того, яку мету ставив собі збирач-записувач" [20, с. 34], найуживаніші нині класифікації розглядають видання народних наспівів тільки за призначенням і відповідно поділяють їх на "популярні", "наукові" та "науково-популярні" [див., наприклад: 17, с. 355; 64, с. 35].

Однак такого роду класифікації, природні з суто типологічного погляду, з історичного виявляються доволі штучними, що спираються на малосуттєві ознаки, й, отже, можуть мати лише допоміжне значення. Адже за таким поділом до одного типу повинні належати, скажімо, видання початку ХІХ та кінця ХХ ст., однаково "популярні" за функцією, але принципово відмінні значимістю: якщо популярне видання на початку XIX ст. (а тоді, як це буде показано далі, видань іншого типу просто не існувало) новизною свого змісту могло відкривати цілком нову сторінку в пізнанні музичної культури усної традиції, то таке ж популярне видання в кінці ХХ ст. рідко коли спроможне в принципі виходити за рамки свого прямого ужитково-побутового призначення.

З іншого боку, наукова, новаторська за інтенцією праця на момент виходу в світ може зовсім уже не відповідати сучасним їй вимогам і залишитися в історії музичної фольклористики позбавленим значення анахронізмом, як це сталося з музично-етнографічним доробком Порфирія Бажанського [1] чи певною мірю Людвіга Куби [72].

Таким чином, реальну значимість того чи іншого друкованого джерела музично-етнографічної інформації визначає не стільки його призначення, безпосередній адресат, скільки позиція, роль і місце в закономірному процесі історичного осмислення явищ музичної культури усної традиції, що може і повинно послужити суттєвою ознакою справді природної класифікації видань народномузичних творів. Спроба саме такої історично-типологічної класифікації і пропонується в даних пролегоменах, покликаних намітити її в найзагальніших рисах.

Публікування народних мелодій пройшло доволі складний шлях історичного розвитку. Незважаючи на очевидну відмінність своїх конкретних проявів, він був типологічно однаковим практично в усіх народів Європи. Загалом тут можна виділити щонайменше шість основних історичних типів. Три перші – це популярні або ужиткові видання, три наступні – видання суто науково-академічного плану1. Кожен з них якісно відрізнявся від попереднього, тож поява публікації нового типу знаменувала собою, як правило, початок чергового етапу в історії не тільки публікування записів народної музики, але й музичної фольклористики загалом.

Як відомо, широке зацікавлення народною музичною культурою в Європі припадає орієнтовно на кінець XVIII – початок ХІХ ст., хоча тоді ще, як констатував Золтан Кодаї, "переважна більшість збирачів народних пісень і видавців не цікавились мелодіями, ніби їх зовсім не існувало" [23, с. 17].

З часом прийшло і зацікавлення мелодіями, їх починають цілеспрямовано записувати, а відтак й укладати у збірники. Такі зібрання на цьому початковому, першому етапі мали виключно ужиткове призначення. Це були, зазвичай, особисті рукописні зошити, нотатники, кантички, пам'ятні книжки тощо, в які їх власники просто вписували улюблені мелодії свого середовища, свого найближчого оточення, часто не роблячи різниці між народними, церковними чи авторськими творами. Тому абсолютну більшість тут складали пісні міського побуту або так звані "дворацькі", літературного чи напівлітературного походження, а також танцювальні, жартівливі, рідко коли звичайні (принагідні) про кохання, сирітство й т.ін.

Характерними прикладами цього є відомий співанник ХVІІ ст. з архіву Осипа Бодянського [53, с. 30] або ж збірники росіянина Кірши Данилова [59, с. 12], угорців Адама Палоці Хорвата (укладений 1813 р.) й Іштвана Тота (1832-1843) [23, с. 16]. Подібні співаники, як правило, для друку не призначалися, хоч дещо було все-таки опубліковано2, як, скажімо, знаменитий почаєвський "Богогласник" [3].

Інший тип (хоч і зовсім близький за своїм ужитковим характером) склали видання другого етапу. Їхосновне завдання полягало вже в цілеспрямованій популяризації творів народної музики насамперед серед вищих сфер суспільства, в поповненні репертуару для домашнього музикування. Народні наспіви у таких збірках подавалися неодмінно увигляді солоспівів з дописаним інструментальним супроводом або п'єс-обробок для фортепіано, гітари, цитри, вокального ансамблю, хору тощо. Їх авторами переважно були музиканти, як аматори, так і професіонали, тож рівень опрацювання великою мірою визначався їх освіченістю, майстерністю і талантом. Більшість із поданих у цих збірниках народних мелодій належала до все тих же творів, популярних у міському чи дворацькому побуті, хоча зрідка з'являлися і зразки автентичної простонародної творчості. Загалом такі збірки ще не відображали реального жанрового розмаїття традиційного фольклорного середовища, а більше віддзеркалювали запити і смаки освіченої громади. Климент Квітка, характеризуючи опубліковані у таких збірках мелодії, відзначав, що вони "належать до стилю, який не є оригінальний, ані найпомітніший, ані найпоширеніший в Україні" [19, с. 141].

Серед цього типу публікацій українських народних мелодій можна назвати як окремі журнальні видання [75], так і передусім цілі збірки Вацлава Залєського – Кароля Ліпінського[74], Михайла Максимовича – Олександра Аляб'єва [42], Алоїза Єдлічки [13], Марка Вовчка – Едуарда Мертке [7], а також Миколи [44] та Андрія Маркевичів [43], Антона Коціпінського [34] й ін. Поряд з вокальними (солоспівними), компонувалися й суто інструментальні обробки, як, наприклад, Кароля Давидовича "Ну ж в присюди" (думка і чотири коломийки для фортепіано), Івана Устіяновича "Гафія, Катерина, Оленка і Мокрина" (чотири коломийки для фортепіано) [14, с. 36] тощо.

Аналогічні збірники обробок добре відомі й іншим європейським народам. Досить згадати тут бодай публікації Василя Трутовського[62], Івана Прача – Миколи Львова [54], Данила Кашина [59, с. 18], "Сербські народні пісні для голосу з фортепіано" Корнелія Станковича [66, с. 35], "Угорські народні пісні для співу і фортепіано або тільки для фортепіано в обробці Фогараші й Травника", які видав Янош Ердеї в 1847 р. [23, с. 143]. Популярними і сьогодні залишаються фортепіанні композиції Йоганса Брамса "Угорські танці" та його ж обробки для хору німецьких народних пісень [12, с. 113-114], не кажучи вже про інструментальні опрацювання народних мелодій Ференца Ліста, зокрема його "Угорські рапсодії" для фортепіано [12, с. 241]. І хоч вказані твори Йоганса Брамса та Ференца Ліста, ясна річ, стоять на непорівняно вищому композиторсько-професійному рівні, проте на той час вони виконували головно ту ж таки ужиткову функцію, як і подібні композиції їх менш обдарованих та відомих сучасників.

Відмітною рисою наступного, третього етапу в історії публікацій записів народної музики була поява збірників, які хоч і виконували все ще репертуарно-побутову функцію, проте їх призначення виходило вже далеко за рамки елементарної ужитковості. Їх можна назвати "перехідними", оскільки вони, з одного боку, логічно завершували, підсумовували пройдене та водночас підготовляли появу вже суто наукових видань.

Властиво першочергове завдання, яке стояло перед представниками цього періоду (а це були вже майже виключно композитори-професіонали), полягало у формуванні національного музичного стилю, для якого саме народна музика повинна була стати зразком, основою, життєдайним джерелом. Відповідно фольклор і надалі трактувався насамперед ужитково – як матеріал, "сировина" для композиторської творчості, однак це були вже не просто популярні мелодії, добре знані та співані у вищих колах суспільства, а головно традиційний простонародний репертуар, зокрема обрядовий, що побутував майже виключно у сільському середовищі.

Loading...

 
 

Цікаве